Львівська арт-колізія навколо Шевченка і кенгуру

Мало хто очікував, що арт-імпреза Аgricultura у Львівському палаці мистецтв маловідомого молодого львівського художника Станіслава Сілантьєва (студента-мистецтвознавця 4-го курсу Львівсь­кої національної академії мистецтв) викличе такий галас. Спра­цювало насамперед те, що його роботи не вписувались у львівський культ так званої «школи Сельсь­ко­го». Гостре несприйняття в місцевих чиновників від культури викликали зображення Тараса Шев­чен­ка в оточенні тварин. У результаті - скандал.

Молодого художника звинуватили у заздалегідь спланованій провокації, «змові» проти українського народу та радили поцікавитися, звідки в студента гроші на дороге полотно (обласне уп­равління культури вимагало від адміністрації палацу пояснень у письмовій формі).

Що ж сталося насправді? На запитання кореспонданта DT.UA відповідає автор скандальних кар­тин художник Станіслав Сілантьєв.

- Розкажіть про концепцію виставки.

- Мені запропонували зробити виставку. До експозиції увійшли близько 50 робіт живописного характеру і кілька мистецьких об’єктів. Хоча вони об’єд­нані в проект під назвою Agri­сultura, кожна робота є індиві­ду­альним вираженням. Назва вис­тавки відсилає нас до сільськогосподарського способу життя, мислення, сприйняття світу. Agri­cultura - це дух і атмосфера місцевості, в якій ми з вами живемо.

- А що обурило депутатів Львівської обласної ради?

- Претензії - до деяких робіт. Зокрема тих, на яких зображений Т.Шевченко з екзотичними тваринами. На одній із картин я намалював його з двома кенгуру. На інших - із носорогом, черепахами та равликами.

З черепахами та равликами обіграв ситуацію з українською залізницею, яка надто повільна. І підписав французькою: «Втра­чене кохання».

Я змушений добиратися додому до Чернівців 604-м потягом 12 годин. 300 кілометрів за 12 годин - це знущання і втрачені роки життя. Як мінімум 24 години щомісяця я витрачаю на дорогу. Тобто про зображення Шевченка як особистості, українського письменника у картині не йдеться.

Шевченко зображений у контексті символу України. Але в моїх опонентів «заболіло» серце, чому Шевченка намальовано то з синім носом, то в оточенні кенгуру, російських написів тощо.

Що стосується кольору, то, за законами декоративного жанру, художник має право використовувати будь-який колір. Така вже історія і техніка декоративного живопису. Я не академіст. Колір використовую інтуїтивно, а не раціоналістськи.

- Шевченко у вас виписаний у стилі наївного мистецт­ва… Важко уявити іншого, канонічного Шевченка у цих квіткових рамах.

- Щоб намалювати Шевчен­ка, треба виписати широкий овал обличчя, лоба, кілька зморщок, каракулеву шапку, вуса і суворий погляд. Все. І буде Шевченко.

- Чому саме його ви обрали символом України?

- Шевченко - геніальний поет і художник. Але в мене він виступає у ролі образу України, а кенгуру - образ Австралії і таке інше.

В Україні Шевченко настільки розрекламований, що хочеться вже поцілувати його. Звідси й напис на картині: «Я хочу тебе поцілувати». Майже так, як ще недавно було з Леніним. Моя бабуся, яка плакала у 1953-му за Сталіним, пізніше підносила до небес Ющенка. Це приклад того, як свідомість людини може змінитися під впливом певних ідеологічних механізмів. Українці ж взагалі схильні до ідолопоклонст­ва. Можливо, тому ми постійно шукаємо гетьмана.

Конфлікт поколінь, який існує в кожній культурі, спонукає глобальні зміни в суспільст­ві. В Ук­раїні, як і в будь-якій державі, живуть різні покоління людей. І кожне з них має право ставитися до Шевченка по-різному. Не зневажати, а мати інший погляд на його особистість. Кобзар, яким себе вважав Шевченко, умів і пожартувати, і посумувати.

У Львові з трактуванням понять «націоналізм», «патріотизм», «свобода» завжди існували проблеми. Хтось або герой, або негідник. Мою виставку трактували як «москальсько-жидівську змову»! У Чернівцях, де я живу, набагато ліберальніше ставляться до багатьох речей.

Коли моя виставка експонувалась у Чернівецькому художньому музеї, нікому й на гадку не спало назвати її антидержавною і антипатріотичною!

Сучасне мистецтво сьогодні не тільки напрочуд розширило сюжетну лінію, ставлення до форми, кольору, естетичних категорій, а й внесло момент такого собі соціального-культурного дисонансу.

Є одразу кілька пояснень цього. По-перше, мистецтво, як специфічна форма людської діяльності, не може бути позбавленим індивідуального змісту - вже хоча б тому, що створюється на правах інтрасуб’єктивного ставлення до цього світу.

Концепція твору залежить не тільки від душевних переживань окремого індивіда, а й від обставин, які безпосередньо впливають на його життя, а отже - і ставлення до нього.

По-друге, форми мистецького вираження, які декларуються в Україні як мистецтво, в Захід­ній Європі, Америці ними не є. Це свідчить не тільки про неод­наковість та неодночасність розвитку окремих культур, а й про відсутність понятійного апарату, який допоміг би цим культурам однаково сприйняти час, у якому вони існують.

У такому випадку не можемо не сказати про відсутність мистецької еквівалентності, одночасної цінності будь-якого мистецького продукту. Хоча мистецька та культурна еквівалентність тут інтерпретуються з різних точок зору.

На цьому тлі львівські дип­ломовані «мистецтвознавці» перетворилися на «істориків» мистецтва. Адже мистецтвознавець у міжнародному контексті - це той, хто знається на мистецтві, а отже і відстежує тенденції сучасних мистецьких явищ.

Художник - людина, котра живе поза часом. Вона не завжди закріплена за національною чи етнічною компонентою, вона не є частиною окремої географічної одиниці. Художник завжди є своє­рідним фіксатором атмосфери епохи, в якій живе.

- Чи домоглися чогось своєю виставкою?

- Консервативність у Львові неймовірна. Подолати її лише художніми виставками неможливо. Потрібен час.

Жаль, що цією недугою уражена свідомість молодих. Але колись та доведеться звернути увагу на це явище.

- Чи є у Львові мистецькі групи, які б підтримували вас?

- Сьогодні все, що відбувається з українською культурою в молодіжному середовищі, має суб’єктивістський суто індивідуалістський характер. Молодь не бореться за свої права організовано, існують лише окремі апологети.

Все, що мені наболіло, я виклав у своїх полотнах, написаних упродовж трьох років. Моє мистецтво декоративне за формою, але не декоративне за змістом. Говорю я не так про масовість культури, як про масовість культурних національних ментальних стереотипів у цій культурі.