Львів. Версії подій - Культура - dt.ua

Львів. Версії подій

17 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 17 листопада-24 листопада

І тоді я усвідомив, що Львів — це місто, яке безпосередньо межує з краєм світу Юрко Іздрик Вивченн...

І тоді я усвідомив, що Львів — це місто, яке безпосередньо межує з краєм світу

Юрко Іздрик

Вивчення його історії, читання його літератури нічим не може мені допомогти: я й далі бачу Львів, як і приблизно двадцять років тому — не більше, ніж множину феноменів, поодиноких підступів; ніж нескінченні примітки до приміток, із лабіринту яких можна врятуватися хіба що сном чи бездумним блуканням навмання.

Львів — черепаха, яка роками без кінця переганяє свого Ахіллеса. Тут дозволена лише тимчасова перемога, коли вдається підібрати ключ до окремого знака, послуговуючись усесвітньою книгою ключів — наприклад, у якомусь іншому місті виявляється така сама жовтава плитка, якою викладені підлоги у брамах, так само на перехрестях обриваються трамвайні колії, залиті асфальтом під час якоїсь реконструкції; в південних, балканських містах я не раз бачив над вулицями такі самі абсурдні плетива дротів, прикріплених просто до фасадів; але це не граматика, швидше якийсь дактилоскопічний каталог. А чого можна з нього навчитися? Адже каталог — лише спроба впорядкувати хаос, яка сама по собі не витворює значень; місто втаємничує себе, накопичений тут упродовж століть надто великий обсяг різношерстої людської присутності — акумульовані втрата і надія, переживання недосяжності, спокуса, вигнання і домагання історичної справедливості — перетворює місто на ієрогліф, завжди кимось дописуваний, а тому остаточно позбавлений тлумачення. Будь-які «великі нарації» якраз і опиняються в ролі Ахіллеса, що плентається позаду, ховаючи власну п’яту. Тому лишається довіряти найпростішій оптиці — власному безпосередньому досвідові та уривкам пам’яті, — і я довіряю їй, шукаючи відповідей на питання (що їх лише ускладнюють великі історичні оповіді) та ще когось, хто їй довіряє.

Львів належить до тих міст (можливо, таких насправді більшість), чию істоту можна схопити лише тимчасово і на льоту, різким порухом думки, світлинно та імпульсивно. У ті давніші дні, коли, вештаючись Львовом зі старим «Зенітом», я остаточно збагнув тотальну відсутність у мене таланту фотографа, мене приголомшило усвідомлене безсилля перед даністю цього міста. В околицях Замарстинова і Підзамчанської рогатки, в акрополі Старого Ринку з еніґматичними східцями на Замок я відчув дещо на зразок punctum — точки, в яку прослизає уява, полишаючи тебе — в ошелешенні і мовчанні, — спроможного згодом лише показати. Але фотографія, той ідеальний жест, виявлявся в моєму виконанні жалюгідним.

Цілком імовірно, що саме буття забезпечило мене невідповідною оптикою. Бо тут я народився, а ідентифікація руйнує оптичну відстань; я надто багато пам’ятаю про місто, і спогади — надто розрізнені, надто матеріальні, надто приватні, пов’язані з речами, які відсилають далеко вбік. Так, «топічна герменевтика», прочитування місць, як і будь-яке інше прочитування, потребує адекватності — радше, ніж автентичності. Про це, як і про саму герменевтику місць, пише Юрко Прохасько в есеї «Львівські епіфанії», що склав частину цікавого видавничого артефакту — книжки-фотоальбому, яка побачила світ у молодому краківському видавництві «Немрод». За аскетичною назвою — «Львів. Три есеї» — ховається складний поліфонічний проект, до котрого, крім згаданих прохаськових «Епіфаній…», увійшли тексти ще двох львів’ян — Наталки Сняданко та Юрка Іздрика (у польському перекладі Катажини Котинської) — і світлини польського фотографа Єнджея Майки.

Це гарна книжка. Видання, схожих на які мені (на жаль) раніше не доводилося тримати в руках (хоч знаю, що був, приміром, альбом про бразилійську Байю з блискучим текстом Жоржі Амаду, були, мабуть, ще десятки таких проектів). Але тут, здається, є дещо більше, ніж просто пеан духові місця, заспіваний у кількох регістрах. В одній польській рецензії на видання прочитав: «Сила [книжки] у тім, що про Львів пишуть українці. (…) І хоча в її назві — Львів, це аж ніяк не чергова сентиментальна подорож. І якщо навіть подекуди автори вживають слово «ностальгія» і апелюють до свого особистого минулого, то це все одно не змальована сепією туга за передвоєнним, польським Львовом».

Це може видатися дивним — з огляду на «пожвавлення контактів», пересічним і повсякденним доказом яких є, зокрема, зграйки польських туристів, особливо численних у теплу пору року, — але в самій Польщі досі фактично неприсутній «дискурс українського Львова» (задля справедливості і не без ноти самокартання випадає визнати, що й зворотний вектор діалогу — польське бачення міста — не надто присутній в його сьогоднішніх українських реаліях). Наповнена «сепійною тугою» повоєнна польська література про Львів, яка бодай ще й досі визначає архетип писання на цю тему, — це розповіді про «відсутнє місце», резерват пам’яті, сад, що його раз і назавжди завіяли піски історії; повернення на румовища не віщує добра. Румовища не можуть нічого додати до сказаного. Помпеїчне місто німує, залишивши в минулому свою велику оповідь. Ще в 1980-х роках польський поет Кшиштоф Келер писав: «Уже нема цього міста. Осліп старий мур.
// Забув, що сказати хотів, старий парк біля пагорба. // Зі зниклого замку руїн годі виткати оповість. //Глухо, глухо точиться історія» («Львів»). Вага альбому «Львів. Три есеї», вільного від будь-якого пафосу, не загромадженого ніякими метатекстами, як-от: перед- і післямови, присвяти і «напутні слова», — полягає якраз у цьому розчаклуванні «мертвої галявини», на яку за цілі десятиліття у польській культурі встиг перетворитися Львів. Виявляється, місто не переставало жити навіть після клінічної смерті 1939-го, після воєнних катастроф і холодних вітрів 50-х, що принесли майже цілковиту зміну населення. У час тихого догасання на околиці імперії воно все ж залишалося важливим для когось: адже Львів, як пише Прохасько, таки був «столицею українського духу», яку дитяча уява населяла княжою вартою зі списами й давньоруськими щитами, а далі, у міру свого дозрівання, наповнювала новими «метрополітальними» смислами й атрибутами. Чи може цей, інший Львів, його артикуляція стати несподіванкою, чи навіть ошелешенням, для багатьох поляків, їхньою «приватною епіфанією»? Припускаю, що так.

Аби жити у Львові, потрібно повірити принаймні в один з його міфів. Це ніби буквальне потрактування метафори: добровільна самоомана, яка дозволяє не почуватися тут чужим. Австрійці, які відчули незатишок на місцевих вітрах і витворили «Ельдорадо Сходу» з театрами, парками, літніми оркестрами та справжнім променадом, по суті, придумали щось на зразок граматичного правила, яким скористалися поляки, українці, оселяючи тут серце своїх культур. Саме лише спільне граматичне правило — це ні мало, ні багато. Недостатньо, щоб зрозуміти іншого, але досить, щоб наважитися на діалог. Тому «Львів. Три есеї» — наскільки я можу про це судити — щось наче культурна вправа для потенційного польського читача: спробуй назвати по-іншому те, що бачиш (знаєш, пам’ятаєш). Це перечитування міста — завжди приватне і трохи тривожне, ніби залишаєшся на самоті в книгосховищі, неспроможний докликатися бібліотекаря — бо й бібліотекарем, як пише Прохасько, є ти сам і ніхто інший.

Ця книжка — дуже красиве запрошення до спільного читання споруд і місць, знаків і затертостей, шрамів — усього того, з чого складається письмо міста. Читання уважного й повільного, найвищою мірою герменевтичного, як у Прохаська, чи іронічного й відстороненого, дещо редакторського, з гірким фіксуванням помилок, що їх припустилися переписувачі й попередники-читачі, як у Сняданко («Карта втраченого раю»). Або гарячкового, з пропусканням цілих сторінок, а далі несподіваним зосереджуванням уваги на окремих слово- чи й буквосполученнях, із періодичним западанням у візію й сон, як в Іздриковому есеї (чи радше оповіданні) «Львів: секвенції психозу». Це промовляння нерівне, не унісонне: розриви дійсності, такі помітні в матерії цього міста, спричинюють різницю бачень — так, наче Львів обертається до кожного з тих, хто по-справжньому тут живе, щоразу іншими просвітами. Так, оповідь про це місто сповнена пасток: іронічна Сняданко, усупереч видимості і її власним намірам, міфологізує Львів більше, ніж Іздрик: адже полемізування з міфами — шлях значно небезпечніший і плутаніший, ніж звичайна мандрівка вулицями на межі сну, коли щоразу збиваєшся і повертаєшся на вже пройдені ділянки.

Тим, що робить книжку цілісною, є розміщені наскрізно фотографії Єнджея Майки. Вони професійні, хоч і дещо передбачувані, «поштівкові» — тут і кам’яниці на Ринку, і хрестоматійні, хоч і, здається, забуті всіма, крім мистецтвознавців і туристів, аттики й барельєфи, Личаків, Цвинтар Орлят і так далі. Можливо, подекуди занадто ілюстративні щодо тексту. Зрідка, переважно в Іздриковій частині тексту — несподіваніші, жорсткіші. Так бачить місто гість, але гість приязно зацікавлений, мало того — якось інакше причетний до Львова, ніж його актуальні мешканці. І все-таки тут, якраз між текстом і візією, як видається, відбувається найважливіший діалог. Бо це творення спільної оповіді, рух із різних обріїв до того, що можна означити як край світу — місця, де кожен має свою версію подій, і кожна з версій не менш приватна, ніж сон. Чи сперечатиметься хтось із приводу снів?

Jurko Prochasko, Natalka Sniadanko, Jurij Izdryk.
Lwow. Trzy eseje ( Zdjecia: Jedrzej Majka. — Krakow: Nemrod, 2005.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво