Лучицькі. Талан Ролі і долі однієї української театральної династії - Культура - dt.ua

Лучицькі. Талан Ролі і долі однієї української театральної династії

8 серпня, 2008, 13:03 Роздрукувати Випуск №29, 8 серпня-15 серпня

У відомій п’єсі Михайла Старицького «Талан» головна героїня — актриса Лучицька — переживає складний період стосунків з часом, з театром, поготів з самою собою...

У відомій п’єсі Михайла Старицького «Талан» головна героїня — актриса Лучицька — переживає складний період стосунків з часом, з театром, поготів з самою собою. Не менш складні стосунки з історією і театральним процесом переживали й інші Лучицькі — не драматургічна, а реальна театральна родина, одна з найславетніших в Україні, про яку, на жаль, рідко згадують. Навіть у спеціалізованому довіднику «Митці України» представлені лише Катерина Людвіківна та Борис Болеславович Лучицькі. Перша — відома українська актриса, яка рівно сто років тому розпочала свою творчу кар’єру, грала в трупах П.Саксаганського, О.Суходольського, І.Сагатовського, захоплювала глядача образами Марусі Богуславки, Мавки, Васси Желєзнової. А от Борис Болеславович — і актор, і режисер; з 1954 року народний артист України; виконавець головних ролей в «Украденому щасті», «Грозі», «Оводі»; постановник п’єс Толстого і Мамонтова.

Але не лише ці два імені презентують історію славної театральної династії Лучицьких…

Зірка ніжинського театру

Ще одна особистість із цієї династії — Анжеліна Болеславівна Лучицька. Також актриса, яка грала в трупах діда Людвіка Лучицького і батька Болеслава Лучицького-Оршанова, уже тоді відомих театральних діячів, яких високо цінував критик Степан Петров і Максим Горький. Її театральними вчителями були дід та батько, а ще тітка — та сама славнозвісна Катерина Людвіківна Лучицька, а також сама прима українського театру корифеїв — Марія Костянтинівна Заньковецька.

Анжеліна Лучицька-Назарова
Анжеліна Лучицька-Назарова
Анжеліна народилася актрисою. З раннього дитинства дихала повітрям сцени, якій її дід, батько, дядьки й тітки, брат служили, як служать високій ідеї. Спочатку за лаштунками, а з часом і в безпосередній роботі над роллю Анжеліна переймалася отими натхненними ілюзіями, заради яких публіка й сьогодні ходить у театр. Бути органічною, переконливою їй допомагала жіноча врода і внутрішній трепет, який робить жінку ще привабливішою.

Як реліквію Анжеліна Болеславівна зберігала особисті речі Марії Заньковецької: сценічні костюми, прикраси, які в сімдесяті роки передала до Ніжинського краєзнавчого музею. Тоді ж замислилася над публікуванням спогадів про родину.

Реалізувати цей задум допомогла московська приятелька Есфір Смєхова, яка літературно оформила спогади Анжеліни Лучицької. Двадцять три сторінки машинописного тексту російською мовою читаються як художній авантюрний роман із багатьма відомими історичними особами. Прочитавши, почи-наєш розуміти, звідки в Анжеліні і ота польська врода, і жіноча чарівність, і відданість театру...

Якось у музеї, де виставлена фотографія Лучицької, вже немолода вчителька зраділо вигукнула: «Я ж пам’ятаю її, Проню Прокопівну, в «Зайцях»!

Тамара Василівна Коршикова, яка працювала в Ніжинському те-атрі разом із Лучицькими й това-ришувала з Ганною Борисівною (так називали Лучицьку в театрі), розповідала про цю роль: «Кращої Проньки я ніде не бачила. З’явившись на сцені з подарунками для своїх недоумкуватих батьків, вона зримо виражала пристрасне, серйозне бажання вийти заміж. І чим серйознішою вона стає, тим комічніший ефект її гри. Лучицька представляла епоху, в якій сама виросла, її поведінка на сцені, уміння носити костюми — від того пансіону, в якому вона сама навчалася».

Ніжинський театр починався з «Украденого щастя» Франка. Ганну грала Анжеліна Лучицька. На любительській фотографії тих часів — проникливе обличчя з виразною мімікою.

Маруся з «Марусі Богуславки» М.Старицького — провідна роль Катерини Лучицької. Але Анжеліна в цей образ привнесла і свою вроду, і свої материнські почуття.

7 грудня 1951 року Ніжинському драматичному театру виповнилося 18 років. У газеті «Радянський Ніжин» у замітці за підписом Б.Лучицького читаємо: «Свою творчу роботу театр почав постановкою І.Франка «Украдене щастя». Серед засновників і перших акторів була Ганна Болеславівна Лучицька — заслужена артистка Української РСР. За 18 років театр поставив понад сто п’єс, влаштував п’ять тисяч вистав».

«Ганна Лучицька була зіркою в колективі, світлом якої зігрівалися і за якою тягнулися, — розповідала Тамара Коршикова. — Тільки пізніше, читаючи літературу про Марію Заньковецьку, я переконувалася, що висока культура, обізнаність Лучицької саме від корифеїв українського театру».

Сцена, театр були для Анжеліни тим світом, в якому вона прожила своє довге життя. В різних жіночих образах Анжеліна Лучицька виявила акторську індивідуальність, у якій була й частинка від прабабусі Юзефи і від діда Людвіка.

Рампа з гасових ламп

Приналежністю до ак-торського братства пишалися всі три покоління родини Лучицьких. Людвік Тимофійович, хорист Одеської опери, розповідаючи про своїх батьків, любив підкреслити, що він — актор невипадковий, що акторами стали п’ятеро його дітей і онуки. У родині зберігали вірш діда, написаний у 1860 році і подарований «любій донечці Катрусі».

Кого тягнуть за квартиру

В суд до мирового!!!

З кого стягують свитину

З-за долгу старого!

Кого цуплять в буцегарню

Десятники милі!

То Актора, що грав гарно

І його хвалили!

В середині ХІХ століття Людвік Лучицький видав дві збірки гумористичних оповідань «Торбина реготу» та «Золота сопілка», з якими виступав на сцені.

«Дідусь був високий, худий, ходив легко, впевнено, все швидко охоплював поглядом. Був нетерплячим, часом несправедливим. Одначе його основною рисою була доброта», — згадує онука Анжеліна.

Дідову вдачу успадкував його син, батько Болеслава й Анжеліни, на сцені Лучицький-Оршанов. Це про нього у 1898 році театральний критик «Скиталец» так написав в «Самарской газете»:

«Оршанов из ходульной роли

Лицо живое воссоздал,

Игрой к нему добавил боле,

Чем даже автор пьесы дал».

Коли Болеслав Людвікович 1932 року в містечку Буринь організовує драматичний гурток при Будинку культури місцевих цукроварів, до нього приєднуються близькі. Пригадує Володимир Юрійович Назаров, син Анжеліни і Юрія Володимировича Назарова: «Жили ми при клубі, усім було важко, але потяг до культури в усіх був великий. Люди приходили на вистави зі своїми гасовими лампами. Ставили їх перед рампою, щоб освітити сцену».

У цей час було прийняте рішення про створення першого робітничо-селянського театру Чернігівщини. Обласний відділ культури направляє на курси художніх керівників двадцятисемирічного Болеслава Болеславовича Лучицького. Після повернення його призначають головним режисером театру, а директором — Юрія Володимировича Назарова.

Брат і сестра Лучицькі, Юрій Назаров, дружина Болеслава Валентина Білоусова, актор, пізніше директор театру Володимир Тось склали ядро колективу. Володимир Назаров пригадує, в цьому театрі не було ні чвар, ні, боронь Боже, пиятики. То було справді акторське братство, яке мужньо зносило невпорядкований акторський побут, пов’язаний з постійними переїздами, нічним життям. Театр був домом.

Болеслав Лучицький був у те-атрі лідером. Його акторська майстерність походила з сім’ї. А ще з трупи Олексія Суходольського, учня Марка Кропивницького, де Болеслав починав працювати. Музично обдарований, він добре грав на фортепіано. Якось захворіла концертмейстер, і Лучицький замінив її у виставі «Запорожець за Дунаєм». А в «Платоні Кречеті» О.Корнійчука Болеслав Болеславович не імітував гру на скрипці, а справді грав.

У спогадах ніжинського крає-знавця Григорія Петровича Васильківського читаємо: «Наприкінці березня 1950 року в Ніжин приїхали українські ра-дянські письменники О.Є.Корній-чук і В.Л.Василевська (вона тоді балотувалася в депутати Верхов-ної Ради СРСР від Ніжинського виборчого округу). Довідавшись, що в міському пересувному театрі імені М.Коцюбинського йде вистава «Платон Кречет», письменники вирушили туди.

Як розповідав потім завідувач музичної частини театру В.М.Панарін, артисти були неабияк схвильовані. Довідавшись, що на виставі буде сам автор п’єси, Б.Б.Лучицький заспокоював: «Не хвилюйтеся, друзі, грайте так, ніби тут немає Олександра Євдокимовича». І грали з натхненням. Олександр Євдокимович піднявся на сцену й від душі подякував артистам, і особливо Лучицькому як режисерупостановнику, а також артисту, який виконував головну роль».

Наступного дня О.Корнійчук і В.Василевська зустрілися в педагогічному інституті зі студен-тами й викладачами. Драматурга запитали про враження від вистави «Платон Кречет» на ніжинській сцені. «Здається, щоб побачити справжнього Кречета, ніжинцям не обов’язково їхати в Київ», — відповів Корнійчук.

У 1936 —1939 роках для участі у виставах Ніжинського театру Лучицький запрошує Амвросія Бучму, Наталю Ужвій, Марію Литвиненко-Вольгемут, Оксану Петрусенко. У роки Великої Вітчизняної війни театр перебуває на Далекому Схо-ді, виступає в шпиталях і військових частинах. А Болеслав Лучицький служить у військовому училищі зенітної артилерії в Ленінграді.

Він прожив 60 років, на 44 менше, ніж Людвік Лучицький. Прожив життя насичене, часом драматичне, подвижницьке. Його працю належно оцінено: 1954 року присвоєно звання народного артиста України. Та найбільше визнання таланту митця — любов глядачів. Актриса Тамара Коршикова пригадувала: «Репетиції у нас починалися об 11 годині. У цей час біля каси стояли в черзі люди, щоб придбати квиток на вечірній спектакль».

Перший директор

Юрій Володимирович Назаров помер у 1994 році. «Я не пам’ятаю, щоб батько лежав хворим чи немічним», — розповідав Володимир Юрійович Назаров. Багато чернігівців звертали увагу на міцного, бадьорого діда, та не здогадувалися, що в цьому чоловікові живе цілий культурний пласт ХХ століття. Та ті, хто бачив Юрія Володимировича Назарова на сцені в Ніжині, а пізніше в Чернігові, пам’ятають його як талановитого актора. А який це був Шпак у «Шельменкуденщику»!

Зліва направо: (стоять) Юрій Назаров, Борис Лучицький, Анжеліна Лучицька-Назарова, (сидять) Зинаїда Лучицька-Оршанова, Володя Назаров, Болеслав Лучицький-Оршанов
Зліва направо: (стоять) Юрій Назаров, Борис Лучицький, Анжеліна Лучицька-Назарова, (сидять) Зинаїда Лучицька-Оршанова, Володя Назаров, Болеслав Лучицький-Оршанов
Коли наприкінці 80-х Д.Гранін опублікував свого «Зубра», батько і син Назарови звернули увагу на ім’я, згадуване в книжці: Олександр Цингер. Видатний учений-фізик працював разом із Тимофєєвим-Ресовським за кордоном і... це був вітчим Юрія Володимировича. Ю.Назаров тоді написав про це письменникові й отри-мав паризьку адресу Олега Олександровича Цингера, свого брата по матері. Востаннє вони бачилися 1922 року, коли Олегові було десять, а Юрій був захоплений актрисою Анжеліною Лучицькою, з якою збирався одружитися. Він і не думав тоді, що це було останнє побачення з матір’ю, вітчимом, братом. Вони від’їздили за кордон на лікування за клопотанням самого міністра Луначарського. Тільки 1934 року Юрій Назаров прочитав некролог про смерть Олександра Цингера за кордоном. Від матері та брата відомостей не було.

Олег Цингер надіслав із Парижа ксерокопію спогадів їхньої матері — Віри Павлової, — надрукованих у газеті «Новое русское слово» 1972 року. В передмові зазначається, що В.Павлова була актрисою Московського художнього театру. Мемуаристка розповідає про своє дитинство, про атмосферу дворянської сім’ї, в якій її виховували батько, няньки, гувернантки. Спогади вводять нас в інтелігентний дім, де насамперед цінувалися освіченість, доброта, де обов’язковими були відвідини і церкви, і театру.

Після смерті батька вісімнадцятирічна Віра дістає місце у правлінні Московсько-Казанської залізниці. А вже за три роки Павлова вирішує готуватися до сцени.

Вона вступає до драматичної школи при Філармонічному товаристві, якою керує В.Немиро-вичДанченко. Серед викладачів пригадує І.Іванова, який викла-дав у школі історію мистецтв і театру. (До речі, у 1907—1911 pp. він — директор Ніжинського історико-філологічного інституту. — Н.О.), її однокурсницями стають Ольга Кніппер, Маргарита Савицька, Ніна Литовцева. Ці імена склали першу трупу Московського художнього театру. Кніппер, Шенберг, Москвіни, Качалови — ось коло людей, серед яких зростав Юрій. Освічена молодь, для яких критерієм оцінки був талант і інтелігентність. Театр був для них храмом. Ві-ра Павлова грає на сцені й головні, і другорядні ролі, пробує себе в костюмерній. Для «Лиха з розуму» вона моделює костюми й зачіски, які схвалює живописець Мстислав Добужинський (живописець відвідав Ніжин у 1912 році. — Н.О.), «Половецькі танці» для «Російських сезонів у Парижі» Сергія Дягілєва оформляє за ескізами Костянтина Коровіна. Павлова пробує грати у фільмах і навіть пише сценарії, які ставить Протазанов. У цей час Цингер видає «Початкову фізику» і «Задачник з фізики», визнаний спеціалістами як один із найкращих у європейській навчальній літературі.

Юрій Володимирович був майже ровесником сина Качалова Вадима Шверубовича. Викладач школистудії МХАТу у 1976 році у видавництві «Мистецтво» випускає у світ мемуари «Про людей, про театр, про себе». Він лаконічно й емоційно розповідає про себе через біографії відомих діячів МХАТу. І серед них називає Віру Павлову. «В.М.Павлова була ліричною і смішною Шарлоттою Іванівною, жалісною і недоладною. Їй дуже вдавався німецький акцент — м’яко і тонко» (Павлова з дитинства знала німецьку мову. — Н.О.). На 297-й сторінці — фото з «Вишневого саду». Віра Миколаївна в цій ролі.

Розкидані в різні частини світу, мати і син однаково віддано служили театру. Вже проживаючи в Німеччині, Віра Павлова грає разом з мхатівцями під час їх європейсько-американських гастролей у 20-ті роки ХХ століття.

Багато про своє насичене життя міг розповісти і Юрій Назаров. Та ніхто не розпитав його про це. У грудні 1993 року на святкуванні 60-річчя Ніжинського драматичного театру імені Юрія Коцюбинського одна чиновниця з Чернігова спитала свою сусідку: «А Назаров ще живий?»

Назаров, Тось, Лучицькі творили театральне обличчя Ніжина до 1960 року. Для цих людей театр був батьківщиною в мистецтві, він спрямовував їх життя.

Воєнні сцени

Правнук Людвіка Лучицького Володимир Назаров пережив на своєму віку стільки сильних почуттів, які не довелося зіграти на сцені навіть трьом попереднім поколінням його родини.

Уже після смерті Володимира Юрійовича його дружина Людмила Степанівна показала мені фронтові щоденники чоловіка — пожовклі листочки, списані олівцем.

Вражає сцена, коли Володи-мир грівся біля трупа вбитого ним німця. «Я ліг поряд, притулившись до грудей убитого, який судомно помирав. Його рука обійняла мене за плечі. Я накрив його шинеллю. Тіло конвульсивно пересмикнулося. Я лежав тихо, боячись повору--шитися, аби не позбавити себе приємного тепла. Труп застигав. Далекі прожектори пронизували злу темінь ночі. Кулі, тихо посвистуючи, ткали над головою тонкими нитками павутини незримі візерунки».

«У холодному заціпенінні зустріли сімсот вісімдесят людей чорні гримучі танки. Закутані в сіру хмару пилюки, вони вискочили з-за пагорба і, на мить причаївшись, рвонулися в гущу людей, розриваючи їх холодною сталлю гусениць. Жахливий зойк смерті вирвався з глибин душі півтисячі переляканих людей. Здавалося, здригнувся світ. Усі кинулися в степ. Переді мною миготіли наповнені страхом, широко відкриті очі, які різко змінювали знайомі обличчя. Мої ноги не могли тримати тіло. Я впав, вчепився в траву скрученими судомою пальцями, неначе влазив у прохолодну вогку землю, аби не бачити, не чути, не відчувати... Дикий тваринний страх, який інших зі швидкістю вітру відносив у степ, мене прикував до землі. Навколо була смерть — невмолима, страшна».

«Холодне осіннє сонце тонуло в крові заходу. Холодний морозний вечір швидко спускався на землю. Він був страшний. Місто палало у морі вогню. Хвилі ріки, які плюскотіли біля берега, пересипалися багряним відблиском. Широкий піщаний берег був засланий трупами. Сюди несли з усіх кінців міста поранених. Сюди вони повзли, дивлячись з надією на лівий берег і помираючи від втрат крові.

Легко поранені довго повзали по холодних трупах товаришів, ховаючись від бомб, які все одно розривали це живе м’ясо, що рухалося. Кров червоними потоками стікала у Волгу, обводячи берег широкою рожевою облямівкою».

Очевидно, Назаров занотовував щойно пережиті враження. Отаке літературне переосмислення, можливо, абстрагувало його від страшної дійсності, давало силу його душі. Володимир Юрійович ніколи не показував своїх записів ні колегам, ні студентам Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя, де навчався, а потім викладав математику майже до смерті у 2003 році, залишивши про себе добрий спомин. Він більше розповідав про свою знамениту родину. Припускаю, що цей багатий родовий спадок підтримував його моральний дух.

Пригадую виступ Володи­мира Назарова на вечорі, присвяченому 90-річчю з дня народження Болеслава Лучицького. Високий стрункий чоловік образною літературною мовою говорив про театральних діячів своєї родини, про їх роль в українській культурі. «Який типаж втратила сцена! — сказав мені тоді композитор Олександр Козаренко.

Може й так. Але родина надбала ще один добрий спадок, на який рівняються тепер донька Назарова, доктор біологічних наук Олена Володимирівна, онук — кандидат біологічних наук Євген Копилов. Дякую їм за надані матеріали з сімейного архіву, вони можуть стати основою музейної експозиції у Ніжинському театрі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво