ЛОХОТРОН ІНЖЕНЕРА СТОГОВА - Культура - dt.ua

ЛОХОТРОН ІНЖЕНЕРА СТОГОВА

5 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 5 грудня-12 грудня

Купив я новий роман Ільї СТОГОFFа «1 000 000 євро», прочитав і подумав: «Це грандіозно! Мені впарили фуфло, а я залишився задоволений»...

Купив я новий роман Ільї СТОГОFFа «1 000 000 євро», прочитав і подумав: «Це грандіозно! Мені впарили фуфло, а я залишився задоволений». Цей бритоголовий католик обклав мене факами з першого погляду — і до останньої сторінки, а я ще й збираюся його за це похвалити. Позаяк такого штибу мазохізм дотепер не опановував мою душу, довелося стривожено розібрати романний механізм інженера Стогова і з’ясувати, на який колінвал він намотав моє читацьке роздратування? Крізь які фільтри пропустив його і в яких жорнах змолов на пилюку радості?

Поки Віктор Пєлєвін витав над Внутрішньою Монголією, а Борис Акунін демонстрував конвеєрну бездоганність тексту, російська «література третьої полиці» зубожіла. Старі зуби стали випадати, а замість них виростала лише якась безсистемна дрібнота, аж поки ясна не прорвало гігантське ікло. Тепер посмішка згадуваної полиці набула квазімодо-дракульного шарму. Ікло обростає книжковим камінням, і що далі, то важче ігнорувати його новаторський аромат. Цей феномен на ім’я СТОГОFF, започаткований письменником Стоговим, дедалі активніше обрубує собі пуповину, — такого унезалежнення від автора важко пригадати.

А починалося все з розкішної попелюшкової легенди про те, як талановитий журналіст із бурлескною біографією (маґістр богослов’я, який працював продавцем і прибиральником) пробивався в літературу. Написав роман, оббігав із ним півтора десятки видавництв, де його незмінно нахвалювали, поїли водярою і відмовлялися друкувати. Потім більше року кандидат в письменники Ілья Стогов бухав на посаді прес-секретаря видавництва «Амфора», аж поки не висидів видання «Мачо не плачуть». Цей роман не тільки годує автора вже три роки, але й слугує потужним коренем згадуваного ікла на ім’я СТОГОFF.

Пришестя Стогова легко підтасувати під якусь незбориму логіку. Мовляв, після ідеальних імітаторів — масового Акуніна чи маргінального Сорокіна — мав з’явитися чесний і простий хлопець з такою ж прозою. Без снобістського екстремізму В’ячеслава Куріцина і без кулінарного смакування тексту, як це було в Павла Крусанова чи Татьяни Толстої. Без іміджевої гри, але з чіткою життєвою програмою, сталевими принципами і прагматичним мисленням. Письменник, якого можна було б читати, наче громадсько-політичну газету, але з подвійним розважально-терапевтичним ефектом. І щоб він не був виразником і пропагандистом якихось ідей, а лише їхнім веселим літописцем.

І всі ці народні сподівання так чудесно склалися докупи в одному образі, що й текстів не треба, і без них добре. Найголовніше, що письменник Стогов не парить людям голову звичними письменницькими балачками. Він подає себе як простого книгороба. Людину, що продає слова. Він у кожному інтерв’ю розповідає про свою невиявлену в прозовій творчості католицьку сутність, про ігнорування злостивого літературного істеблішменту і ще про масу дрібниць, які не можуть не подобатися. Він з’являється у телевізійних шоу на кшталт «Большой стіркі», щоб водночас виразити зневагу до бульварного формату й пошану до споживачів такого продукту. Одне слово, герой доби розвинутої бездуховності, який хоч і нічого їй не протиставляє, але залишається при своєму. Такому можна вірити.

Отже, так сталося, що позитивне враження про «хорошого хлопця» Стогова випередило моє прочитання письменника СТОГОFFа. Коли автор тобі каже, що не варто чекати від його творів чогось особливого, — це найнадійніший гачок. Щось поблажливе розцвітає всередині від такої надмірної авторської щирості. А коли він ще й додає, що твори його називають романами лише заради кращої реалізації, — тобі аж соромно стає за неадекватно сором’язливого літератора. Лепече собі правду, як дитя мале.

Боже, чому не пішов дощ і не порвалися черевики мої, поки ноги прямували до книгарні? Чому в магазин той красивий не влучила блискавиця, щоб явити знак, застерегти від необачності? Чому парламент напередодні не заборонив під страхом довічного паплюження продаж російської книжки в Україні? Всі ці питання роїлися вже потім, коли СТОГОFF був прочитаний і легенда брудненько чвакнула, змусивши душу мою тішитися, поки триватиме процес обтікання.

«1 000 000 євро». Це справді не роман, а збірка оповідань, зліплених абияк за допомогою кількох мотивів, натяків і спільних героїв, — не обманув автор. Деякі історійки дотепні, деякі не поступаються українським радянським анекдотам, що видавалися за Брєжнєва. Деякі розказані з дідівською завзятістю, а деякі обірвані на півслові. Найгірше враження справляють саме такі оповіді — вдало доведені до кульмінації та кинуті напризволяще; очевидно, авторові не хотілося «обламувати» їх нікчемними фіналами. Найкращі ж фрагменти книжки — побутові фантазії-спостереження. Одна з них, «The Love», — справжній шедевр наївності та постромантизму («Она работала в петербургском метро. Продавала жетоны для прохода через турникет. А он работал кондуктором в троллейбусе. Он был глухонемым, а у нее не было правой ноги. И любви сильнее, чем их, не знал мир»).

Що ближче до кінця, то менше віри в авторський намір звести весь цей оповідний еклектизм докупи. Не видно роману — хоч трісни (тим часом СТОГОFF невтомно натякає, що не забув про свої переплутані ниточки).

Що це було? — питаю себе після останньої крапки, хоча щойно вже прочитав відповідь: «Я писал этот роман много-много утр подряд, а вы (хотите угадаю?) наверняка ничего в нем не поняли. Жалко, конечно, но ничего. Для тупых я все сейчас объясню».

От тобі й «хороший хлопець». Наїхав з легкістю паротяга. Ну, добре. З цим можна було б змиритися, якби захист митця не перейшов у фазу будьонівського шаленства. І з’ясовується, що «1 000 000 євро» — це детектив, а не чортзна-що. Вбивства були? Були. Таємниці? Скільки завгодно. Читачам, звісно, хочеться відповідної детективної винагороди, хочеться підсумкового вердикту: як розплутується цей сюжетний клубок і хто в романі працював на посаді негідника. Стогов теж розуміє, що такі роз’яснення — неминучі. Так само він усвідомлює, що авторська винахідливість на цій царині давно вичерпалася — треба лише обрати одну зі схем, і всім буде щастя. Але все ж таки письменнику хочеться здивувати мене, відповідно до задекларованого на обкладинці жесту. І він легко, наче на сеансі хамства у переповненому тролейбусі, виконує своє надзавдання. Отже, ти запитуєш, хто злочинець? І, напевно, перебираєш у пам’яті всіх героїв, аналізуєш, чия сірість і невиразність могла прихистити в душі «злого генія»? Даремно. Адже злочинець — це ти сам, бо купив і прочитав мою дурнуватеньку книжку.

Останнє нагадування — вкрай важливе. Без нього читач міг би роздмухати в собі автодафе праведного гніву заради морального знищення письменника, який, по-суті, обікрав його. Натомість читач стає щонайменше «співучасником злочину», якому пахан каже: наша безкарність залежить від нашого спільного мовчання і від спільного усвідомлення провини.

Саме ця нахабна безвідповідальність перед текстом, яка узурпує статус естетичної категорії, найбільше зачаровує. Так простодушно вас ще ніхто не розводив.

Власне, це книжка, яка засвідчує остаточну втому від тексту — хорошого чи поганого. Індивідуальний досвід Стогова довів його до тієї межі, за якою текст взагалі присутній як цілковита умовність, як один з атрибутів соціалізації. Мовляв, якщо я — письменник, а ви — читачі, то я повинен писати книжки, а ви повинні їх купувати. Нате вам книжку — давайте бабки. Все інше — дрібниці.

А якщо висловлюватися простіше, то проза СТОГОFFа — це такий собі ігровий автомат. Кидаєте в нього монетку, а він каже нелюдським голосом: «Ти — дебіл. Кінець гри».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво