Література поштучно й на винос - Культура - dt.ua

Література поштучно й на винос

27 листопада, 2009, 14:43 Роздрукувати Випуск №46, 27 листопада-4 грудня

…Не так давно, виступаючи на відкритті книгарні «Є» в Харкові, автор цих рядків щиро радів появі т...

…Не так давно, виступаючи на відкритті книгарні «Є» в Харкові, автор цих рядків щиро радів появі такого закладу, де література, нарешті, здобуде властивий їй камерно-клубний формат, а читання віршів не перебиватиметься п’яними вигуками із залу, як це було допіру на поетичних вечорах у веселих місцях громадського харчування. Наразі, здається, багато чого мусить змінитися в місцевому літературному процесі, але навряд чи це стосується літератури. Скажімо, відомий актор Богдан Бенюк, чи не з доброго дива рекламуючи на тому самому харківському відкритті всеукраїнську мережу книгарень «Є», зауважив вельми симптоматичну річ. У день імпрези, зустрівши в центрі Харкова випадкового юнака з книжкою в руках, він запросив його до книгарні, в якій «усе є». Натомість почув у відповідь, що на книжковому ринку, до якого десять хвилин ходи, так само «все є», але значно дешевше. Імпровізувати акторові не складно, тому невгамовний Бенюк хитренько відказав юному нахабі, що на ринку, може, «є все», а може, й «не все».

Робити з України самодостатню Грецію після такої сумнівної перемоги піару над «живим» життям не випадає, хоча навіть поразка чимало важить у пошуку чи то істини, чи то виходу з кризи.

Криза — поштою?

Зрештою, будь-яка криза тим і продуктивна, що завжди допомагає шукати вихід із критичного становища. У видавничому бізнесі, наприклад, «пошукові», чи пак рятівні, заходи поки що примітивні: то видавці з «Кальварії» вперто наполягають, що настав «час читати», то «винахідники» з «Фоліо» видають «антикризові» книжки по п’ять гривень за штучку. При цьому, звісно, благородно зменшують наклади видань (криза, мовляв!).

Але в тому ж таки «Фоліо» одразу засновують «серію для багатих» із цінами від п’яти до двохсот тисяч гривень за Біблію чи Тору в срібно-золотому оздобленні. І тут уже мова про соціально-комунікативну функцію літератури, призабуту чи то в книгарнях «Є», «заспокоєних» власною переконаністю в тому, що в них «усе є», чи то на не менш «заспокоєному» (зокрема увагою президента) Форумі видавців у Львові. Адже зрозуміло, що каталізатором соціальної комунікації може бути не обов’язково високохудожній твір. Себто вистачить книжки просто відомої, в обмеженій кількості представленої на ринку. Як, наприклад, згадані вище пам’ятки релігійних культур, сумнівна «Велесова книга», або зовсім уже небачене донедавна віртуальне явище під назвою «Поштучка», вигадане молодою харківською поеткою Марією Козиренко.

Отже, «Поштучка» — це звичайнісіньке, але поштучне висилання книжок поштою, і яких книжок! Кількісне обмеження рідкісних книжок, виданих екзотичними авторами невеличким накладом (принцип, за яким діє цей приватний харківський проект інтернет-книгарні), сигналізує про такі «кризові» моменти сьогодення. По-перше, комерційне нарощування видавництвами корпусу книжок відомих авторів не має сенсу, бо визначає хіба що занепад бібліотечної системи. По-друге, цікаві книжки від «Поштучки», які відсутні в широкому продажу навіть у мережі книгарень «Є», задовольняють інтереси вузького кола читачів вишуканого чтива. Які саме книжки? Ну, такі, що їх ви не знайдете в жодній книгарні України, бо видання «некомерційного» формату там не беруть на реалізацію.

Україна — батьківщина слонів?

За будь-яких часів літературний твір виконував неабияку соціально-комунікативну функцію, об’єднуючи тих, кому він сподобався, — чи то в реальні літературні клуби і творчі угруповання, чи то в ефемерні спільноти в Інтернеті у «Живому журналі», або «В Контакті». Подібним «непевним», але резонансним чином існують зокрема такі інтернет-ресурси, як «Точка літературного кипіння», «Вголос про культуру», «Literatura UA», «UA Books» і навіть блог «про агресивний несмак українського бомонду і не тільки» під назвою «Рагулі». Зокрема в Україні, де міфологія завжди відігравала роль стрижня в культурі, цілком «міфічна» супроти «фізичних» соціальних явищ книжка, яка обертається в колі «віртуальних» спільнот, виступає потужним інтегратором комунікації. У такий спосіб вона виконує функцію міфології для згаданої вище громади користувачів Інтернету, мало не щодня формуючи віртуальні спільноти читачів. Звісно, інтереси в них різні, тож корпоративна винятковість тієї чи іншої компанії визначається завдяки відповідним книжкам-ідентифікаторам. Але об’єднує віртуальних читачів, які живуть в Інтернеті своїм власним літературним процесом, звичайно ж, полеміка.

У реальному вимірі вона може спричинити вибух масової істерії, чи пак популярності, як у випадку зі скандалом довкола роману «Рекреації» Ю.Андруховича, опублікованого на початку 1990-х років у «Сучасності», або з не менш феєричною реакцію на «Вурдалака Тараса Шевченка» Олеся Бузини. Сьогодні літературно-критичні баталії ведуться здебільшого на читацьких форумах в Інтернеті, а коли вже виходять у реальність, то, знов-таки, вибухає скандал і — розвінчання «українських» міфів. Згадаймо, як свого часу в конкурсі на премію «Книжка року Бі-Бі-Сі» шляхом голосування в Інтернеті читачі вибрали одну книжку, а переможцем стала зовсім інша. Особливої вини організаторам конкурсу ми не закинемо, адже вони діяли за реальними правилами життя, в якому книжка справжнього переможця не відома ані масовому читачеві, ані теоретичному покупцеві. Натомість вона популярна в тій спільноті, де література ще сприймається за міфологію. Чи потрібні Україні такі «немасові», «некомерційні» і «неформатні» спільноти?

Мерчандайзинг у пустелі?

Хай там як, але суспільна криза, в яку втягнута сьогодні література, диктує свої умови реалізації культурного продукту. Зокрема випадки з шельмуванням «літературної» дійсності (а не «живої» реальності) на видавничих конкурсах і в журі високих і не дуже премій, свідчить про одне — умови актуалізації сучасної літератури несумісні з естетичними вимогами читачів. Інакше кажучи, бачене в продажу не означає бажаного на столі. Усе це призводить або до насильницького втручання комерції в культуру, коли елітні писання Іздрика проголошують «масовим чтивом» і видають його психопатичні тексти в «Клубі Сімейного Дозвілля», або до нормального «масового» роз’єднання культурної верстви та логічного творення читацьких субкультур на
кшталт харківської «Поштучки». Їхні представники, звісно, не вважають Іздрика явищем маскультури, вірячи, що його книжки належать до якоїсь там літератури «вищої якості».

Просто українська «вища якість» у новочасній літературі — це не обов’язково концептуалізм Юрія Іздрика, етнографізм Тані Малярчук, а чи метафізика Любка Дереша, це просто література для елітного читача. А вже формує цю високу читацьку культуру чимало функціональних чинників, до яких закидання шапками-гаслами на кшталт «у нас є все» (як у книгарнях «Є»), навряд чи належить. До того ж сучасній читацькій еліті «все» якраз не потрібне, бо характер її уривкового виховання передбачає професійно-вишуканий вибір. Ну, наприклад, про українських слонів або про мерчандайзинг у пустелі Гобі.

Якщо ж говорити конкретніше, то навряд чи це виглядатиме продуктивніше в ринковому сенсі, бо навіть кілька десятків некомерційних проектів у віртуальному просторі, які задовольняють новочасну читацьку еліту, врятують українську літературу, але не врятують державної економіки. А ми ж із вами насамперед за Україну економічно сильну, чи не так? До чого тут, мовляв, якась література?

Жарти жартами, але спроб відвоювати у «фізичних» видавництв бодай дещицю ринку згадані вище субкультурні проекти на кшталт харківської «Поштучки» не роблять. Бо як можна воювати за міражі, якими здається для поважного видавця елітна література?

Ні, панове, насправді боротьба триває за більш важливі чесноти і за більш вагомий спротив міщанській словесності, навіть якщо тамтешнє «елітне чтиво» друкується в «Клубі Сімейного Дозвілля». Звісно, можна слухняно визнати, що популярні автори на кшталт Куркова і Роздобудько — це справжні прозаїки, а творчість Андруховича і Жадана — акт мужнього спротиву регіональним «темним силам», а не звичайна втеча в комерцію. Але не можна замовчати того, як чимало авторів або не знаходять видавця, або попросту не продаються. Щоправда, іноді вони самі цього не потребують, задовольняючись віртуальною славою в інтернет-виданнях і перемагаючи в тамтешніх конкурсах. Але ми ж бо — згадаймо про «економічну Україну», в якій не випадає гендлювати міражами.

Нема і не буде, бо не було?

Наведені вище зауваги щодо логічного розмежування читацького контингенту, його несподіваної інтеграції в сучасний літературний процес і вагомого впливу на видавничу політику, стосуються також змін у сфері комунікативного сервісу. Наприклад, які існують зауваження щодо проведення письменницьких презентацій у тих-таки книгарнях «Є»? Скажімо, якщо презентований автор — відомий письменник, то його книжки ви знайдете в книгарні. Якщо ж зголоситься якийсь початківець, то може статися, що його збірочки не виявиться навіть під час самої презентації. Звісно, не лише через це вищезгадана харків’янка Марія Козиренко, з якою сталась подібна «презентаційна» прикрість, захопилася ідеєю віртуальної книгарні, адже її «Поштучка» виникла задовго до виходу «презентованої» в «Є» книги прози «Бюро загублених думок». І не обов’язково тому, що відділ постачання не встиг замовити її у відповідному видавництві або транспорт підвів, бо забули, що на вихідні експрес-пошта, якою передають книжки, не працює. Тут важить елементарне ставлення до своїх службових обов’язків.

Чесно кажучи, складається враження, що книгарні «Є» вистачає того, що в «них все є», а що і як з того «всього» продається, взагалі їх не цікавить. А навіщо? Мовляв, чому судилося продатися, те продасться. А продаються імена.

Якщо ж не продасться, то теж не страшно. Особливого прибутку від продажу книжок власники не чекають, оскільки вже вклали гроші в нерухомість, чи то пак у приміщення книгарень «Є» у Києві, Харкові, Івано-Франківську, Володимирі-Волинському і Львові, а це будинки, як правило, в центрі міста. Принаймні в Харкові книгарня «Є» — це колишній ресторан «Люкс» на вулиці Сумській (автор цих рядків колись його реставрував, а тому знає, про що каже). Тож навіть якби завалилась уся піднебесна, а не лише українська література, «літературна» нерухомість залишиться нерухомою, даруйте, ринковий каламбур.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво