ЛИКИ КРАСИ ТА ЛИКИ ЧАСУ - Культура - dt.ua

ЛИКИ КРАСИ ТА ЛИКИ ЧАСУ

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

Виставка «Жінка. Мода. Час», експонована в Національному художньому музеї України, уперше на прикл...

Виставка «Жінка. Мода. Час», експонована в Національному художньому музеї України, уперше на прикладі жіночих портретів поєднала в часі (кінець XVIII — перша половина ХХ століття) два такі, майже невід’ємні одне від одного поняття, як «жінка» й «мода». Жінка диктує моду. Мода створює її образ. Час визначає канони жіночої краси та стиль одягу.

Передмова до виставки

Ідея проекту виникла багато років тому під час роботи над атрибуцією музейної колекції жіночого портрета. «Невідомий художник. Портрет невідомої. Перша половина XIX століття» (саме так було записано в інвентарних книгах) — погодьтеся, вже в самому словосполученні присутній елемент таємничості, який мимоволі пробуджує інтерес і уяву. Що могли ми дізнатися про авторів полотен? Тільки аналізуючи живописну манеру, сказати — один із них більш талановитий, інший — менш талановитий. Що могли ми дізнатися про далеких і загадкових незнайомок? Вдивляючись у їхні замислені, оповиті серпанком суму очі («Ее глаза — как два тумана, полуулыбка, полуплач». — Тут і далі цитати мовою оригіналу), можна було лише складати сентиментальні історії про покірність долі та зрадливість нещасливого кохання. А от їхній костюм — це вже конкретна реальність, обумовлена рамками часу, в якому вони жили. Мода XIX століття найяскравіше втілилася в жіночому вбранні. Зовні чоловік (його фрак) виглядав більш монотонно та прозаїчно. У першій половині століття фасони дамських суконь змінювалися щодесятиліття (втім, як і нині), зазнаючи при цьому кардинальної трансформації (згадаємо, приміром, корсети та криноліни). Перед нами на портретах постала картина розвитку моди, що відповідає стилістиці мистецтва й естетичних смаків певних періодів, — витонченого, але трохи холодного ампіру, чутливого сентименталізму, піднесеного романтизму. Можна помітити, як поступово суворі форми білої сукні на кшталт грецької туніки поступалися місцем кокетливому й романтичному вбранню. Затягнуті в корсет тонесенькі талії в поєднанні з пишними рукавами, «напоминающими два воздухоплавательных аппарата» (М.Гоголь «Невский проспект»), надавали модницям вигляду «неземного створіння». Так, завдяки костюму, уможливилося уточнення років написання портретів наших незнайомок.

Жінка. Мода. Час

У цій тріаді наперед визначено пріоритет жінки. За всіх часів вона була для художника символом краси й гармонії світу. Її образ, поєднаний з уявленнями про безперервність життя, його руху, змушував замислитися як про окремо взяту долю, так і про вічні закони буття.

Героїні полотен, які дивляться на нас зі стін музейних залів, демонструють еволюцію жіночого образу — від сентиментальних мрійниць межі XVIII і XIX століть, котрі пасивно споглядають життя, до активних діячок нової радянської формації. Проте всіх їх, таких різних і таких далеких одна від одної, об’єднує споконвічне бажання жінки — подобатися й бути гарною. У цьому прагненні їй завжди на допомогу приходила мода. Ось чому в жіночому портреті одяг стає одним із важливих образотворчих засобів, що допомагає розкрити неповторну індивідуальність особистості. У пишному бальному вбранні чи в простенькому ситцевому платтячку відбивається не лише характер епохи, а й характер їхніх власниць.

«Обличчям» виставки став портрет музикантки Бацігеті, створений відомим майстром В.Тропініним на початку 1820-х років (судячи з фасону її сукні). З пітьми полотна, немов із «тьмы былого», постає жінка, зовнішність котрої далека від ідеальних канонів. Але в глибині її темних виразних очей, у ледь помітній напівусмішці, застиглій у кутиках вуст («посмішка Джоконди») є незрозуміла манлива привабливість, невловність таємниці. Пишні білі й червоні страусові пір’їни султана, які за модою часу прикрашають зачіску, вишуканий гарнітур із перлин надають образу доньки гувернантки дітей графа І.Моркова (кріпосним котрого був сам художник) значущість і жіночу кокетливість.

Героїня В.Тропініна належить до тієї епохи, коли дами й панянки, позбавившись корсетів, перук, широких спідниць, були еталонами природної краси та грації. Їхні поетичні образи уособлювали духовний ідеал часу — «мужчина минерален, женщина — растительна». Чутливість ніжного жіночого серця найповніше виявлялася в єднанні з природою — серед квітів, дерев парку, романтичних гірських панорам. На їхньому тлі так органічно виглядали тендітні жіночі фігурки.

Портрети, створювані художниками для сімейних галерей (також своєрідний прояв моди), різнилися за своїм характером. В одних — переважала підкреслена простота композиції, природність, іноді — буденність образу — те, що присутнє на полотні художника К.Павлова, прибічника демократичних поглядів. Скромний чепчик, зодягнена поверх декольте мереживна накидка визначають образ цілком домашньої Богдани Лизогуб, дружини іменитого прилуцького дворянина. В інших парадних портретах, домінувала зовнішня ефектність, як у польського майстра О.Кокуляра, котрий репрезентував глядачеві шановну матрону Юлію Ідзковську, дружину київського мецената. За всієї статечності її вигляду, пишності туалету, багатства прикрас, жінка дивиться на світ задумливо-сумним поглядом. Що це — страждання душі чи данина тій самій моді, яка наказує мати вигляд загадковий і томливий?

Окремою темою виставки могли б стати портрети дружин художників — їхніх муз і терплячих моделей. У творах майстрів середини XIX століття — П.Шлейфера, А.Мокрицького — скромна чарівність зовнішності (вбрання, зачіски) надає образам відчуття інтимності. У цих милих жінках втілилося не лише професійне уявлення їхніх чоловіків про ідеальний «лик» часу, який увібрав у себе духовність, гармонію почуттів і думок, а й глибина особистісних взаємин — кохання, схиляння, ніжність.

Образ жінки 70—80-х років XIX століття у своїй основі простий і суворий. Елегантність цього образу асоціюється з тією прекрасною в її вишуканій простоті чорною сукнею, в якій сяяла на балу Анна Кареніна: «черное платье с пышными кружевами не было видно на ней; это была только рамка, и была видна только она, простая, естественная, изящная…»

Справді, можна прикрасити себе перлинами й мереживами («Портрет Ганни Мазевської»), а можна вдягти й закриту, темну, з глухим коміром, без будь-яких прикрас сукню («Портрет імператриці Марії Олександрівни») — як демонструє в своїх роботах О.Рокачевський, послідовник академічного живопису, для котрого поняття зовнішньої краси було визначальним. Проте цей одяг не є чільним елементом, він лише тактовно допомагає відтінити жіночий характер, світ її почуттів.

Коментар I

Упродовж довгих років полотно Рокачевського, на якому зображено Марію Олександрівну (1824—1880), дружину імператора Олександра II, в музейних документах зазначалося як «Портрет невідомої. 1872». Проте одного разу (його величність випадок!) поруч із ним опинився інший портрет, де імператрицю було зображено у скромній чорній сукні з горностаєвим палантином на плечах. Написаний він, очевидно, в 1850-ті роки (з огляду на вік зображеної жінки й рік коронації її чоловіка — 1855). І хоча між двома портретами пролягли майже два десятиліття, впадала в око дивовижна подібність зображених осіб. В історичних джерелах знайшлися фотографії Марії Олександрівни, зроблені на початку 1870-х років, які виявилися ідентичними образу, створеному Рокачевським. Та й сам художник писав портрет царственої особи за фотографіями, що тоді широко практикувалося. Так в однієї з невідомих дам з’явилися ім’я та біографія…

Нові параметри естетичних цінностей утверджує творчість М.Пимоненка. Світлом домашнього тепла зігрітий портрет його дружини, де прозаїчність зовнішнього образу жінки притлумлюється її ніжною доброю усмішкою, блиском її живих очей, які з такою любов’ю, довірою і турботою дивляться на чоловіка. («Она … теперь свое лицо навстречу мне открыла. И хлынул свет — не свет, но целый сноп живых лучей…») І якщо в мистецтві передвижників краса напоказ поступилася місцем внутрішній красі, то епоха модерну народжує вже інший образ жінки, котрий нагадує своїм виглядом екзотичну квітку. Струмливі складки її вишуканої сукні вторять капризно вигнутим лініям мистецтва сецесії, у самій естетиці якого було багато жіночного, природно-рослинного.

Стильна жінка модерну в такого майстра, як О.Мурашко, — це упевнена в собі поетеса М.Таїрова, з її трохи вигадливим головним убором, це і світська красуня, донька генерала, В.Єпанчина, головною деталлю модного туалету котрої є великий, подібний до фантастичного птаха, чорний капелюх. Своїм розміром і кольором він посилює відчуття ніжної порцелянової тендітності молодої жінки. Образ цієї витонченої аристократки можна сприйняти як один із варіантів того міфу про Прекрасну Даму, що їх складали поети й художники початку ХХ століття, створений, однак, майстром, для якого характерність реальної особистості завжди була визначальною.

Коментар II

«Портрет В.Єпанчиної» довгі роки містився у фондосховищі, закритому для доступу широкої публіки. До 100-річчя музею (1999) його помістили в експозицію. І треба ж такому статися, що на святкування ювілею прийшов відомий меценат і колекціонер барон Фальцфейн. Побачивши портрет, він неймовірно розхвилювався та розчулився — адже на полотні Мурашка була зображена його дорога матуся ще до свого заміжжя. Цей факт став одкровенням навіть для дослідників творчості художника.

Інший, майже неймовірний випадок стався зовсім недавно, уже на цій виставці. Один із відвідувачів музею, нащадок російського роду, котрий прибув із Франції, на свій величезний подив і захоплення побачив на портреті, створеному З.Серебряковою в Парижі, свою ще молоду матір.

Художня та образна першооснова стилю модерн втілилася й у незнайомці Ф.Кричевського. Ця пихата, загадкова дама в чорному, з величезним віялом із пір’їн страуса (також одна з ознак стильності) є своєрідним символом салонної краси, що в ті часи підносилася як еталон жіночності.

Стилю модерн, проте, тільки в моді, дотримувалася (судячи з її твору «Три жінки») й відома художниця О.Екстер, родоначальниця українського кубофутуризму, емісар французького мистецтва в Києві. Її неймовірних розмірів червоний капелюх і така сама яскрава сукня (привезені, можливо, з Парижа) виглядають особливо жіночними й ошатними поряд із полотняними, діловими костюмами її подруг — художниць Н.Давидової та Є.Прибильської. Наслідуючи проповідувані нею нові закони живописної форми, Екстер стирає зовнішні ознаки індивідуальності облич, позбавляючи їх рис, залишаючи тільки контур. Але пози, жести, динаміка ліній і експресія кольору розкривають активну натуру жінок-творців.

Породжені революцією образи жінки-комісара в шкірянці, комсомолки в червоній косинці стають символами вже того «нового світу», який живе за своїми жорстокими «чоловічими» законами. Але навіть їм не до снаги заглушити споконвічне жіноче начало, котре з такою силою зазвучало в моді 1920-х років. Кубістичні форми досить легковажної сукні фасону сек-ліні, що високо відкриває ноги, коротка, майже хлоп’яча стрижка, капелюшок, глибоко насунутий на очі, створювали образ і задерикуватого підлітка (Г.Соколовський «Портрет на повітрі»), і вишукано-загадкової леді (Г.Волокідін «Портрет дружини»).

Поряд із конструктивістсько-мінімалістичними формами радісного спортивного стилю наступного десятиліття (пригадайте героїнь кінофільмів тридцятих років) «страна мечтателей, страна ученых» створювався інший вид одягу, в якому ходила більшість жіночого населення (я не маю на увазі робу політв’язня). Це той чорний плюшевий жакет, хустка і незмінний плетений кошик — необхідна річ для черг і базарів (та й сьогодні можна зустріти одягнену за модою своєї молодості стару селянку). Таке вбрання з усіма його атрибутами ми бачимо в героїні, можливо, останньої картини художника М.Попова, створеної страшного 1937 року — коли він загинув як ворог народу. Але в образі самої жінки — пишної, квітучої, з червоними, немов наливне яблучко, щоками, втілилося (хоч як це парадоксально звучить) неперебутнє відчуття радості й повноти життя.

Саме жіночий портрет є яскравим підтвердженням того, що красу не згублять ані революції, ані війни, ані інші катаклізми. Свідком цього є зворушлива дівчина, котра довірливо дивиться на нас із полотна М.Божія. Одягнена вона в милу крепдешинову сукню, саме таку, які носили наші бабусі й матусі у світлі повоєнні роки. Доказом цього є і картина М.Глущенка, де прекрасна жінка й яскрава квітуча природа поєдналися в образі літа, землі та щастя...

Проте лише портрети, хоч якими гарними вони були б, не можуть відтворити в усій повноті той особливий світ жінки, що складається з незліченної кількості дрібниць, здавалося б (на погляд чоловіка), досить безглуздих, але таких необхідних для неї. Тут — ридикюль і найтонша гаптована батистова хустинка, довгі лайкові рукавички, в яких вона виходила «в світ», шаль, що зігрівала її в холодні вечори, віяла, мереживні комірці, блузки й навіть корсет, що робив її стрункою і привабливою... Важко перелічити репрезентовані на виставці унікальні речі, які доносять до нас тепло дотику легких жіночих рук.

Образи минулого збереглися в пожовклих від давнини років фотографіях молоденьких панянок і шановних дам, зроблених у майстернях дореволюційного Києва. Вони відбиті й у трохи вицвілих, дивом збережених шатах, серед яких — картатий шовковий костюм 1850-х років (увесь Петербург у ті роки носив «клітинку»), знайдений Д.Щербаківським під час однієї зі своїх експедицій, і найтонші чорні тюлеві сукні, майстерно гаптовані стеклярусом. У них хизувалися модниці початку ХХ століття. Майстрині-кравчині минулого шили їх і вручну, і на зінгерівських машинках, що чесно їм служили. Одна з них зайняла своє гідне місце в експозиції, пробуджуючи ностальгійні спогади в багатьох... Як схожа вона на ту стареньку машинку, яку моя прабабуся, кравчиня Марія Василівна, дбайливо берегла в часи революційних переворотів і змін влади. Вона тікала разом з нею, годувальницею родини, із Києва, від німців восени 1943 року. На ній шили мої перші сукні, на ній я навчалася строчити...

Практикована останнім десятиліттям комплексна подача матеріалів на художніх виставках повністю виправдала себе в згаданому проекті. Предмети одягу, аксесуари, меблі з колекцій Національного історичного музею, Музею історії Києва, Державного музею українського народного декоративного мистецтва, музею однієї вулиці органічно ввійшли в контекст експозиції малярського портрета, допомагаючи нам глибше зрозуміти і образ жінки, і стиль часу.

Частиною проекту стало також дефіле відомого модельєра Вікторії Гресь на відкритті виставки. Її костюми майстерно поєднали в собі минуле й сьогодення — перед нами постала жінка ХХI століття, в убранні котрої так стильно виглядають «добре забуті» деталі моди минулих епох.

Післямова до виставки

Милі жінки, коли ви сьогодні виймаєте з шафи вже немодну сукню чи костюм, задумайтеся перед тим, як позбутися їх. Адже вони бережуть свою «генетичну пам’ять» про минуле. І, можливо, через багато років саме вони стануть експонатами вже іншої виставки, що репрезентуватиме нові лики краси та часу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво