Лифар: той, хто танцював на вулкані - Культура - dt.ua

Лифар: той, хто танцював на вулкані

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

Сергій Михайлович Лифар народився 2 квітня 1905 року в заможній київській сім’ї чиновника Департам...

Сергій Михайлович Лифар народився 2 квітня 1905 року в заможній київській сім’ї чиновника Департаменту водного та лісового господарства Михайла Лифаря та його дружини Софії — дочки власника старовинного маєтку в Канівському повіті Київської губернії. Як зазаначає в своїй роботі Володимир Шлєєв, «народившись у Києві, він був, безперечно, як це видно навіть із його прізвища, українцем за походженням: у його сім’ї зберігалися не тільки легенди про минуле України, про чубатих запорожців і їхні героїчні бойові справи, а й «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, які дали Лифарям українські гетьмани і кошові атамани великого Війська Запорізького». Творча спадщина Лифаря — це постановка балетів «Вакх і Аріадна», «На Дніпрі», «Ікар», «Олександр Великий», «Шота Руставелі», «Франческа да Ріміні», «Федра» та ін. Помер Лифар у Швейцарії (в Лозанні) після важкої хвороби, похований у Парижі на кладовищі Сент-Женев’єв де Буа.

Париж святкує подвійний ювілей Сергія Лифаря (Київ, 1905 — Лозанна, 1986). У паризькій Опері «Ґарнє» йтимуть постановки українського маестро балету Suite er blanc («Біла сюїта») та Les Mirages («Марева»). До програми натомість не ввійшли ні «Ікар», як втілення його «Хореографічного маніфесту», ні «Шота Руставелі», якого Лифар вважав своїм провідним витвором. Але справжньою подією став показ у паризьких кінотеатрах непересічного документального фільму Домініка Делюша Serge Lifar Musagete («Сергій Лифар — провідник муз»). Незакінчені розмови, цитати й коментарі.

Вже сорок років Домінік Делюш творить кінолітопис французького класичного балету, сприяючи передачі прийдешнім поколінням «крихкого спомину» про Танець. Він зафіксував найвизначніших зірок, послуговуючись як своєю любов’ю до Краси, так і своєю всебічною освітою — вивчав і малярство, і театр, і фортепіано, і бельканто, і архітектуру, і кіно, і кінокритику (часописи «Ль ‘Експрес», «Кає дю сі нема», «Сінема ново», праця про Федеріко Фелліні, помічником якого він був від 1954 по 1959 рік). Делюш — тонкий і вправний кінооператор: своєю камерою він знімає хвилюючі сцени, показуючи різноманітні грані праці зірок балету. Короткометражний фільм Le Spectre de la Danse («Привид Танцю», 1959), зауважує критик Патрік Босаті, — «справжній «Маніфест» цього режисера, який поставив собі за мету показати зірок балету в іншому світлі, не потьмарюючи їхньої аури чи їхнього світлого образу». Делюш так показує й Лифаря, пояснюючи «Жізель» перед виставою балету у виконанні Компанії маркіза де Куеваса.

Останній його фільм «Серж Лифар — провідник муз» (грудень 2005 p.) — оповідь про Лифаря у дванадцяти картинах. Назва нагадує блискуче виконання балету Apollon Musagete («Аполлон — провідник муз», 1928 р.), шедевр, який освятив талант Лифаря. Преса привітала цей «гарний» («Лє Монд») і «охоплюючий» («Фіґароскоп») фільм «Що ж до глядачів, то — розчулені прем’єрою — не хотіли йти із зали... Домінік Делюш, естет, є до всього і продюсером більшості короткометражних документальних і телефільмів (серед яких Hommage a Serge Lifar — «Уклін Сержу Лифарю», 1990 р.), а також ігрових фільмів завдяки своїй фірмі Les Films du Prieure.

— Ваші фільми про балет дедалі більше поціновуються, особливо за якість історичного висвітлення. Хоча ви твердите, що саме через балет ви відкрили театральне мистецтво, балет став для вас мистецтвом майже божим...

— Я мав 12—13 років під час Другої світової війни, коли відкрив простір, де чоловіки й жінки нехтували законами гравітації. Для мене вони були ніби янголи, про яких мені розказували на Законі Божому. А після того як я побачив танцівників в Опері, вирішив, що янголи справді існують і що їх звати Лифар, Дарсонваль, Переті, Лорсія... Відтоді я більше не поривав із балетом, і коли я долучився до інших мистецтв — передусім кіно — звичайно, взяв із собою і балет.

— За словами французького критика Жана Тюляра, ніхто краще за вас «не зумів зафіксувати в образах танець і зробити зримими чари музики». Чи маєте досить коштів, щоби знімати такі фільми?

— Для випуску одного фільму маю у своєму розпорядженні в середньому 150 тисяч євро. Це дає змогу вкластися в дуже щільні рамки. На щастя, танцівники «не хапуги» і погоджуються на ту платню, яку я їм пропоную, за що їм вдячний. До того ж треба платити й технічному складові працівників. Я у списку — останній і можу вас запевнити, що ніколи не наживався на своїх фільмах про балет. А тепер з відеокасетами та DVD з’явилися інші можливості. Продажем опікується мій дистриб’ютор.

— Ви були одним із небагатьох, хто віддав шану покійному Сергієві Лифареві у століття від дня його народження...

— Я хотів покласти край своїй кінематографічній діяльності. Але знову взявся за камеру, бо наближалася сота річниця від дня народження Сергія Лифаря. Тим більше що я зрозумів — паризька Опера не мала наміру відзначати цю подію. Хоча йому вона багато чим завдячувала, можна сказати — завдячувала всім.

— За яких обставин ви познайомилися з Лифарем?

— Коли знімав документальний фільм «Привид танцю». Він погодився бути хореографом.

— Ваш повнометражний фільм «Сергій Лифар — провідник муз» показує хореографічні постановки Сергія Лифаря і виснажливі проби (репетиції) танцівників. У ньому постає харизматичний Сергій Лифар, хоча вже на той час минуло 20 років після його смерті.

— Я в ньому повторив кадри зі свого короткометражного фільму «Привид танцю» — одного з рідкісних фільмів, де ми бачимо самого маестро. Зняв я його у 25-річному віці, і мені відразу поталанило отримати згоду маестро на співпрацю. До того ж він ніколи не брав за неї плати. Фільм мав певний успіх, навіть за кордоном, і таким чином сприяв моїй кар’єрі. Тоді я не сподівався, що той фільм житиме так довго.

— Ці фільми цінні ще й тим, що, як ви кажете, «Сергій Лифар не був академічним танцівником і не хотів, щоб його знімали». Чому?

— Хоча дехто вважав, що він дуже гордий і високо себе несе, він довго вагався, перш ніж дозволити себе знімати в кіно чи знімати свої постановки, на відміну, наприклад, від Мясіна, про якого залишилося багато документальних фільмів.

Досить неприємний епізод про Леоніда Мясіна залишився у спогадах Сергія Лифаря Ma vie («Моє життя», Париж, 1965 p.). Підписавши договір із Сергієм Лифарем та Рене Блюмом 1938 року про заснування Балету Монте-Карло, Мясін його негайно порушив. Зокрема в Нью-Йорку намагався не дати Лифареві танцювати «Жар-птицю». І після провалу його «Богатирів» він хотів був зняти балет «Жар-птиця» з афіш під приводом, що той «занадто сучасний для Америки». Сергій Лифар нагадав йому про його зобов’язання. Дарма. Тоді Лифар надіслав до нього секундантів, щоби викликати на поєдинок. Наляканий Мясін поступився, і «Жар-птиця» пройшла із шаленим успіхом.

Головний редактор французького часопису Saisons de la Danse («Сезони танцю») Андре-Філіп Ерсен 1987 року ствердив: «Директор паризької Опери Сергій Лифар умів відшукувати молодих талантів і робити з них зірок. Лорсія, Алґароф, Дарсонваль, Рено, Переті, Туманова; пізніше Бесі, Moт, Ам’єль, Рає, Атанасоф, Нанон Гібон... завдячують йому своїм розквітом. І саме у вашому повнометражному фільмі Les cahiers retrouves de Nina Vyroubova («Віднайдений щоденник Ніни Вирубової», 1995 p.) Ви оригінально показуєте процес підготовки однієї з балерин, яку Лифар підняв до вершин слави. Ніна в цьому фільмі знаходить свої перші шкільні зошити, куди вона заносила оцінки та схеми постановок, які Сергій Лифар робив для неї, тоді ще молодої зірки паризької Опери.

Домінік Делюш: Після Лифаря всі танцівники його наслідували, свідомо чи несвідомо: Ніна Вирубова, Жанін Шара, Жан Бабілє, Монік Людієр... і всі танцюристи Опери аж до приходу Нурієва, який не любив стилю Лифаря і відкинув неокласицизм на 30 років назад, до стилю Петіпа. Сергій Лифар був Богом, більшим, ніж Нурієв. Він був одночасно виконавцем і творцем. Лифар приніс паризькому балету ліризм, якого йому бракувало. Панування його тривало 30 років. Він здійснив революцію в танці: з мистецтва розважального він зробив мистецтво священне.

— Ви були особисто знайомі із Сергієм Лифарем. Як ви можете його описати?

— Це була чудова людина, всупереч тому, що про нього казали. Він був дуже щедрий, смиренний. Тоді як вороги поширювали чутки, нібито він — претензійний. Він був шляхетний, надзвичайно ґречний, ніби людина з минулого сторіччя.

— Чи правда, що Сергій Лифар не мав власної трупи? Що йому була байдужою доля балетів, які він створював?

— Ні. Він мав паризьку Оперу: більш ніж трупа, справжню родину. Він плекав своїх танцівників і свої балети як власних дітей. Він образився, коли від нього відмовилася Опера, зрадили деякі танцівники. Йому дуже заздрили. Багато хто мріяв посісти його місце. Він сприймав танцівників як своїх дітей, тому й каже в моєму фільмі: «Діти не пробачають батькам».

— За винятком «заздрісників», як до Сергія Лифаря ставилися його танцівники?

— Коли він подався до Монте-Карло як балетмайстер, усі хотіли їхати з ним, особливо такі провідні танцівники, як Івет Шовіре, Жанін Шара, Владімір Скуратов, Юлі Альгаров та ін. Зрештою, його знову прийняли до паризької Опери як балетмейстра (1947 р.) потім — як танцівника (1949—1956 pp.).

Колишній учень Сергія Лифаря і провідний артист балету паризької Опери, а сьогодні — незалежний хореограф, французький член журі Міжнародного конкурсу їм. Сергія Лифаря в Києві Олів’є Пате: «З Лифарем я прожив незабутні часи. Зустрівся з ним уперше, коли мав 10 років. Пізніше я танцював па-де-де з його балетів під час його лекцій у Сорбоні (1980 і 1984 pp.). Нарешті, я танцював основну партію в «Маревах» з Вільфрідою Піолє (1984 р.) та Елізабетою Плятель (1986р.).

Лифар не був такий терплячий, як звичайний учитель. Він завжди працював із солістами високого рівня, щоби якнайшвидше бачити плоди своїх хореографічних пошуків. Мені дуже подобався його стиль. Я радів і гордився тим, що був на сцені поруч із ним. Це був хореограф-творець із вишуканим стилем і смаком. Я глибоко перейнявся його естетичним ідеалом та сценічною виразністю».

Йому докоряли за те, що він продовжував виступати в окупованій Франції. Він це пояснював ось чим. Паризьку Оперу під час окупації закрили, що «було рівноцінно смерті». Маючи нансівський паспорт (для біженців), Лифар усе-таки хотів Франції прислужитися. У безлюдному на той час Парижі в міській ратуші утворився таємний комітет «для порятунку французького майна від реквізиції» і «збереження французької влади на території окупованої столиці». Він доручив Лифареві охороняти паризьку Оперу, її сцену, танцівників, декорації та архіви. Лифар підпорядковувався лише виконувачу обов’язків французького міністра освіти Ґюставові Русі. Для виконання цього завдання він отримував «цілковиту свободу дій» і мав «паралельні засоби» у своєму розпорядженні. Німці мали знати, що в паризькій Опері за все відповідає Лифар. Він погодився на те, що стало для нього мистецьким завданням із підтекстом національного порятунку. Діставшися вершин мистецтва і світової слави, він віддався виконанню того завдання тілом і душею.

— В якому моральному стані був Лифар, коли ви познайомилися з ним 1959 року? Чи ділився він з вами своїми думками?

Домінік Делюш: Він нічим зі мною не ділився, бо був надзвичайно цнотливий, ніби Зневажений Принц, глибоко ображений чоловік. Йому довелося піти з Опери за принизливих обставин, і він намагався зализати ту рану, віддячуючи добром за зло. Людина чиста, він не розумів, що його зраджують поза спиною. Після звільнення Франції він спочатку був серед тих, кого внутрішній комітет очищення Опери вигнав із роботи. Після процесу у зв’язку з «колабораціонізмом» його виправдало правосуддя. Він тяжко карався за остракізм, який застосували проти нього, але не скаржився. Важко було помітити, наскільки він мучиться, за зовнішнім спокоєм. Сергій Лифар ніколи не переймався матеріальними питаннями, то був шляхтич і містик.

Відомому танцівнику й хореографові Сергієві Лифареві заздрили і за кордоном. Імпресаріо Юрок, «ворог незалежності, яку міг дозволити собі» Сергій Лифар, побоювався, щоби той не «забрав собі місця у США». Хоча Лифар, після своїх тріумфальних виступів у Нью-Йорку, Чикаго, Монреалі, жодним чином не був зацікавлений у запрошеннях, які діставав від таких можновладців, як Рокфеллер, чи фірм — як «Метро Ґолдвін Маєр». Доля його була — «жити для історії мистецтва», а не для «сьогодення».

Через хитросплетіння війни обов’язок примусив його «танцювати на вулкані»: він відхилив запрошення свого товариша Жана Трюеля, з табору де Ґоля, виїхати до Лондона. «Я потрібний паризькій Опері, моя присутність захищає моїх танцівників. Я не можу кинути їх напризволяще, щоби врятуватися самому».

Ось що каже Олів’є Пате про «колабораціонізм» Сергія Лифаря під час окупації: «Для мене єдина «помилка» Сергія Лифаря — те, що він не виїхав, коли німці зайняли Париж. Але він захотів лишитися, щоби дати змогу працювати танцівникам, бо їхня мистецька кар’єра коротка. Домінік Делюш: «Сергій Лифар також рятував євреїв, беручи їх до гурту: танцівник Жан Бабілє, справжнє прізвище якого — Ґутман, Сандріні... Ніколя Штайн з усією родиною». А в повнометражному фільмі Делюша «Серж Переті, останній італієць» (1997 р.) зірка балету пригадує, як за німецької окупації Сергій Лифар порятував його від комендатури, залучивши до танцю». Олів’є Пате: «До того ж ніхто не знав, як довго триватиме окупація. Думаю, він не усвідомлював усіх сторін політики того часу. Так само, як і всі тогочасні французи. Що він прийняв від німців?» Домінік Делюш: «Нічого. Швидше, німці любили його й захоплювалися ним. Він дозволяв собою захоплюватися. Ось і все. Насправді Сергій Лифар не розумів політики окупації. З другого боку — була це велика війна між Росією та Україною». Справді, «я був у центрі світової сварки», стверджував Лифар.

* * *

Сергій Лифар, можливо, не знав — а російські друзі цьому сприяли, навіть дезінформували, свідомо або несвідомо, — що Москва затівала проти українців, які боролися за незалежність (убивства Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери...). Шкодила навіть далекому від політики Сергієві Лифареві. Відомого українця, навіть коли він не бачив нічого, крім мистецтва, мали перетягти до себе, дискредитувати, ба навіть знищити. Так 1939 року він випадково дізнався на одному з паризьких балів, чому німецькі дипломатичні служби постійно відмовляли йому у візі. Його ж постійно запрошували до Зальцбурга, на Олімпійські ігри, запрошували його Річард Штраус або Вільгельм Фуртвенглєр. Німецький посол фон Вільчек дав йому зрозуміти, що там його «вважають євреєм». Що цю «інформацію» підхопили певні франкфуртські газети, і що доноси з тією «інформацією» майже щодня надходили до посольства від російських балетів. Лифар занотував у своєму щоденнику: «Я запам’ятав тонкого, високоосвіченого дипломата, духовно близького Франції».

Прізвище Лифаря стояло також у чорному списку гестапо, яке підіслало до нього таємного агента, щоби його вбити. Але той агент, жінка, Соня Ольпінська, закохалася в Лифаря і допомогла йому врятуватися. Одного разу, викликаний до Гітлера, перш ніж зайти до канцелярії Рейха, Лифар прокрутив своє життя в голові і з гіркотою собі сказав: «Колись у далекому Києві я вирішив стати танцівником. І мені таки цe вдалося. Раптом життя моє стало мені чужим, воно вже було не моїм (...) я не знав, чи ще сплю, чи прокинувся, де я, хто я». Це був зрив у самоусвідомленні.

Дійсно, чому Сергій Лифар так часто думав про «свою» Україну, «свій» Київ, «свій» Дніпро, про «своїх», плутав «свою» Україну з окупанткою Росією і називав її теж «моя Росія»? Чому він утратив орієнтири, хоча сам походив з українських козаків, здорових духом і тілом, сам він був свідком і жертвою чужинських навал і крутився серед сильних світу цього? Невже успіх і почесті засліпили цього ідеаліста?

Перша причина того зриву — те, що Лифар повністю віддався своєму покликанню — танцю. «Як той невправний танцюрист, який навчився танцювати пізно і майже самотужки в Києві, своєму рідному місті, серед жахіття громадянської війни, попри глузування Броніслави Ніжинської, яка керувала хореографічним гуртком, куди він записався, став таким відомим?» — запитував французький критик Жюстен Мальро (Паризький хореографічний часопис, 1953 p.). Передусім завдячуючи своєму міцному вольовому духові, успадкованому від предків-козаків, енергії, яку він черпав у рідній Україні, багатому фольклору, та багатогранності своїх талантів. Усе це дало йому можливість станцювати той небезпечний танець, яким стало його життя. Подолати зневіру допоміг йому й темперамент. Тоді, як Серж Дягілєв у Парижі збирався зробити зі Сергія Лифаря свого провідного танцівника, Лифар йому подякував: учитель дав йому зрозуміти, що він — «нуль». Натомість попросив послати його до Італії, до професора Енріке Чекеті. Дізнавшись про це, мадам Ніжинська скрикнула: «Ніколи, чуєте, ніколи Лифар не стане провідним танцівником, ба навіть солістом!». Ці слова Лифар запише до своїх спогадів. Жюстен Мальро вважає, що секрет популярності тієї таємничої особистості, яка зіштовхнулася з усім жахіттям і спокусами життя, полягає в його «нестримному бажанні творити ідеальний світ граційності й добра (...)». Сором’язливий, молодий недосвідчений, своєю надлюдською працею переконав Броніславу Ніжинську та Сержа Дягілєва і примусив їх захоплюватися ним; згодом він примусив Російський балет та його пересичену публіку себе поважати за свою витонченість і віртуозність та сміливі новації в техніці; він примусив себе поважати також балет паризької Опери і весь світ (...)». Лифар примусив, нарешті, себе поважати «освічену публіку та інтелектуалів якістю своїх писань мемуариста, естета й есеїста».

Друга причина — політика «культурних обмінів» між Францією та СРСР, яким Лифар — наївно — сприяв з суто естетичною метою.

Третя, і головна, причина того зриву: Лифар крутився у російських колах, держава яких позбавила українців — їхньої. Так, російський — імперіалістичний — світогляд (чи він «білий», чи «червоний») — військова машина, яка «виховувала» багатьох. Лифар записав у своїх спогадах про російську еміграцію таке: «Це була справжня держава в державі. Озброєна всіма засобами вираження (…). Саме існування того суспільства — яке насадило російську культуру, дозволило мені залишитися росіянином». Сам Дягілєв давав йому читати велику кількість творів російських письменників (Чехова, Аксакова, Блока, Еренбурґа, Ремізова, Соловйова, Єсеніна). А коли Лифар поїхав учитися до Італії, Дягілєв просив висилати в Париж уже прочитані російські книжки, щоби замінити їх на нові, та запитував у своїх листах до нього, чи отримує він російські газети. Ось що читав Лифар у Європі. Крім того, ті емігранти скористалися славою Сергія Лифаря, щоби зробити з нього посланця Комітету Пушкіна («зусилля, яке я зробив на чолі російської еміґрації у Франції»).

Не можна тут не згадати про трагічну долю іншої людини: його побратима, провідника українського уряду, великого демократа Симона Петлюри, який намагався звільнити й українську культуру з-під російського ярма і якого таки вбив на вигнанні — у тому ж Парижі — агент Москви...

Сергієві Лифарю судилося інше. Його «запросив» Сталін (за порадою Горького) через посольство СССР «узяти в руки весь хореографічний фронт» — ні більше, ні менше?.. «Нам потрібні такі люди, як ви. — Наказав посол Сокольніков. — Вам нічого робити в тій гнилій Європі, з її декадентським мистецтвом». І почув у відповідь: «На жаль, пане посол, я надто кохаюся на гнилому». Пізніше, 1943 року, з Росії пошлють такого собі Нізерадзе «вбити Лифаря за наказом Сталіна». Саме тоді Лифар працював у Парижі над своїм балетом «Шота Руставелі». Розчулений репетиціями балету, основаного на грузинському фольклорі ХІ століття, «посланець», грузинський князь, просльозився й кинувся Лифареві в обійми.

Хореографія сьогодні в кризі, як це засвідчив VI Міжнародний балетний конкурс ім. Сергія Лифаря в Києві. Це також наслідок більшовицького перевороту, що знівечив або виштовхнув за межі України чимало її найкращих синів. Серед них — Сергій Лифар, який усе життя мріяв про рідний Київ і ювілей якого в часи забуття відзначають поодинокі французи.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво