Левова доля. Богдан Ступка розбив «дзеркало російської революції» - Культура - dt.ua

Левова доля. Богдан Ступка розбив «дзеркало російської революції»

26 жовтня, 2007, 13:48 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-2 листопада

Днями в Києві з’явився непафосний спектакль, на який без сумнівів і забобонів пристойному глядачеві не гріх сходити вдруге чи навіть утретє...

Днями в Києві з’явився непафосний спектакль, на який без сумнівів і забобонів пристойному глядачеві не гріх сходити вдруге чи навіть утретє. Цю постановку без напружених душевних мук можна також рекомендувати для «елітарного дозвілля» комусь із приїжджих — із Москви чи Санкт-Петербурга. Принаймні після перегляду не ховатимеш злодійкувато очі від друзів-гостей.

«Лев і Левиця» — відновлення відносно недавньої роботи київського Молодого театру вже на сцені Національного театру імені Івана Франка. Та це не римейк, не «нова версія», а зовсім інший за настроєм, наповненням і смисловідчуттям спектакль зі старими мізансценами та декораціями (режисер — Станіслав Мойсеєв, художник — Володимир Карашевський).

У ролі Льва Толстого — Богдан Ступка. У ролі Софії Андріївни — Поліна Лазова.

Нині не хотілося б детально зупинятися на «Леві...» з колишньою пропискою в Молодому. У того спектаклю, вочевидь, були свої доброзичливці. Були й закляті недруги. І один із них — автор цих рядків. П’єса американки українського походження Ірени Коваль про бурхливі сімейні взаємини «графів» Толстих, мабуть, не є найостаннішою межею драматургічного графоманства... Проте калорійна гра Ступки, неоднозначне художнє вирішення (Карашевський), власне, «міфологемна» скандальна тематика — все це й викликало певний «філологічний» інтерес. Ну, як же, до спальні графа вдерлися, а потім наслідили на білих простирадлах!

Та якщо шість років тому, на «першій прем’єрі», із чимось можна було навіть погодитися, не було ніякої можливості прийняти хоча б на віру абсолютно неуцьке (як на мене) трактування образу Софії Андріївни — ясновельможної дружини генія, геть непересічної дами свого часу.

Протестний «вопль женщин всех времен» мав тоді заглушити суто істеричні заміряння сценічної графині, яку режисер і акторка несправедливо виставили справжньою фурією... Якоюсь мстивою еринією (у червоному вбранні)... Або ж розв’язною шоу-бізнесовою проказою.

Ні і ще раз ні! І «я так бачу!» — не проходить. «Бач» собі, скільки влізе, якщо інсценуєш, приміром, пригоди казкових персонажів Лади Лузіної. А тут — не фантом. І не фантик якийсь. А жива (документальна) і дуже тяжка людська доля. Мабуть, найдраматичніша доля із сонму всіх відомих письменницьких дружин.

...Доля, в якій було і п’ять пудів кохання, і шість пудів зрад. І мільйон ілюзій, і тринадцять дітей (п’ятеро померли ще в дитинстві). І ще шістнадцять років різниці між подружжям, і ніким із біографів не підрахована кількість підлот від великого Льва Миколайовича, котрий свідомо підсунув перед весіллям майбутній дружині свого «розпусного щоденника», а потім періодично влаштовував домашні безладдя то з авторськими правами, то зі звабливими селянками.

...І жодне — навіть найекстремальніше — «трактування» не виправдовує нісенітниці, нібито тільки Лев Миколайович у цьому ненадуманому сюжеті — постать, яка страждає, а Софія Андріївна, бачте, кат, стерва etc.

Щоденники самої графині варто було б читати уважніше. Хоча й у них — неоднозначність. І чимало зовнішньої пози (немовби писала із прицілом на подальшу публікацію). І все-таки там більше щирих жіночих переживань — про Льовушку свого, про втрати нескінченні. Про улюбленого сина Ванюшу, який так і не дожив до семи років — і янголом злетів на небеса.

У «новому старому» спектаклі — вже у франківців — начебто все про те саме... Та не те. Хтозна, може, режисер став мудрішим? Чи акторка пережила якусь особисту драму? Нам про це невідомо.

Та ось постановка, яка заклично починається хвацькими частівками (про скандали у графській сімейці співають двоє ведучих — вони то блазні, то інші ряджені в дійовій тканині), повільно, але правильно перетікає в інше русло. У дуже почуттєве, філософське, безжалісно-емоційне... І на хвилях цієї течії — немовби два рівноцінних «баркаси». Або ж два самотніх «рибалки», у кожного з яких начебто свій окремий берег, але водночас — одна течія, одна доля.

Він руйнує її своїми «ілюзіями». Вона знищує його своєю нетерпимістю. Та обоє... проростають одне в одному. Актори грають майже на рівних. Грають в «одну гру». На одне надзавдання.

І в сутінку сценічної ночі раптом прорізується проблиск режисерського послання — важко любити людство, але часом ще важче любити… людину.

Спектакль нарешті набуває поліфонічного жанрового аранжування, а також внутрішнього сенсу і балансу. Оскільки обоє — половинки трагічного цілого. І навіть шоу-бізнесова стенографічна бутафорія — стробоскоп, дзеркала, снігопад із фольги — здається дуже виправданою доречністю. Адже будь-який ефектний «декор» (уже за принципом контрасту) — лише штучна мішура поруч із живим людським болем, ретрансльованим дуже хорошими акторами.

І, слава Богу, немає в новій-старій історії когось «правого», а когось «винуватого» — жертви чи ката — «обоє хороші», і їм не жити одне без одного (скільки разів граф збирався втекти з дому — та відразу якось і не наважився...).

У спектаклі Мойсеєва хід подій повернуто «назад». Як у відомому фільмі «Необоротність» Гаспара Ное. Від кінця — до початку. Від станції Астапово, де помирав письменник, — до передвесільної зустрічі в будинку Берсів. Не новий, звичайно, але дуже ефектний прийом. Просто-таки мазохістський принцип, коли, відмотавши життя назад, ще трагічніше відчуваєш, що вже справді нічого не повернеш і нічого не виправиш... І хто міг уявити, що трепетна Соня «потім» стане хазяйкою, «квочкою», істеричкою, особистим секретарем. І не дуже щасливою матір’ю та дружиною.

Поліна Лазова, здається, зберегла основні елементи свого колишнього сценічного костюма — та сама визивна червона сукня (і навіть нижня білизна). Тільки, уявіть, немає в цьому вульгарного екстатичного самопоказу. І немає ніякої вимученої естрадної нарочитості. Тому що акторка грає: а) «уявлення про графиню» (якою її в той час і малював у своїй уяві російський обиватель — як «червону ганчірку» для Льва); б) дуже особистісне — навіть хворобливе — відчуття чужої жіночої долі.

Правильно, добродії артисти, частіше треба згадувати про вічне: граючи злого, шукай, де він добрий, а граючи розумного, шукай, де він дурний. Я, наприклад, зовсім не впевнений у тому, що праправнучка Толстого, яка шість років тому була в захопленні від молодіжного «Льва» (і заявила після прем’єри, ніби «все так і було»), геть у всьому права. Начебто вона диктофон підсунула під канапу своїм славнозвісним предкам, у житті яких була не тільки війна, а й мир… Зате я щиро впевнений у тому, що в артистичній кар’єрі Лазової — після повернення «у ту саму річку» — починається якийсь новий доленосний етап.

Ну от як ми, скромні фіксатори сценічних осяянь, можемо визначити цінність таланту? Як? Хоча б на прикладі нинішнього образу Софії Андріївни, зіграного Лазовою? Можливо, це визначається природною здатністю акторки ретранслювати різні настрої, контрастні стани, непередбачені зміни в характері — від істеричності до ексцентричності, від пронизливої ліричності до трагедійного напруження... Всього того, що й називаємо «порухами душі». Адже всі талановиті акторки у своїх найкращих роботах ось так і переливаються — наче води неспокійної річки. І ніколи в них не помітиш «мертвої хвилі». Тієї «хвилі», що колишеться «на дні» акторок поганих. Після «Гріха» Винниченка, після «Майстра і Маргарити» Булгакова — нинішня толстовська муза (і мука) є, мабуть, найкращою роллю у послужному списку пані Лазової. І з цим не соромно привітати. І навіть перехвалити.

Та що вражає: Ступка — здавалося б, уже така жива легенда, а в «новій транскрипції» і він внутрішньо змінюється. На сцені Молодого, втім, він почувався вільно, навіть фривольно. Однак там простір був неспіврозмірний його масштабу. «Королівство замале, розгулятися мені ніде!» А тут ще й стіни допомогли.

Спочатку здається, ніби актор свідомо витягає «зміїне жало» зі Льва Миколайовича (а отрути в уславленому «старигані» чимало). І немовби розбиває «дзеркало російської революції». А осколки потрапляють прямісінько в очі зачарованому, пристойному глядачеві — і той часом навіть змахує скупу сльозу. На сцені — людина втомлена, висохла, навіть замордована. Загнана у кокон самотності самою собою. І, наче вправний жонглер, Ступка спочатку трохи пограє в «дайджест» зі своїх попередніх творінь — то Тев’є засяє, то Фрейдом повіє («Істерія»). Зате пізніше — у другому відділенні «Льва на замовлення...» — проявиться зовсім інший Лев Миколайович, великий письменник землі російської... Трохи схожий уже на... Богдана Сильвестровича. І лише найпроникливіших спостерігачів в якусь мить ударить струмом по нервах цей дуже прихований «авто»мотив... Ні-ні, друзі, мені це не примарилося!

І цей новоявлений «цар звірів», який молодіє на наших очах, виявляється майже невагомим. Майже безплотним. Як дух. Як примара. І починає на сцені в буквальному значенні — «шаманити» (де бубон?!). Чаклувати. Немовби в цьому графі відкриваються ще й невідомі ні нам, ні Софії Андріївні чакри.

Любий графе, ви, здається, хочете змінити життя навколо, щось оживити, перебудувати? А в старі форми влити новий «зміст»? Та хіба духи здатні на перебудову... Їхня справа — ширяти, приманювати, дурити. А ваша справа — любити... людство. «Уюта — нет, покоя — нет…», слова Олександра Блока, мабуть, дуже співзвучні цим двом неприкаяним, Софії Андріївні та Льву Миколайовичу.

...Ба більше, гадаю, і нам усім вони нині дуже співзвучні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво