Летіти з одним «Орлом». Українську художницю Емму Беглярову, нещодавно удостоєну «російського Оскара», вдома, у Києві, двірники виганяють із майстерні

Кінопремія «Золотий Орел» на п’ятому році свого існування набула престижу і блиску. Її навіть називають «російським Оскаром». Тому ще більш втішно, що серед двох іноземців, котрі недавно були цим «Орлом» позолочені, виявилися «людина світу» Роман Поланські і відома українська художниця Емма Беглярова. Свою статуетку вона одержала в номінації «найкращий художник по костюмах» за фільм «Далеко від Сан-Сет бульвару», який розповідає про інтимні і виробничі проблеми кіноідолів сталінської епохи (у сюжеті очевидно прочитуються біографічні мотиви Любові Орлової і Григорія Александрова). Картина режисера Ігоря Мінаєва неоднозначна. Коли вона вийде на екрани, напевне, виникнуть і глядацькі суперечки, і критичні баталії. Але зараз не про стрічку. А про художницю, котра блискуче «одягла» героїв цього фільму, надавши йому особливого аромату далекого часу. Чи не парадокс? Повернувшись із Москви з переможним трофеєм, Емма в інтерв’ю «ДТ» більше говорила не про творчі пошуки, а про кричущі поточні перипетії. Художницю в буквальному сенсі виштовхують на вулицю з її майстерні (де зберігаються унікальні роботи), бо ця артстудія хоч і в напівпідвалі, але в центрі Києва — на вулиці Десятинній. А оскільки в центрі столиці, крім бутиків, ресторанів та ігрових автоматів, невдовзі уже, очевидно, більше нічого й не залишиться, то мимоволі поспівчуваєш нашим бідним художникам, на яких улаштовують справжнє полювання навіть заслані «двірники» із ЖЕКів... Беглярова просить про допомогу Міське управління культури. Та листи туди, напевно, не доходять. Вона пише навіть Катерині Чумаченко, із відповідними реверансами: «адже я не тільки картини малюю, але й декоративне мистецтво люблю». І відтіля — тиша. Микита Михалков під час церемонії «Золотого Орла», дізнавшись про «квартирне питання» київської художниці, написав уже свого листа підтримки в український Мінкульт із проханням — допоможіть їй, підтримайте, нехай не виганяють… Та от невідомо, чи дійшов на вулицю Франка той листоноша.

— Для вас, Еммо, «Золотий Орел», напевно, став цілковитою несподіванкою? Суто російська обрана кінотусовка, гламур-глянець — і раптом українська художниця запрошується на подіум найбільшого павільйону «Мосфільму» по «рашн-Оскар»...

— Режисер картини «Далеко від Сан-Сет бульвару» Ігор Мінаєв зателефонував мені в той момент, коли я відкривала виставку у Києві, повідомивши, що я в трійці «Орла» за «найкращі костюми». Потім виявилося, що премія, до того ж, і ювілейна.

— Ви давно працюєте в кіно?

— На кіностудію я потрапила випадково — у 1984 році. Мене привела туди хороша знайома — Лідія Тихонівна Байкова. Це була легендарна жінка, позбавлена віку і поняття побуту. Костюми художниці стали окрасою багатьох видатних фільмів, зокрема й «Тіней забутих предків». Вона колись була в команді режисера Марка Донського. Він привіз Лідію Тихонівну із собою з Москви, а вона залишилася в Києві на студії Довженка. Нещодавно відзначали її століття в Будинку кіно. Прийшло осіб сім... Поруч у ресторані гримів якійсь бенкет кіношників, але звідтіля ніхто не навідався. Микола Мащенко недавно сказав, що Лідія Тихонівна була удостоєна двох кінонагород навіть в Америці. Йому їх навіть показали в Голлівуді. А художниця про це так і не дізналася. Вона померла в злиднях у Підмосков’ї.

— Перед тим, як потрапити на кіномайданчик, чим ви займалися?

— Я працювала художником-монументалістом у Худфонді. Але якщо художник не ледачий, він може себе виявити в різних іпостасях.

— У вашому послужному списку роботи у фільмах Романа Балаяна, В’ячеслава Криштофовича, Миколи Рашеєва. А як виник Мінаєв?

— З Ігорем я працюю майже в усіх його фільмах. Він співробітничає з близькими йому людьми, із своєю командою. Він людина тонка, і до вибору костюма ставиться так само трепетно, як і я. З ним можна радитися, як із рівним. Ми з ним цінуємо натуральні речі, справжні, зроблені в часі. Намагаємося їх знаходити. Вони дають відчуття фактури. Приміром, у попередньому фільмі «Повінь» гардероб для Ізабель Юппер ми збирали буквально по крихтах, на блошиному ринку зокрема.

— А як до цих старих суконь поставилася сама Юппер?

— Вона професіонал. Хоча спочатку і вагалася, чи варто їй узагалі погоджуватися на роль дружини грубника в голодній Росії. Боялася, що буде негарною. Я приїхала до неї в Париж. Ми зустрілися. Я показала їй недошите пальто її героїні. Елементи убрання того часу — справжні шалі і ручні мережива. Пообіцяла, що вона буде зворушливо гарною. Працюючи з нею, я не ходила навшпиньки і руки в мене не тремтіли. Адже в роботі з актором є якась інтимність. Треба уловити індивідуальність.

— Як ви «реставрували» модну епоху 30-х ХХ століття для мінаєвського «Сан-Сет бульвару»? Любов Орлова і Григорій Александров, чиї життєві перипетії недвозначно прочитуються в образах Лідії і Костянтина, були свого часу законодавцями мод у сталінській Москві?

— Робота над фільмом «Далеко від Сан-Сет бульвару» — благодатна тема для будь-якого художника. Це 30-ті роки. «Червоний Голлівуд», так називали тоді «Мосфільм». Сузір’я чудових режисерів і акторів. Елітне кінематографічне середовище. Спочатку я поїхала в Париж. І з режисером знайшли бутик, власником якого виявилася іспанка, художник по костюмах. Вона збирала одяг 30—40-х років. У неї ми і купили речі, які увійшли в основу картини. Справжні моделі зберігають силует, а він відразу заявляє про себе. Мені ці тонкощі помітні. Художник по костюмах, по суті — стиліст фільму. Він бачить і створює картинку. Від вигляду героя залежить побудова кадру. Це важлива професія. Але, на жаль, вона сьогодні повною мірою непотрібна! Те, що сьогодні відбувається в кіно... Мене інколи запрошують продюсери, коли у «мила» вже є оператор (це поки що, як і раніше, важливо), але ще нема режисера! Коли мені кажуть, що оголошено кастинг на режисера, я відразу йду з проекту! Розумію: випадковому режисеру мої рекомендації будуть непотрібні. Він здивується, коли я почну щось пропонувати, забирати у нього час... Вони спокійно візьмуть собі в проект будь-якого хлопчика чи дівчинку, а ті побіжать до магазину і куплять одяг. У крайньому разі, актори зніматимуться у своєму одязі.

— Виходить, що професіональні художники по костюмах не дуже й потрібні сучасним кінорежисерам і продюсерам?

— Особисто я від цього не потерпаю. В Україні є двоє-троє чудових художників по костюмах. Але до них нині немає тієї уваги, яка була раніше. Втім, як і до самих костюмів. А на «Мосфільмі» зберігся багатий склад. У нас ніхто за цим не стежить, убрання старіє, його нікому реставрувати. Раніш його навіть спалювали цілими тюками. Існує положення: лахміття слід списувати і спалювати прилюдно. Пам’ятаю, коли тільки прийшла на студію, тихенько витягала з цих мішків якісь унікальні речі. Не розуміла: як це можна спалити ручну роботу середньовіччя, якщо вона збереглася навіть після революції? Я взагалі живу неправильно. Мені завжди шкода продавати свої картини. Думаю, краще піду в кінопроект і зароблю там якісь гроші. Два роки попрацювала в кіно, а потім відчуваю: осточортіло! Обіцяю сама собі: «Годі, тепер тільки малюватиму!». Отут я помічаю: поки я віддавалася кіно, втратила дві галереї, а галерейник має постійно нагадувати про себе.

Це на Заході у художника є прив’язка до галереї. Вона робить йому ім’я, просуває. Буває така рабська форма відносин, за яких контракти можна укладати тільки через цю галерею, а оскільки я на Заході не живу і волелюбність в мені переважає здоровий глузд, у мене немає контрактів, отже, і зобов’язань.

— Але ви часто буваєте за кордоном?

— Нещодавно була в Італії, у Франції. Обійшла не одну галерею. Там продається те, що довго стоїть у нас на Андріївському. У Європі — розквіт дизайну. Звідси і призначення картини — вона є усього лише плямою до інтер’єра. І пляма — доступна за ціною. Мистецтво посунулось до дизайну. Воно існує на вимогу. Я такого не малюю.

Водночас я не прагну зробити собі кар’єру. Художник, котрий прагне її зробити, їде до Америки. Це грошовита країна. Там можна скласти собі ціну, але це не означає, що її не занизять, коли ти повернешся на батьківщину. Десять років тому моїми роботами зацікавився посол Італії. Це була дуже інтелігентна емоційна пара. Коли вони з дружиною відвідали наші музеї і побачили справжні шедеври мистецтва, закохалися в Україну. Їм захотілося поділитися цим із своїми співвітчизниками. Вони почали запрошувати своїх мистецтвознавців. Випустили величезний каталог «Дух України». Але весь тираж дотепер лежить у монетному дворі в Римі. Готувалися реалізувати грандіозний проект «Дні культури України в Італії». Домовилися навіть із Музеєм українського мистецтва. І мали повезти наші скарби до Ватикану. Там навіть про зали домовилися на певний час. Але не склалося... Ніхто не взявся довезти наше золото до нашого ж кордону, оскільки в нас така кримінальна ситуація в країні, що страховка тягла на мільйони. Отож дотепер ніхто й не зважився на таке. Кажу про це з жалем, оскільки із сучасних художників тоді відібрали тільки мої роботи й Яблонської.

— Правда, що вам пропонували майстерню в Парижі? Чому ви не погодилися?

— Майстерня в Парижі мені б коштувала стільки ж, скільки й тут. Але це була б не моя майстерня. Я там гість на час. Мало того, що треба сплачувати за майстерню, потрібно ще й зуміти жити за паризькими цінами. Для нас 1000 доларів на місяць — чимало. Має сенс, коли ти малюєш етюди Парижа, але я їх не малюю. Мені це не цікаво.

Нещодавно ми всі сиділи за залізною завісою. Нікуди не їздили, мало що бачили. І от завіса відкрилася. Люди почали їздити за кордон. Побачили що почім. Багато хто наважилися оформити контракти, але для розкрутки треба залишатися в обраному місці, інакше хто з тобою працюватиме? Я вирішила залишитися в Україні.

Єдине, що держава мені надала, — це майстерня. Та й ту хочуть забрати. У чиновників є робочі місця, вони сидять у теплих кабінетах. У мене сирий, темний напівпідвал, за який плачу величезну суму. Договір мені укладають на рік, і щороку лякають, мовляв, наступного не продовжать. За цей рік заплатила суму, яка у десять разів більша, ніж зазначена в методичці на подібні помешкання. Коли починаю про щось запитувати, відповідають: «Не подобається, подавайте в суд!». Проблема майстерні погіршується тим, що вона розташована в центрі Києва, на Десятинній. Востаннє я вийшла з управління нежитлового фонду в сльозах. Сказали, що договір не подовжать. Уявила собі, як колекцію костюмів, які я збирала протягом двадцяти років і реставрувала, викидають на подвір’я. А картини? Де їх зберігати?

— Чим обгрунтовують такі маневри?

— Забирають майстерню під двірницьку. ЖЕКу, виявляється, ніде зберігати свої мітли! А двірнику, напевно, ніде жити? Коли я про це після вручення «Орла» розповіла Владилену Арсеньєву і Микиті Михалкову, то вони спочатку не повірили. Вирішили написати нашому міністру культури, підтримати мене. Цю майстерню знають багато посольств, аташе з культури різних країн. У ній гостювали найвідоміші актори і режисери. Там знімалися навіть фільми. Це такий простір, який завжди зігріваєш і прикрашаєш творчістю. Навіть у такі «холоди», як тепер...

«Скривдити художника
все одно, що вбити пересмішника»

Ситуація з художніми майстернями — особливо гостра тема останніх років. І випадок Емми Беглярової, на жаль, не одиничний. На жаль, це стає тенденцією. У Олексія Роготченка, мистецтвознавця, першого заступника голови київської організації Національної спілки художників України, свій погляд на цю проблему.

— Ситуація з майстернею Беглярової примітна тим, що в ній переплітаються моральний, політичний і економічні аспекти, — признавався «ДТ» пан Роготченко. — Хоч би якою художниця була майстерною у своїй творчості, чиновникам неможливо устояти перед ласим шматком, яким є її майстерня. Вона розташована в історичній частині Києва, в одному з найдорожчих районів. Вартість за один метр, яку виплачує Беглярова в різні структури, а їх кілька, мізерно мала порівняно з тим, що могли б одержувати ті самі структури, якби здали цю площу якійсь брокерській конторі або під бутик.

Емма є таким собі лакмусовим папірцем, тому-бо художник з ім’ям, відомим не тільки в Україні, але і в Європі. Її історія не може залишитися непоміченою. Інші, ті, хто не досяг її рівня, поплачуть і заспокоюються.

У Спілці художників існує спеціальний відділ, правда, він складається з однієї людини. Спілка бореться в кожному окремому випадку, але життя таке, що зустрічаються від початку безнадійні випадки. Приміром, коли будинок йде на капітальний ремонт, майстерню відбирають. Так, ні за що ні про що недавно відібрали майстерню у доктора мистецтвознавства Кара-Васильєвої. Ніхто не зважив, якого рангу вона фахівець. Житловий фонд у центрі міста старий, комунікації давно потребують ремонту. Після реконструкцій, зрозуміло, ніхто художникові не запропонує повернутися. У такий спосіб здебільшого і вимиваються майстерні з центру. Зовсім недавно за Спілкою значилося понад 600 майстерень у нежитловому фонді. Сьогодні їх залишилося трохи більш як 200. Хоч як це парадоксально, цей «процес пішов» із моменту проголошення незалежної України. 90% майстерень розташовувалися в старій частині міста. Якщо в художника у поганий радянський час у зв’язку з капремонтом будинку майстерня відбиралася, він одразу одержував іншу. У хороший незалежний — нічого натомість не пропонується. У радянські часи за законодавством тільки член Спілки, мав право одержати майстерню з нежитлового фонду. Ще рідше їх одержували фотографи й архітектори. Спілка художників давала свої рекомендації, укладала договори з районами. Не будемо обговорювати інші сторони радянської влади, але з проголошенням незалежності фіксовану пільгу вартості одного метра для Спілки зняли. Зрозуміло, чому: на приміщення в нежитловому фонді почали претендувати комерційні структури. ЖЕКу стало невигідно віддавати напівпідвали художнику.

А для творчої роботи потрібна майстерня! На кухні метр на метр полотна не створиш. Постраждали насамперед люди похилого віку. Скривдити художника все одно, що вбити пересмішника. Коли Бог відкрив йому третє око і дав можливість відтворювати собі подібних у глині чи на полотні, потрібно ставитися до нього як до великої дитини. У Києві живе п’ять мільйонів осіб, а художників усього 2000. Що виходить: погано одягнена високоосвічена людина дратує начальника ЖЕКу. Проблема не в підвалі, а у ставленні держави до інтелігенції. Якщо ми не створимо умови для своїх художників, то прийде субкультура американська або дуже нецікава європейська. Ми сьогодні просто знищуємо культурний прошарок нації.