ЛАКОВАНІ СЛОВА - Культура - dt.ua

ЛАКОВАНІ СЛОВА

19 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 19 квітня-26 квітня

Одна розумна людина якось порівняла мистецтвознавчу критику з лаковим розписом. Найсвіжі враження від виставки, концерту, презентації треба покрити тонким шаром вербального лаку...

Одна розумна людина якось порівняла мистецтвознавчу критику з лаковим розписом. Найсвіжі враження від виставки, концерту, презентації треба покрити тонким шаром вербального лаку. Тоді барви життя не потьмяніють і через багато літ тішитимуть інтелект. Із класикою музичної думки все так і відбувається. Коли читаєш Енгеля, Лароша, Лапшина, Гансліка, дивує не лише загальна гуманітарна ерудиція авторів, а й гнучкість та свіжість їхнього стилю. Зараз, через століття з гаком, так не пишуть. І чи є в цьому потреба? Можливість поміркувати на цю тему дав «круглий стіл» «Проблеми сучасної композиторської творчості, виконавства та музичної критики». Захід відбувся 10 квітня в будинку Київської організації Спілки композиторів України в рамках київського фестивалю сучасної академічної музики «Прем’єри сезону».

Інформація про «круглий стіл» з’явилася в кулуарах задовго до самого фестивалю. Публікація доктора мистецтвознавства, професора Олени Сергіївни Зінькевич «Підпоручик без обличчя, але з прізвищем» («Критика», жовтень 2001), присвячена питанням української музичної критики та журналістики, як на комп’ютері, активізувала реальну проблему. Складалося враження, що якась невидима гігантська програма почала пошук і сортування файлів серед тих, хто пише про музику. Музикознавці відчули потребу в самоідентифікації.

На «круглий стіл» прийшли в основному члени Спілки композиторів, гість із Великобританії композитор Кевін Меллоун, а також редактори газет «Культура і життя», «Столица» та «Украинский форум». Засідання вела мистецтвознавець, прес-секретар численних фестивалів Галина Степанченко. Формою акція скидалася на наукову конференцію. Перед аудиторією по черзі виступали доповідачі. Питання практично нікому не ставилися (за винятком експромту Кевіна, чарівної людини і цікавого композитора, після якого атмосфера помітно пожвавилася). Говорили про наболіле: газети матеріалів про культуру не публікують, телебачення й радіо називають сюжети про сучасну музику рекламою і вимагають за їх показ гроші, гонорари дуже маленькі, писати нікуди, а того, що написано, не беруть, необхідні квоти на матеріали про академічну музику, гроші на спеціалізоване музичне видання, і взагалі треба виробити саму концепцію музичної критики. На змальовану у виступах доповідачів ситуацію можна дивитися по-різному.

Справді, редактори відділів культури нерідко самі дають привід думати про їхню поінформованість у професійній сфері що завгодно. Показовий епізод із критиком-початківцем П. і редактором газети Д. Одного разу критик П. відвідав лекцію Ігоря Івановича Блажкова, приурочену століттю Марії Веніамінівни Юдіної, найбільшої піаністки ХХ століття. У Росії Юдіну тоді вшановували майже як Пушкіна — фестивалі, конференції, вечори, теми «Юдіна і срібне століття», «Юдіна і Хлєбніков», «Юдіна і Пастернак», готувався побачити світ двотомник листів. Ігор Іванович Блажков був особисто знайомий із Юдіною, вони листувалися. У листах містилися неоціненні міркування про духовність у мистецтві, фрагменти з них Ігор Іванович і зачитував на своєму вечорі. У Києві акція Блажкова виявилася єдиним відгуком на цікаву дату в історії музичної культури. Натхненний подією і матеріалом, критик П. буквально за вечір написав добротний матеріал і поніс у редакцію. Реакція редактора шокувала: «А хто такий Юдін? Це сучасний композитор? Якщо ні, я маю право не знати. Гадаю, моїм читачам ця інформація буде нецікава». Критик П. написав ще зо два матеріали, у тому числі й про сучасного композитора Т. Його опублікувала тоді ще молода газета «Влада і політика». Більше критик П. нічого не писав, а українська музична критика втратила вдумливого і чутливого автора.

У цілому нарікання критиків-спеціалістів на непрофесіоналізм редакторів газет зрозумілі. Та навряд чи цю проблему можна вирішити імперативним шляхом — наказано від музикознавців брати все, бо їм видніше. Що видніше? І взагалі, що могли б сказати самі журналісти (якби прийшли) з приводу виступів під час «круглого столу».

Від виступу до виступу накопичувалися фактологічні нісенітниці. Фраза про те, що газети взагалі не публікують серйозних виступів, завершувалася словами: «Дзеркало тижня», «День», «Факти» нас узагалі не слухають!» Про «Факти» сказати нічого не можу, вони працюють у специфічному жанрі газетної версії телевізора — свої новини, бойовики, страшилки, мильні опери, анекдоти і натяки на ліжко. А ось із «Днем» казус трапився. Це видання одним із перших відгукнулося на «Прем’єри». Буквально напередодні «круглого столу» у газеті вже з’явилася досить велика інформація про відкриття фестивалю. Прикметно, що написав її не музикант. А де були фахівці? Про «ДТ» читач може судити сам.

Далі — більше. В одному з виступів прозвучало, що в київських газетах узагалі зникла рубрика культури. Присутні промовчали, чим викликали сумніви щодо своєї поінформованості. В українській періодиці попит на якісні матеріали про музичну культуру є. Показово, що кожне видання, яке себе шанує, піклується про професійних музичних рецензентів. Так, матеріали про музику замовляли і продовжують замовляти журнали «Критика», «Российско-украинский бюллетень», «Сучасність», газети «День», «Дзеркало тижня», «Столичные новости». Багато важить, що російські видання на ринку посилюють сприятливий контекст для розвитку музичної критики. Своїх, фірмових рецензентів мають «Московские новости», «Коммерсант», «Журнал», «Известия». Інше питання, що якість «культурних» матеріалів російських видань на порядок вища, ніж якість вітчизняних.

Одного разу, прочитавши при мені одну музичну рецензію на хоровий фестиваль, мене запитали: «Слухай, а чому музикознавці пишуть у газети дисертації?» Йшлося не про обсяг, а про форму подачі. Сьогодні матеріали не «беруть за душу». Вони важкі, інертні щодо читача, а мали б поводитися, як сказав один поет про гарні вірші, — як хижаки.

Літературна праця в музичній критиці вважається сама собою зрозумілою, але при цьому чомусь необов’язковою. Йдеться не лише про вдало знайдені риторичні фігури, метафори, ліричні відступи. Мабуть, найслабше місце в сучасних музичних публікаціях — відсутність інтелектуальної інтриги, цікавої композиції тексту, його характерної, внутрішньої організації. Подія відбулася — і для багатьох критиків це вже сюжет. Біда лише, що цей сюжет у нашому культурному середовищі найчастіше приречений на повторення. Фестивалі проходять і дев’ятий, і десятий, і одинадцятий, і дванадцятий раз (що чудово!). У філармонії знову грають Бетховена (чому б і не послухати?). Знову й знову звучить романтична музика зі своїм героєм і типом змісту (естети смакують деталі). Про що тут писати? Інформаційне повідомлення навіть під гронами епітетів завжди залишиться повідомленням, причому, швидше за все, епітети під час редагування скоротять. Тому редактори ставляться до музичної критики як до подання новин культури, не більше, що цілком зрозуміло. Між іншим, вони так і кажуть — у культурі (мається на увазі рубрика) гарні інформашки. Але чи можна інакше?

На «круглому столі» з питань критики від зацікавленої сторони українських композиторів узявся говорити Сергій Зажитько. Тим часом Кевін Меллоун саме збирався покинути зал засідання, але чомусь залишився. «Усе, що тут відбувається, мені нагадує партзбори, — говорив просто і щиро композитор. — Я у Спілці 10 років. Усі ці роки тут говорять про одне й те ж саме — «треба звернутися туди-то», «боятися поп-культури», «вимагати того-то». Чому ми не зазирнемо в себе? Наше мислення закостеніло, мислення старими категоріями. Люди, які не вміють аналізувати сучасних партитур, беруться говорити про сучасну музику. Тому я погоджуюся з думкою про те, що критика в нас непрофесійна».

Не лише Зажитько говорить про те, що сьогодні зникнув аналітичний параметр критики. Багато музикознавців і самі не проти навчитися аналізувати сучасні партитури, ось тільки де їх брати? Видавництво «Музична Україна» фактично закрите. Усе, що залишається, — особисті канали, знайомства тощо. Самі композитори, зрозуміло, справедливо тремтять над рукописами.

Інша проблема — ноти і реальне звучання сучасної композиції. Інколи візуальна та звукова форми одного й того ж самого твору настільки далекі одне від одного, як запис і вимова в англійській мові. Постає запитання, що робити в такому разі критикові — аналізувати цікаве метання бісеру в нотах чи враження від звучання? Інколи на концертах нової імпровізаційної музики часто ловиш себе на думці, що це і є той самий ідеал, до якого прагнуть сучасні композитори. Різниця лише в тривалості творчих мук. У когось це місяці, а в імпровізаторів на кшталт Лєтова чи Нестерова — хвилини. Тож є над чим подумати.

І знову про професіоналізм. Якщо подивитися на історію слова про музику, її класичний фонд склали роботи саме композиторів — Шуман, Берліоз, Кюї, Сєров, Чайковський, Асафьєв. Сучасні українські композитори теж намагаються працювати зі словом, та все більше в частині літератури. Справді критичну публікацію має, мабуть, лише Володимир Рунчак («Подайте на Міжнародний пленум Спілки композиторів». Арт-панорама, жовтень, 2000). Так чому ж вони, такі інформовані, мовчать?

Р.S. «Мій фах — не розуміти» — ці слова Віктора Шкловського покрила лаком Лідія Гінзбург. Буває, що й хороший музичний критик, як рідкісна екзотична квітка, починає терзати себе запитаннями «Чи хочу я?», «Чи можу я?»... Що вдієш, знайти належний лак для чудової роботи вдається не завжди.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво