Квиток на корабель сучасності

Весняна музична відлига в столиці почалася з фестивалю з невибагливою назвою «Київ. Фестиваль-2005». Проходить цьогорічний міжнародний захід у Києві всього вдруге, а під новою назвою — і зовсім уперше, адже ще торік він мав ім’я Бенджаміна Бріттена.

Організований за активної підтримки конкурсу скрипалів імені Бріттена в Лондоні київський фестиваль покликаний зайняти геть особливу нішу — заповнити ті культурні й музичні прогалини, що утворилися в нашому сприйнятті внаслідок певної обмеженості репертуарів більшості гастролерів-завсідників, а також дати можливість проявити себе не лише солідним метрам із піввіковим досвідом за спиною, а й тим, хто тільки починає штурмувати підступи до музичного олімпу — студентів музичних вузів і молодих виконавців.

У рамках фестивалю, який нинішнього року серйозно розрісся і проходитиме з 25 березня по 6 квітня, заплановані дуже різноманітні акції, та все ж у центрі, на своєрідній «лінії золотого перерізу», виявилася постановка опери Бріттена «Поворот гвинта». Спільний творчий проект столичної Музичної академії та Гілдхоллської академії музики ледь не опинився під загрозою зриву через політичні перипетії кінця минулого року. Внаслідок чого провалився грандіозний план організаторів представити дві оригінальні версії твору — у постановці англійців і української версії в постановці Василя Вовкуна. Варіант, який залишився і з’явиться на фестивалі, являє собою розумний компроміс — британські студенти виступлять у супроводі оркестру Музичної академії, а глядачі зможуть насолодитися прем’єрою в постановці Стівена Медкафа. Втім, Володимир Рожок, ректор Музичної академії, запевняє, що вже наступного року свою оригінальну версію представлять на суд слухачів і його студенти. Для них Бріттен виявився справжнім ковтком свіжого повітря, хоча й труднощів в освоєнні нової музики не бракувало. Особливо тяжко довелося педагогам, більшість із яких нелегко адаптуються до музичної сучасності, воліючи обмежуватися звичним репертуаром і стандартними кліше. Втім, таке пояснення досить дивно виглядає, коли врахувати, що Бріттен — не такий вже ультрасучасний композитор із неприйнятною для сприйняття мовою, і його музика не шокує вуха немилозвучністю. Втім, ми настільки відстали в музичному розвитку не тільки від Заходу, а й від Європи, що будь-які пропозиції приймаємо з глибокою вдячністю.

Відкриття фестивалю виявилося таким же неоднорідним, як і його програма, але цілком укладалося в рамки задекларованої організаторами фестивалю позиції — інтеграція України в Європу починається з культури. Першого фестивального вечора зі сцени філармонії прозвучали твори Бибика, Палмгрена і Малера. Фінський піаніст Рісто Лауріала дуже достойно представив фортепіанний концерт свого співвітчизника Селіма Палмгрена, вперше виконаний в Україні. Радувало впізнавання в музичній канві близьких слов’янській душі Прокоф’єва, Рахманінова і навіть Гріга, чиї мотиви, певне, заворожували композитора. Втім, відчуття дежа-вю не залишало й під час виконання творів українського композитора Валентина Бибика — у тривожному оркеструванні його «Плачу» чітко промайнув Шостакович, згадався навіть Чайковський. А от у «Молитві», певне, відповідаючи назві твору, авторських одкровень виявилося все ж більше.

Вже перші такти Четвертої симфонії Малера для оркестру та сопрано (Інга Мартинова) продемонстрували музичний консерватизм публіки в кращому сенсі цього слова — слухали заворожено, аплодували з ентузіазмом. Взагалі, слід сказати, що київську публіку виконавці недарма так люблять і називають вдячною: Рісто Лауріала виходив на уклін кілька разів, причому його вдалося навіть «розгойдати» на біс.

Географія цьогорічного фестивалю не дуже велика, але для настільки юного віку заходу цілком солідна: Великобританія, Голландія, Данія, Італія та Фінляндія разом із приймаючою українською стороною склали серйозну творчу шістку, а сам фестиваль зробив крок за межі Києва і презентує постановку опери Верді «Бал-маскарад» у рамках фестивалю у Львівській опері. Були плани охопити і Донецьк, але з технічних причин вони залишилися нереалізованими. Втім, ентузіазму оргкомітету не бракує — вони впевнені в тому, що ще одним весняним фестивалем у Києві стало більше, а головне — що у нього не лише юний вік, а й молоде обличчя, яке дає невелику надію на те, що музика другої половини ХХ століття, до якої приклеєно ярличок «Обережно, сучасна!», нарешті стане доступною і зрозумілою українському меломану.