Квадратні метри та бідні метри - Культура - dt.ua

Квадратні метри та бідні метри

17 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 17 листопада-24 листопада

Одне зі значень слова «спілка» — об’єднання людей, пов’язаних однаковими умовами життя, спільною метою...

Одне зі значень слова «спілка» — об’єднання людей, пов’язаних однаковими умовами життя, спільною метою.

Для чого створюються творчі спілки? Щоб об’єднати за професійними інтересами тих, хто заробляє на життя власною творчістю. Членам такої спілки створюються умови для творчої роботи, надається правовий і соціальний захист... Усе це гарно розписано в різних законах і статутах. За радянських часів членство у спілці було для художника єдиним способом вижити як творцеві-професіоналу. Творча спілка радянського зразка була потужною машиною контролю і, за необхідності, репресій проти будь-якого інакомислення, цього споконвічного «гріха» інтелігенції. Втім, угоди з творчою совістю непогано компенсувалися. На забезпечення спілок виділялися чималі бюджетні кошти. Навіть тепер, коли ідеологічне замовлення спочило в Бозі, закон про творчі спілки передбачає бюджетну підтримку. Проте залишковий принцип, помножений на постійне недофінансування і відсутність держзамовлення, змушує переглянути спосіб виживання художника.

Мати чи мачуха?

Сьогодні часто кажуть, що творчі спілки — це атавізм радянських часів, і їх потрібно скасувати, — розповідає Петро Зикунов, заслужений художник України, заступник голови Національної спілки художників України з організаційних питань. — Колишній міністр фінансів Віктор Пинзеник заявляв, що спілки треба позбавити майна, виділити кожній по кімнаті в Українському домі, і нехай там собі формально існують. Із таким ставленням важко погодитися.

Спілка, мов турботлива мати, збирає під крило художників, скульпторів, мистецтвознавців, згуртовує, допомагає професійно займатися творчістю. А хто ще про них подбає? У державі доля художника не цікавить нікого. Запитайте будь-якого районного, обласного керівника, які художники проживають на його території, — нізащо не пригадає! Ми ж організовуємо виставки, пленери, заїзди в будинки відпочинку. Крім того, надаємо художникам майстерні, виробничі приміщення на фабриках і комбінатах, де вони можуть займатися творчістю.

— Насправді все не зовсім так, — заперечує художник Юлій Шейніс, член НСХУ з 1967 року. — Митцям нині дійсно нелегко. Та було б значно легше, якби паліччя в колеса не встромляли свої ж браття по мистецтву. Себто наше керівництво.

Відтоді, як наказало довго жити держзамовлення, НСХУ не забезпечує художників роботою. Що ж до допомоги — творчої, соціальної, правової, як це записано у статуті, то крім вінка на могилу і хвилини мовчання нема чого і згадати. Звісно, братерство колег по пензлю було, є і буде, його нікому не знищити. А от керівники Спілки нескінченно далекі від проблем простих художників і досить часто приймають дивні, я б навіть сказав, шкідливі для нас рішення.

Фатальні майстерні

Наріжним каменем останнього конфлікту стали майстерні. За словами художників Юлія Шейніса, Олександра Павлова і скульптора Олексія Владимирова, вони є тією дещицею, яка ще тримає художника у Спілці і приваблює до неї молодь.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про професійних творчих працівників і творчі спілки», «професійним творчим працівникам — членам творчої спілки з метою забезпечення умов для творчої діяльності надається окрема кімната (кабінет, майстерня) або додаткова житлова площа в розмірі не менш як 20 кв. м, що оплачується в одинарному розмірі».

Нині у Київській організації Спілки художників майже 1500 членів. Є ще молодіжне об’єднання (близько 300 осіб), яке дихає в потилицю старшому поколінню. Багато випускників Академії мистецтв не повертаються до себе в регіони, а осідають у Києві. Кожному потрібна робота і, відповідно, майстерня. Чи може місто всіх забезпечити? Майстерень, що належать НСХУ, у столиці лише 570 (35 тис. кв. м у престижних районах). Нові не будуються, тож доступною майстерня стає, зазвичай, тільки після смерті когось із літніх художників. Черга вишиковується довга...

Є іще близько 300 майстерень. Їх знайшли самі художники, орендували в нежитловому фонді Києва, надавши довідку зі Спілки, відремонтували власним коштом і всі майнові відносини регулюють самі. Проблем вистачає: у таких зручних для скульпторів підвальчиках дехто залюбки влаштував би кафе і магазини, які принесуть набагато більше прибутку. Та й мансарди живописців — ласий шматочок. От і підвищуються ціни за оренду, поки не стають непосильними для митців. А порозумітися з місцевою владою у керівництва спілки поки що не виходить.

Був один розумник в адміністрації Шевченківського району, котрий стверджував, що художників узагалі треба виселити за межі міста — у села, і нехай там до них натхнення приходить. Зараз він уже пішов на підвищення, до Черновецького… — згадує Петро Зикунов.

За радянських часів художник користувався майстернею практично безоплатно. Спілка могла собі це дозволити, оскільки була тоді досить прибутковою організацією. Виконуючи держзамовлення (переважно ідеологічного змісту), художники отримували непогані гонорари, а солідна націнка на них відраховувалася у фонд Спілки художників СРСР.

Ми бачили, як ці гроші «працюють», на що витрачаються, — розповідає Юлій Шейніс. — Зводилися житлові будинки, майстерні, виробничі комбінати, автопарк, бази відпочинку. Художнику не потрібно було шукати матеріали, приміщення для роботи — усім забезпечував фонд. І відрядження оплачував, і лікування, і відпочинок у санаторіях. Загалом, значна частина вкладених у спілку грошей у якомусь вигляді поверталася нам.

Режим відійшов у минуле, держзамовлень більше немає. Тепер художник повинен оплачувати користування майстернею. Упродовж останніх років плата постійно підвищувалася. На Андріївському узвозі, 34, 36 і в Лаврі, корпус 30, вона збільшилася приблизно вп’ятеро, в інших будівлях — удвічі. Як наслідок — нині за користування лаврською майстернею площею 30 кв.м художник має заплатити близько 250 грн. на місяць (якщо ж тарифи по місту підвищать, як обіцяли, сума збільшиться втричі). Щоправда, винаймати квартиру такою ж площею, скажімо, на Виноградарі або Троєщині коштувало б від 250-ти, але вже доларів (без урахування комунальних послуг). Тому ті, хто винаймає майстерню в міста, у менш вигідному становищі...

Господарською діяльністю НСХУ займається її дочірнє підприємство — Управління житловим фондом (УЖФ). Воно заправляє нерухомістю, воно ж виступає в ролі ЖЕКа, себто як посередник між художниками та комунальними службами. Митці його роботою незадоволені. Кажуть, у майстернях давно не бачили ні ремонтників, ні прибиральниці, ні інших корисних комунальних працівників. Проте оплату їхньої праці включено у вартість робіт з утримання майстерні.

Як пояснює дану ситуацію керівництво НСХУ?

15 березня 1993 року, за прем’єрства Кучми, була ухвалена постанова Кабміну №194 «Про державну підтримку творчих спілок, преси та книговидання», якою встановлювалася пільгова оплата за майстерні, — розповідає Петро Зикунов. — На виконання цієї постанови Київська міськдержадміністрація 2003 року розпорядилася встановити оплату за індивідуальні майстерні та студії (за користування електроенергією, телефоном і комунальними послугами) відповідно до норм і тарифів, установлених для житлових приміщень. Те ж саме — для будинків творчості і будинків творчих спілок, якщо вони не займаються комерційною діяльністю. А постанова Кабінету міністрів від 2 жовтня 2003 року №1539, з одного боку, наказувала «сприяти виділенню членам творчих спілок... приміщень для індивідуальних творчих майстерень», а з іншого — повідомляла, що згадана вище постанова №194 втратила чинність…

Маленький нюанс. Відповідно до постанови Кабміну від 17 листопада 2004 року №1557, плата за користування комунальними послугами для творчих спілок установлюється «за тарифами, визначеними для населення». Цієї постанови поки що ніхто не скасовував.

Щодо корпуса в Лаврі, — продовжує Петро Олександрович, — то це не наші майстерні. Ми орендуємо їх у історико-культурного заповідника. І ціни на комунальні послуги підвищує саме Лавра. Ми не маємо на це права, ми навіть не змогли б провести таке підвищення через бухгалтерію — немає підстав. Усі приміщення на території Лаври оплачуються за такими самими тарифами, бо заповідник треба якось утримувати... Те ж саме на Андріївському узвозі, 34 і 36, — ці будинки ми орендуємо у Подільської райдержадміністрації, і тарифи встановлює вона…

Наше керівництво лукавить, стверджуючи, що у Спілки немає грошей, — кажуть художники. — У спадок від СХУ СРСР НСХУ дісталася нерухомість на території України. Це і квартири в житлових будинках, і майстерні, і будинки творчості, й інші приміщення. Якщо здавати цю нерухомість в оренду, можна отримати гарний прибуток. І його отримують! Тільки хто? І на що він витрачається? На наших базах відпочинку господарює хто завгодно, тільки не художники. Багато приміщень здаються під офіси. Наприклад, на живописно-скульптурному комбінаті (вул. В.Васильківська). Або в тому ж Будинку художника. Він, до речі, не оподатковується як об’єкт культури. Вісім поверхів, на них — десятки офісів і ресторан...

— Почнемо з того, що податок на землю Будинок художника сплачує за повною програмою, — заперечує Петро Зикунов. — Окрім того, Будинок художника — це ціле господарство. Тут три застарілі ліфти, замінити хоча б один із них — уже цілий статок. А водопостачання, електрика, опалення, вентиляція, прибирання, ремонт! Необхідно утримувати в належному вигляді виставкові зали, котрі, між іншим, займають третину будівлі. Крім того, тут розташовані дитяча ізостудія, редакція квартальника «Образотворче мистецтво», кабінети адміністрації, бухгалтерії... Орендарі платять нам, як у середньому по місту. Ніяких надприбутків не одержуємо, гроші від оренди витрачаються на утримання приміщень. Що ж до баз відпочинку, то вони на самозабезпеченні. Ми організовуємо творчі заїзди, але утримувати бази цілий рік не в змозі.

На які ще кошти ми живемо? Трохи грошей підкидає держава. Організовувати поїздки творчих груп допомагають меценати. Іноді Міністерство культури виділяє кошти на проведення різних заходів, організацію виставок, видання каталогів, але цих грошей, як правило, не вистачає…

Хай там як, але ми маємо повне право користуватися майстернями на найвигідніших умовах, оскільки нашою працею, на наші кошти все це створювалося, — стоять на своєму художники. — Майно належить усім членам Спілки, ми — його співвласники, а молоді митці, які прийдуть нам на зміну, будуть нашими правонаступниками. Проте керівництво, схоже, робить усе, щоб вижити художників із майстерень і розпоряджатися нерухомістю на власний розсуд.

Допомогти чи не заважати?

Життя підказує кілька варіантів відносин держави з митцями.

Перший — коли «добра держава» повністю бере на себе турботу про представників творчих професій. А в обмін на блага дає «батьківські поради» — що малювати, як і навіщо... Об’єднує своїх «підопічних» у певну організацію, щоб були на очах...

Знайома ситуація, чи не так? Радянська влада наймала художника на роботу. Платила достойно, створювала вигідні умови. Але за що все це? За мистецтво як таке чи за відображення «прогресивної радянської дійсності»? «Справжні майстри свого таланту не розмінювали», — каже скульптор Олексій Владимиров. Важко сперечатися. Та не зайво згадати Хрущова з абстракціоністами... Скільки чудових робіт було забраковано за «формалізм» та «ідеологічну невідповідність»? Скільки лежало по закапелках, чекаючи на краще майбутнє? Ті часи минули, залишивши творчій інтелігенції цілий букет хвороб: обтяжливу залежність від «руки годувальника», гірку упевненість, що ти в цьому житті нічого не вирішуєш, нездатність розбиратися в ситуації, брати на себе відповідальність і боротися...

Другий варіант — коли держава самоусувається з творчої сфери. Ніякої ідеології, ніякого тиску, чистісінький хаос і природний добір. На створення суспільно значущих творів мистецтва оголошується конкурс, держава купує роботу в переможця. У іншому ж художники, письменники, музиканти творять, що хочуть і як хочуть. Але якщо роботи не подобаються — їх не купують. Хочеш жити, заробляючи творчістю, вчися крутитися.

Стихійне становлення арт-ринку ми спостерігаємо сьогодні в нашій країні: хоча держава і декларує турботу про культуру й духовність, їй поки що явно не до цього. Тому одні творці пробивають собі дорогу сплавом таланту і підприємливості, інші — скандальним характером, треті — наявністю неабиякої «пробивної сили»... Четверті опускаються на дно.

Плюс цього варіанта в тому, що він виключає будь-який диктат з боку можновладців. І, крім того, відучує людей мистецтва від ролі покірних безсловесних створінь біля державної годівниці, інтереси яких обмежуються майстернею. Мінус полягає в тому, що моду, смак, стандарти якості диктують не об’єктивні закони істини і краси, а одномоментні інтереси продавців духовного. Крім того, талановиті люди, котрі не вміють себе продати, можуть просто загубитися або зламатися в цьому хаосі.

Початковий хаос рано чи пізно спробують упорядкувати: врегулювати законами, встановити правила. І тоді держава створює режим максимального сприяння меценатам і спонсорам. Скільки разів уже пропонували створити для них податкові пільги, ухвалити відповідні закони! Спонсорські гроші можуть знайти безліч застосувань. Це гранти й цінні призи на різноманітних конкурсах (забезпечення прозорості цих конкурсів — тема для окремої статті) найталановитішим діячам мистецтва. Це підтримка шкіл мистецтва і творчих студій, організація семінарів, майстер-класів і поїздок за кордон для обдарованої молоді. Це будівництво нових майстерень і галерей, літературних кафе і музичних салонів. У центрі столиці й інших великих міст України можна створити цілі квартали мистецтв, де буде дозволено споруджувати тільки такі будинки. Остання ідея заслуговує на увагу не тільки тому, що це може привабити іноземних туристів. У кожного з нас має бути місце поклоніння Красі. Якщо, гуляючи рідним містом, людина бачить самі лише банки, «маркети» і «шопи», але нічого для душі, вона поступово тупіє і черствіє...

Сподіваюся, що колись ми прийдемо до усвідомлення цього. Поки ж ситуація є досить похмурою, але змушує ворушитися.

Чи можливе в наш час держзамовлення? І певний естетичний держстандарт для суспільно значущих творів мистецтва? Щоб образ наших міст не спотворювали більше ні коротконогі апостоли, ні гермафродити з щитом і мечем, ні фрески з зображенням енного уряду. Створені, до речі, на гроші платників податків...

Якщо певна державна установа бажає оформити свої інтер’єри художніми творами, це, мабуть, справа адміністрації цієї установи, а не цілої держави. Нехай оголошують конкурс, вибирають те, що більше сподобається, і самі ж оплачують. А рішення щодо всіх змін в образі міста повинна приймати місцева громада, насамперед жителі району, в якому планується будівництво. Проекти мають бути доступні широкій громадськості, тобто: їхні художні якості обговорюються у ЗМІ, «за» і «проти» виступають професійні художники, архітектори, будівельники, історики. Відбувається голосування або збір підписів, а гроші на проект жертвують спонсори. Захочу — теж пожертвую…

«…прекрасен ваш союз…»

Ідеологічний вплив на мистецтво в СРСР був неабияким, — говорить Петро Зикунов. — Але в цей самий період були створені чудові твори, що нині виставляються у найвідоміших музеях світу. 2% держбюджету виділялося на мистецтво. За ці кошти було побудовано безліч музеїв, галерей, будинків творчості. А скільки існувало ізостудій, гуртків для дітей і юнацтва! Де все це тепер? До художників усім байдуже, і верхам, і низам. Народ приходить на виставки, якщо обіцяють щось скандальне. Коли в місті планують нове будівництво або зведення нового пам’ятника, зі Спілкою художників практично не консультуються. Для відмивання грошей споруджується багато храмів, розписаних «кумом Петром» без найменшої іскри таланту й натхнення, а над ними ж могли б працювати професіонали… На тлі всього цього хаосу Спілка художників — справжній бастіон мистецтва. За нею — багаторічний авторитет, її «кірочки» — негласне свідчення професіоналізму. З довідкою від Спілки художників тобі і майстерню знайдуть, і в галереї, де хочеш виставитися, по-іншому на тебе подивляться, і, можливо, навіть щось до пенсії додадуть…

Проте чи так це насправді? Якщо художників і їхні інтереси постійно ігнорують, не радяться з ними, не створюють їм умов для творчості, відбирають приміщення — про який авторитет може йти мова?

У Бел Кауфман у романі «Нагору по сходах, що ведуть донизу» хлопчик пише записку вчительці: «Ви можете вгадати з почерку, білий я чи ні?». Стосовно нашої теми це звучало б так: «Відгадайте, дивлячись на мої картини, я член Спілки художників чи ні?». Якщо художник або скульптор не є членом НСХУ (наприклад, сам не схотів туди вступати), чи означає це, що його твори не варті уваги?

Художники, як і журналісти, письменники, музиканти, пов’язані між собою невидимими корпоративними узами. По-перше, вже рід занять означає перебування у певному спільному середовищі, постійні професійні контакти з колегами, обмін думками. По-друге, проблеми у всіх спільні, і це зближує. Чи відіграє вирішальну роль у такій консолідації відповідна творча спілка? Навряд чи.

…Нехай кажуть, що всі художники — індивідуалісти, котрі живуть у власному світі. Проте завжди знайдуться енергійні, заповзятливі люди, здатні створити певний центр тяжіння для інших. Неформальні творчі спілки існували до, після і за часів Спілки художників. І саме вони забезпечували ковтком свіжого повітря творців, загнаних в ідеологічні рамки.

Основні функції такого «центру тяжіння» — координація зусиль для вирішення творчих питань та інформаційне забезпечення. Та аж ніяк не розподіл матеріальних благ. Тоді молодий художник прагнутиме приєднатися до такої організації не для того, щоб дочекатися чиєїсь смерті й відхопити собі майстерню... І ніякої залежності від держави. Хіба що залучення Мінкультури як спонсора творчих акцій. Не погодяться — Бог з ними, потім самі проситимуться...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво