«Культурний суверенітет» нації в добу постмодерну, або Як перекодувати «локальну» культуру - Культура - dt.ua

«Культурний суверенітет» нації в добу постмодерну, або Як перекодувати «локальну» культуру

9 листопада, 2007, 14:59 Роздрукувати Випуск №42, 10 листопада-18 листопада

Великі впливові національні та наднаціональні (імперські) культури відрізняються від культур нев...

Будь-яка національна культура стає великою і впливовою лише за певних умов, які пов’язані не так з її кількісними, як із якісними показниками.

Великі впливові національні та наднаціональні (імперські) культури відрізняються від культур невеликих, локальних, позбавлених універсальності та інтересу з боку інших народів, насамперед не розміром «культурного масиву» і не кількістю видатних діячів, а конструкцією «культурної матриці» і «культурним кодом».

Великим культурам притаманна відмінна від локальних культур енергетика. В основі їхньої «матриці» домінують есхатологічні світоглядні настанови й світовідчуття, у найкращих тво­рах такого мистецтва розвинуті філософські й трансцендентні мотиви, на перший план виходять універсальні та екзистенційні питан­ня. Лише в таких культурах виникає феномен «великого стилю».

Державна ідеологія і національна ідея великих націй так само вибудовуються навколо есхатологічного «стрижня» та уявлення про власну історичну місію. Тому культурно-ідентифікаційний код, що виникає в контекс­тах великих культур, має значну привабливість як для «своїх», так і для «сторонніх» носіїв. Зрештою такі культури стають засобом політичного впливу — скажімо, під час холодної війни балет Боль­шого театру та деякі радянські симфонічні оркестри стали чинниками привабливості СРСР на Заході — поряд із радянськими технологічними досягненнями (запуск першого супутника Землі, політ Юрія Гагаріна, освоєння космосу тощо).

Аналізуючи класичну російську літературу XIX — початку XX століття, розуміємо, що її художня та духовна велич, її все­світня відомість пов’язані не так із суто мистецькими особливостями (вмінням авторів будувати сюжет, естетичним новаторст­вом), як з її надсмислами, трансцендентною спрямованістю, загальним «вісницьким» настроєм — усім тим, що інколи називають «духовністю». Деякі дослідники доходять висновку, що класична російська література — це специфічний різновид квазірелігійних духовних практик: література ніби відтворює той моральний, філософський і духовний код, який було втрачено із занепадом у Російській імперії релігійного (православного) духовного життя після секуляризації XVIII століття.

Аналізуючи класичну англійську літературу, також бачимо, що вона виникла в контексті специфічної протестантської есхатології та світових месіанських надзавдань Британської імперії. Навіть розглядаючи сучасну американську масову культуру, бачимо, що її квінтесенція — не «апофеоз бездуховності» і не лише гроші та культ споживання, як багато кому здається, а апокаліптична американська протестантська есхатологія та уявлення про США як «єдину світову наддержаву», чия місія — рятувати людство від загибелі.

Сучасному українському культурному процесу бракує не лише державної підтримки чи уваги з боку бізнесу. Поза сумнівом, українська культура має пріоритети та культурні феномени світового масштабу чи масштабу СНД, але лише в окремих галузях. У деяких галузях є порожнина (кінопроцес, масове книговидавництво тощо). Проте сучасній українській культурі потрібна не тільки екстенсивна допомога та структурні зміни (системна перебудова культурної сфери, збільшення інвестицій, поява ефективного кінобізнесу та шоу-бізнесу, «точечна» підтримка окремих пріоритетних проектів тощо), а й певне «перекодування» матриці «високої» культури — бодай на рівні належної інтерпретації найкращих здобутків української культурної спадщини та «розширення свідомості» сучасних митців. Без розробки універсальних питань та екзистенційних тем, без власної великої місії українська культура буде нецікава не лише іншим народам — вона втратить привабливість навіть для україномовних українців.

Гоголь, чия творчість, без сум­ніву, є явищем і російської, і української літератур, мав дуже відмінні рецепції в російській і українській культурах. Одна успадку­вала й розвинула гоголівські містичні та екзистенційні інтуїції, гоголівське розуміння Бога і Церкви, гоголівський духовний та світоглядний пафос, гоголівське прагнення до «преображення» буття та перебудови суспільства на справжніх християнських засадах. Інша успадкувала інтерес до фольклору та народних мотивів. Обидві літератури успадкували гоголівський соціальний пафос і співчуття до скривджених: такий-от «дележ по-братски»! Важко сказати, що обидві літератури — російська і українська — взяли від Гоголя порівну. Але ж, з іншого боку, ніхто не заважав українським письменникам успадкувати від Гоголя саме «пікові» прояви його творчого генія, а не лише притаманний романтизму інтерес до фольклору.

Так само і з давньоруською літературою, яка є попередницею і російської, і української, і білоруської. Приміром, «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона в Росії вважається першим маніфестом російської ідеї, першим виявом російського духу, першим історіософським осмисленням російського «тисячолітнього царства» та особливого шляху національного розвитку. Тим часом у контексті української культури «Слово» вважається просто цікавим історичним документом, в якому обстоюється прадавнє значення Києва та його зверхність над іншими руськими князівствами. Як мовиться, кожен народ має ту літературу, на яку заслуговує. І не завжди це його власна література.

Українській культурі пощасти­ло на багатьох талановитих і навіть геніальних, світового рівня митців. Але, на превеликий жаль, їй дуже не пощастило на достойних інтерпретаторів власної культурної спадщини та на цікаві мистецтвознавчі, філософські, культурологічні, журналістські й рекламні інтерпретації.

Перша жертва неадекватного прочитання — Тарас Шевченко. Поет справді світового рівня, цікавий передусім шаманськими мотивами в своїй творчості, образом тотальної війни, а також моделюванням ефективного національного есхатологічного міфу, став жертвою спочатку народницької, потім дореволюційної українофобської, потім радянської, потім націоналістичної інтерпретацій, а потім іще й постмодерної деконструкції. Як видно, жоден із цих трактувальників не цікавився по-справжньому його творчістю саме як художнім феноменом і не міг пояснити — у чому саме полягає Шевченкова «велич духу» (або «подрывная роль»).

Тож не дивно, що спадщина Сковороди, Шевченка, Лесі Українки, Тичини, «неокласиків», «шістдесятників», інших українських авторів у сучасній Україні стала не лише приводом для навкололітературних дискусій, а й об’єктом, маніпулюючи яким та інтерпретуючи який можна намагатися деконструювати український дискурс як такий (останній яскравий приклад — книга Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко»).

Тим часом грамотне позиціонування, просування та інтерпретування української культури — і сучасної, і традиційної, і класичної — як усередині країни, так і поза її межами, може зміцнити український дискурс, привернути до нього увагу, за певних умов навіть створити на нього моду.

Цінним феноменом української культури є широке збереження автохтонного культурного коду та наявність перспектив для консервативно-революційного розвитку, що передбачає поєднання сучасного культурного дискурсу, модерністської та постмодерної культурної мови, сакрального виміру традиційної культури. Себто в українському варіанті модернізація може відбуватися із допомогою Традиції, а не шляхом відмови від неї, як то відбулося в більшості західноєвропейських культур. В умовах постмодерну та постіндустріального суспільства подібний досвід украй необхідний, оскільки дає змогу шукати нових шляхів культурного розвитку й рятуватися від духовної вичерпаності та спустошеності доби пізнього модерну та постмодерну. Український культурний процес часто звинувачують у провінціалізмі, селянськості, шароварщині, недорозвиненості суто міської культури. Але потрібно розрізняти колгоспний кіч, радянську псевдонародну стилізацію, жлобський дискурс, які стали «візитівками» українськості, і, з іншого боку, автохтонну традиційну культуру, якої в сучасному світі стає дедалі менше й менше.

Українська культура, як і будь-яка інша, має, поміж іншими, функцію захисту та збереження національно-державної ідентичності. Підрив суверенітету починається не з відмови від ядерної зброї і не із взяття під контроль іншими державами чи військовими блоками кордонів, стратегічних аеродромів чи газотранспортної системи, а саме з контролю над ідентичністю та культурою як важливим генератором ідентичності.

Сьогодні існують дві реальні загрози «обнуління» України — позбавлення її «культурного суверенітету»: «малоросієзація» та «європеїзація».

Проект «малоросієзації» української культури передбачає її утвердження як локальної культури «для домашнього вжитку», як «регіонального доповнення» до російської культури, причому як «високої», так і масової. «Малоросієзація» передбачає переформатування та перепозиціонування національної ідентичності: у такій системі уявлень українці розуміються не як самодостатній етнос, а як субетнос «триединого русского народа». Показово, що в цей проект поза межами України вкладаються гроші, а також чималі інтелектуальні, людські й технічні ресурси.

Сучасні проекти «європеїзації» українського культурного процесу не менш загрозливі: вони передбачають нівеляцію основи «українськості» — східно-християнської цивілізаційної матриці, що в перспективі робить українську культуру беззахисною перед глобалізаційним наступом та духовним зубожінням постіндустріальної доби, а Україну — периферією «Єдиної Європи», яка насправді дедалі більше набуває рис Євроафрики чи Євроарабики. Усі без винятку проекти євроінтеграції України передбачають, що країна мусить змиритися зі своїм окраїнним, лімітрофним становищем, зі статусом «єврокраїни третього (чи навіть четвертого) ґатунку» (хоча, звісно, уголос це не артикулюється). Соціально-культурна модернізація інтерпретується виключно як вестернізація (американізація чи європеїзація). Культура з такими внутрішніми настановами свідомо відмовляється від суб’єктності, стає на шлях «наздоганяльного розвитку», позбавляється універсальності, стаючи нецікавою і зовнішнім, і внутрішнім спостерігачам.

Ці обидва шляхи подальшого розвитку української культури — «малоросієзація» та «європеїзація» — передбачають, що Україна не стане генератором інноваційних культурних процесів, що вона може бути лише реципієнтом та ретранслятором чужих культурних імпульсів та явищ. У такій ситуації вже не доводиться мріяти про появу в Україні нового «великого стилю», якими були українське бароко, український романтизм чи український радянський авангард 1920-х років.

Слід пам’ятати, що в сучасному постіндустріальному, постмодерному глобалізованому світі значення і роль національних культур змінилися: замість модерністського уявлення про «єдиний шлях» як універсальну модель розвитку всього людства прийшли уявлення про мультикультуралізм, «зіткнення цивілізацій» та унікальність історичного шляху кожної нації та цивілізації. Нині саме національна культура та «гуманітарна аура нації» стають основою soft power («м’якої влади») тієї чи іншої дер­жави. У ситуації, коли глобалізація нівелює державні суверенітети та кордони між країнами, саме «культурний суверенітет» нації стає наріжним каменем, здатним урятувати її для майбутнього.

Але відчути таку зміну парадигм світового розвитку, відчути зміни культурної мови та належним чином відповісти здатна лише контреліта — нове покоління культурної та політичної еліти України, яке ще не ввійшло в політику і не стало розпорядником національних ресурсів і прошарком, причетним до вироблення й ухвалення стратегічних рішень. Нинішня ж українська еліта (незалежно від політичної орієнтації) мислить в культурних категоріях минулого — у категоріях індустріальної модерністської доби (як радянської, так і пострадянської). Ця світоглядна парадигма не залежить навіть від їхніх особистих уподобань — хтось є прихильником творчості Ніни Матвієнко, хтось є постійним слухачем радіо «Шансон». Але культурна свідомість усієї без винятку нинішньої української еліти не дає їй змоги концептуально відповідати на актуальні виклики постіндустріальної доби. Це відбилося навіть у передвиборних програмах майже всіх політичних сил на останніх виборах (парламентських 2006 року та дострокових парламентських 2007-го), де культурній та гуманітарній сфері увага приділялася за залишковим принципом (за винятком хіба що мовного питання, на якому багато хто звик спекулювати). З такою елітою, що вже давно перетворилася на антиеліту, «обнуління» України, поза сумнівом, не забариться.

На сьогодні надзавдання зі збереження, розвитку, трансформації, належної інтерпретації та виходу на широкі світоглядні обрії української культури є неодмінним складником нового «проекту «Україна», виробити та реалізувати який здатна лише молода контреліта. Нині ця нова генерація тільки формується і поки що повною мірою не долучена до актуальних процесів. Однак умови її формування часто нагадують сучасний український кінопроцес: є окремі суб’єкти, але відсутнє креативне середовище. Тому часто молоді перспективні люди переймають стиль поведінки та спосіб мислення представників антиеліти, відтак поповнюючи її лави.

Тож лише ці ще не згуртовані, не об’єднані спільною справою або спільним процесом люди здатні зберегти й розвинути або остаточно втратити «культурний суверенітет» української нації. Без нього Україна втратить духовну очевидність власного існування і перетвориться на сукупність територій, які є периферіями щодо різних центрів. Політич­на декомпозиція України таким чином стає лише справою часу та обставин.

Вважається, що великі країни створюють великі культури. Але частіше буває навпаки: великі культури, які мають глибокий духовний зміст та широкий світоглядний обрій, які ставлять перед собою «вічні» питання людського буття, створюють передумови для появи великих країн та побудови ефективних і сильних держав. В українському випадку актуальна саме друга модель, а отже, велика і актуальна Україна може бути створена лише великою і актуальною українською культурою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1277, 11 січня-17 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво