Культура у відпустці, або Що робити, коли робити нічого? - Культура - dt.ua

Культура у відпустці, або Що робити, коли робити нічого?

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

Дрімучий провінціалізм Києва ніколи не відчувається так гостро, як у другій половині літа. Парадоксальним чином цей період збігається з підготовкою та святкуванням Дня незалежності України...

Дрімучий провінціалізм Києва ніколи не відчувається так гостро, як у другій половині літа. Парадоксальним чином цей період збігається з підготовкою та святкуванням Дня незалежності України. Навряд чи так було задумано — просто се ля ві. Літо — не найкращий час у столиці — задушливо, людно, гарячу воду в черговий раз відключили, новин мало і взагалі настрій чемоданний. А тут ще гості наїхали, скориставшись тим, що ти сам нікуди не встиг утекти — розважай їх тепер... Ні, я гостей люблю, і готова їх зрозуміти — приїжджають вони зі своєї провінції чи зовсім з інших країн і хочуть зануритися в культурне життя. Адже вони, бідолахи, наслухавшись про «колиску слов’янської культури», «європейську столицю» і все таке інше, чим я ж, дурепа, їм голову і забивала. От і розплачуйся...

Приїжджі — люди неспокійні. В якийсь момент їм виявляється мало природних красот української столиці — усіх цих зелених схилів, Дніпра, парків, дивовижно швидко вони оббігають визначні пам’ятки і святі місця і, нарешті, протягнувши під столом стомлені ноги і примруживши ситі очиці, вимагають культурки — гарного театру, музики, а дитинці — балет (вона ж у нас у студію ходить!) І тут гід (у даному разі, я), котра лише півгодини тому гордо почувалася на вулицях столиці маленькою господинею великого європейського дому, скисає. Просто тому, що, будучи за обов’язком служби пов’язаною з цією сферою, уже вивчила напам’ять афіші й транспаранти, розвішані на будинках театрів — про повальне відкриття сезонів, що відбудуться не раніше середини вересня.

Звісно, відпустка — це святе. Гастролі — за святістю не зрівняються навіть із відпусткою. Тому не повернеться ні в кого язик звинуватити наших артистів і керівництво театрів у тому, що покинули вони нас, причому всі одночасно, залишивши нам «на бідність» один-два антрепризні спектаклі, фестиваль духових оркестрів і концерти в Андріївській церкві. Добре, що вони є, але ця музика далеко «не для всіх». Та й гостям столиці хочеться показати щось парадне. Адже не секрет, що приїжджі йдуть в оперний театр іноді навіть не щоб подивитися чи послухати спектакль, а щоб побувати в цих стінах, подивитися на архітектурне диво зсередини, послухати, як звучить зал і, повернувшись додому, недбало так повідомити сусідам: «Ну, по Володимирській гірці пройшлися. У Лаврі були. Оперу слухали». Адже столиця — це не тільки дорогі магазини й «Макдональдс»...

Втім, поки Київ — принаймні Київ літній — не піднявся вище від показної розкоші, зберігаючи при цьому глибоку провінційність духу. Жодна культурна столиця Європи (і не тільки її, старенької) не зачиняє влітку двері своїх «цитаделей культури». Навпаки, літо для них — час хлібний. Адже туристи тягнуться безкінечним поїздом журавлиним — і всім культурку подай. Київ же, хоч теж не страждає від браку туристів — у тому числі прибулих із далекого зарубіжжя, де «високе мистецтво» поряд із «етнічним колоритом» завжди в моді. Однак тут їм доводиться вгамовувати свої апетити і задовольнятися коронним екскурсоводським «погляньте праворуч, погляньте ліворуч». Так, у Києві і справа і зліва знайдеться що подивитися. Але тільки зовні.

Звісно, у бійців культурного фронту є чим крити: літо — традиційно мертвий сезон. Всім відомо, що влітку публіки стає менше, туристи віддають перевагу вечірній дефіляді по Хрещатику з пляшкою пива, зали не заповнюються, а кому хочеться грати для напівпорожнього залу за такої ж напівпорожньої каси? Тим більше що гастролі, фестивалі чи концерні тури, в які вони в цей час вирушають, значно більш дохідні. Як тут заперечити? Артистам жити якось треба — не все нас розважати.

А ви уявляєте собі на дверях сусіднього супермаркету оголошення: «У зв’язку з тим, що персонал пішов у відпустку, магазин закрито до 15 вересня. Будемо раді бачити вас у наступному сезоні». Доходи супермаркету теж схильні до сезонних коливань — це вам будь-який маркетолог скаже. Однак жоден комерційний заклад не дозволить собі відмовити в послугах навіть тій дрібці клієнтів, які хочуть цими послугами скористатися. Ринок-с. І манери нашої «сфери культури» свідчать лише про те, що до «культурного ринку» ми так само далекі, як незабутньої пам’яті 1991-го. Більше того, ми іноді навіть пишаємося тим, що грішне від праведного у нас досі відділено. Ось тільки чомусь обурюємося, коли, прийшовши до театру й поцілувавши замок, змушені повертати голоблі до пивного ларька (який, хоч як дивно, відкритий навіть у дощові дні) — хотіли культурки, а вийшло як завжди...

Так, «культурний ринок» — украй недосконала штука. Він має стільки неприємних проявів — масовізація мистецтва, кілометри макулатури на книжкових прилавках, «журавлини» на екранах, «попси» на сценах. Але водночас жоден напрям мистецтва — у тому числі «некомерційного» — не може реалізуватися без огидного металу. І, педалюючи негативні прояви «культурного ринку», наші попечителі духовності чи то навмисно, чи то через незнання замовчують одну обставину: гроші, що крутяться на «культурному ринку», забезпечують не лише притік у нього нових грошей, а й саме виживання та безперебійне функціонування всієї цієї сфери, у тому числі — «некомерційного» мистецтва. Чому ця обставина не афішується чиновниками від культури, я готова зрозуміти — у розвитку ринкових відносин у цій галузі вони не зацікавлені. Хоча б тому, що незалежність фінансова тягне за собою незалежність ідеологічну. Втім, це перестраховка, бо навіть за найзручніших ринкових обставин деякі — некомерційні — сфери культури все одно вимагають дотацій. Я іншого не можу зрозуміти — чому в ці ігри грають ті, хто зацікавлений у розвитку культурного ринку, тобто самі діячі культури?

Відповідей може бути кілька. По-перше, у багатьох організаціях у цій сфері — геронтократія. А людям, котрі все життя прожили на державній дотації, дуже важко з неї зістрибнути і перейти до інших форм господарювання. По-друге, їм це найчастіше й не потрібно — керівництво організацій у чудових відносинах із тими, хто розподіляє ті копійки, котрі ця держава на свою культуру так-сяк викроює. Небагато, звісно, але комусь на життя вистачає. Ну і, нарешті, це страшенно складно — переходити на комерційні рейки. Це праця. Це ризик. Це маса нових знань, без яких нічого не вийде. А тут ще хитка законодавча база. А тут ще податковий пресинг. А ще відсутність підготовлених фахівців у галузі арт-менеджменту. Загалом, суцільні проблеми. Краще й не починати. У результаті місце культурного ринку в Україні вакантне.

Ось тут і починаються лементи з приводу занепаду культури й духовності, експансії «далеких цінностей» тощо. А все ж закономірно — якщо ти сам не заповнюєш свій ринок, хтось прийде і зробить це замість тебе, причому іноді — з особливим цинізмом, як це відбувається у разі експансії на український культурний ринок низькопробної американської чи російської продукції. І річ геть не в тім, що наші кіно- й телебізнесмени, наші книгопродавці не люблять українського. Цілком можливо, що люблять. Просто працювати з ним не можуть. Як можна звинувачувати книгопродавця за те, що він відмовляється від постійних договорів з українськими видавництвами, якщо ці видавництва не в змозі забезпечити регулярні поставки продаваної продукції? А не можуть. Тому що книговидання у нас — сфера «високого». Видають книги сезонно (під великі книжкові виставки), на рекламу не витрачаються, на літагентів — тим більше, на масову літературу найчастіше не розмінюються, ризикувати не хочуть, тому своїх грошей намагаються не вкладати — видають в основному на гранти або на кошти, виділені іноземними представництвами. А річ у тім, що зовсім не «виробництвом продукту» вони займаються — вони «піднімають українську культуру». Більшість українських книговидавців (головним чином тих, хто спеціалізується на україномовній книзі) — культуртрегери, шляхетні люди, а не бізнесмени якісь. Тому півроку — поки діяв ПДВ на книговидання — більшість наших видавців гордо нічого не робили. Бойкотували, так би мовити. А тим часом ми з вами читали в метро продукцію демократичного «Эксмо», що готується відкрити в Україні свою філію і наповнити наш ринок «гарячими пиріжками».

Те ж самісіньке відбувається з театрально-концертними організаціями, котрі не потребують ні реклами, ні розкрутки, ні інших ринкових штучок. Їхні стіни й імена священні — це цитаделі духовності, в яких не може бути комерції. Біблійну історію про те, як Христос виганяв торговців із храму, наші борці за духовність дуже люблять. Вони хочуть займатися високим мистецтвом, отримувати за це пристойні гроші, але в жодному разі не підганяти репертуар, постановку, акторський склад до ринкових вимог. Тобто до вимог, спрямованих на задоволення масового споживача. Презирство до «смаків публіки» популярне ще з епохи розквіту романтизму. З того моменту, як Бетховен повернувся обличчям до оркестру і, відповідно, тим самим місцем до публіки. Такий символічний жест — зосередженості на музиці і байдужості до того, що думає шановний глядач. Великий маестро, напевно, мав підстави так вчинити — у всякому разі, він сам був у цьому впевнений. Але чому наше високе мистецтво досі повернуте до публіки не-обличчям? Символічно, звісно, не подумайте, що я виступаю за те, аби повернути диригента знову обличчям до залу — напевно, це було б несамовите видовище.

Поки наші фахівці з відродження духовності — не «аматори» із політичних кіл, у чиїх вустах «духовність» — якась попсова мантра, а «професіонали», ті, котрі щодня виходять на сцену і цю «духовність» роблять зримою, — не повернуться обличчям до публіки та її інтересів, будь-які розмови про «відродження духовності» можна вважати забиванням баків. Навіть коли їх ведуть цілком шановані люди. Бо те, про що вони кажуть, — це «духовність узагалі». А такої не буває, навіть якщо приліпити до неї Державу, Націю, Нашу Славну Історію, Європу чи, щоб не зажити слави дріб’язкового, всю Світову Цивілізацію. Бо з цим поняттям сумірна одна-єдина категорія — людина. Кожна так звана середня непомітна людина, котра народжується в звичайному пологовому будинку, ходить у звичайну середню школу, працює — чи не працює — на державному — чи недержавному — підприємстві, непомітно живе, непомітно вмирає, про яку говорять по телевізору лише в множині — «громадяни України».

Деякі адепти «духовності взагалі» нерідко кажуть про цю людину в поблажливо зневажливому, а іноді й у досить образливому тоні. Для них це «плебс», це «чернь», що не знає високого польоту духу й інтелекту. «Бездуховність» цієї вульгарної «черні», котра заковтує низькопробну теле-, кіно-, книго- й іншу продукцію, відштовхує не менше, аніж її поведінка в громадських місцях, її манера без смаку й дешево вдягатися, демонстративно плювати на асфальт, її безглузда жорстокість і безглузда ж сентиментальність. Тим, хто відірвався від цієї сірої маси хоча б на рівень маршрутки — я не кажу вже державного автомобіля, — і на думку не спаде зіставити таку високу категорію, як «духовність», із кожним сіреньким «плебеєм». Але, хоч як це сумно для таких адептів, саме цей «плебс» купує чи не купує книги, робить або не робить касові збори, клацає перемикачем телека. Якщо «храми мистецтва» не вважають за потрібне забезпечувати його потребу у «високому» без вихідних, напевно, слід скористатися рецептом відомого сатирика і «щось у консерваторії підправити». А лементи з приводу «занепаду культури» діячам цієї самої «культури у відпустці» краще припинити — ну, справді, панове, що це ви все про себе та про себе...

* * *

Поки я пишу ці рядки, мої гості читають в Інтернеті, чим закінчився скандал із Кіркоровим, і дивляться Олімпіаду. Вони байдужі до Кіркорова. Їм начхати на рекорди й медалі. Але треба ж чимось зайнятися ввечері — скільки можна пиво цмулити, дефілюючи по Хрещатику?

P.S. Автор просить вибачення у тих, кого покоробило порівняння театрально-концертної організації із супермаркетом; а також у тих, кого обурило порівняння театрально-концертної організації з храмом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво