«Куди ж я піду?» Український театр розпочинає сезонні роботи

Драматична неминучість трудів праведних оглядачів театральних — це традиційні доповідні записки усьому люду: чого чекати, а чого не обминути в сценічному мистецтві в сезоні грядущому? Що ж, почнімо. У цьому сезоні, панове, на нас очікує... Збідніння постановочних коштів через оптимізацію кризи. Неминучість «обрізання» деяких академічних надбавок (це стосується творців, але не глядачів). «Невідкриття» у країні жодного нового театру. Можливе «прикриття» деяких старих (такий передовий досвід у «наших» є).

А ще... Франківці збираються на Бродвей, Табаков — в Одеську оперу, Проскурня — на вотчину «Попандопула»...

Майбутній сезон — це також 150-річчя з дня народження Антона Чехова, котрий ще в «Чайці» діагностував: «життя грубе»...

Частенько згадується давня історія, що трапилася з великою глядачкою Фаїною Раневською, котра відвідала «Вишневий сад» у МХАТі часів Станіславського, і так пройнялася великим мистецтвом, що просто скам’яніла на гальорці, неспроможна зрушити з місця, доки вахтерка не стукнула її в спину: «Панянко, вам уже час іти!» — «Куди ж я піду?»

Це риторичне запитання — від ідеального театрального глядача. Яким, безсумнівно, була і видатна актриса — у своїх вічних пошуках «справжнього», а воно, як відомо, частіше виявлялося в Третьяковській галереї.

Таке же легендарне запитання не здаватиметься анахронізмом і у вустах театрала-спецназівця сучасного, якщо він людина щира. І усвідомлює видиму широту запропонованого театрального вибору. Але частенько сумує з несправедливості місцевого сценічного вибору. Через засилля плевел, які замінили зерна — у зведеному мішку з театральною пшеницею.

Добігає вже, доскакує до фінішу перша десятирічка віку новітнього. А відразу й не скажеш, що за ці десять років у нашому сценмистецтві виявилося часоформуючим, етапним, еталонним або як мінімум магістральним. Що ж це? Коли фініш 80-х — середина 90-х століття минулого ще пред’являли якісь композиції, придатні для розділів подієвих («Тев’є-Тевель» С.Данченка, «Чайка» Е.Митницького, «Листи Асперна» М.Резніковича, «Три сестри» А.Жолдака, окремі роботи Д.Богомазова, В.Більченка, Ю.Одинокого, О.Ліпцина), котрі акумулювали в собі енергію творчого пошуку, навіть, прости господи, польоту, злагодженого ансамблю, іноді великого стилю, то...

Допіру спитав про «це ж» у Богдана Ступки: а що ж, а які ж вистави за оці роки-скороходи зі століття XXI програмно вплинуть на шляхи-дороги вітчизняного театру? Геній притих, замислився. Потім каже: ба ні, за весь наш український театр сказати не наважуся, та, коли хочеш, то за свій і доповім тобі...

От і я вам доповідаю. Засмучуватися не станемо. Заупокійну месу замовляти не будемо (а то вже понаписали тут деякі, мовляв, Вергеліс відкрив в Україні жанр «публіцистичного схлипу»). І про минуле (сезон) згадаємо зі світлою кабіріївською усмішкою — на стулених вустах. То що там у нас прекрасного, розчудесного?

— Закрито хороший Театр маріонеток — у Києві (загарбали приміщення).

— Так і не відкрито давно обіцяний великий театральний форум — у Києві (а навіщо?).

— Скніють без власних приміщень наші головні театральні організації — Національна СТД і київська СТД (останній виділили недавно лише стіл і стілець поруч із бюро ритуальних послуг, смішно).

— Жорстоко обрізано академнадбавки — у Харкові зокрема (а запитайте у А.Авакова).

— Спочатку розпалено, а потім талановито погашено оперну пожежу — в Одесі (перед «Ріголетто» на сцену зійшла «цариця ночі» без коси і відразу всі й повірили у світлі дні театрального майбутнього).

— Так і не побудовано давно обіцяні нові сцени франківцям і театру Митницького — у Києві (де народні гроші?)

— Не доїхав до нас жоден великий європейський театральний бренд — принаймні у Київ (а хтось із «фінансових потоків» бодай чув про таких?)

— Жолдак показав виставу про Голодомор, але «вся Європа» його не побачила — утім, ще є час (а гроші?)

А в іншому...

Є чудова слов’янська лексема — «сполохи». Спалахи блискавок. То тут, то там у нас спостерігаються такі окремі «сполохи» посеред нічного неба над сценою. Ці «сполохи» і визначали тиск театрального процесу, якщо згадувати хоча б недавні постановки (про які в «ДТ» докладно повідомлялося — у попередніх номерах).

***

Сезон прийдешній усе ж обіцяє кілька цікавих заходів.

З 17 вересня по 1 жовтня на сцені столичної Російської драми пройде фестиваль «Простір Давида Боровського». Акція присвячена 75-річчю з дня народження геніального художника: і російського, і українського, але радше, світового. Основа програми — київські спектаклі. А «імпортованими», особливо очікуваними, гадаю, варто вважати дві роботи Льва Додіна (Санкт-Петербурзький Малий драматичний театр — Театр Європи) — «Дядю Ваню» і «Короля Ліра», їх оформив Боровський.

Це видовище не для завсідників нашого антрепризного екс-Жовтневого, де киянам частіше згодовують заїжджу нісенітницю. Тут — уроки театру для вдумливого, освіченого цінителя-аналітика. Сподіваюся, серед «наших» такі ще залишилися? Чого ж ви ховаєтеся? Не пропустіть хоч цього разу.

Нинішнього ж сезону театр імені Лесі Українки обіцяє «поглибити і розширити» свої цікаві творчі спроби... Не на великій сцені. А на Новій. Туди взяли в роботу відому в Європі п’єсу швейцарського драматурга Лукаса Берфуса «Сексуальні неврози наших батьків».

Національний театр імені Івана Франка відкриває свій навколоювілейний 90-й сезон уже 4 вересня. Найближча прем’єра — «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською, режисер — Дмитро Череп’юк (відповідно до плану, мають по-стахановськи зіграти наприкінці вересня).

Потім — Джон Бойнтон Прістлі, його п’єса «Скандальна подія з містером Кеттлом і місіс Мун», яку ставить «на Володимира Нечипоренка» режисер Юрій Одинокий. До речі, дивно, що цього розумного, поміркованого і психологією переповненого англійського драматурга в Україні давненько обминають десятою дорогою. Чому? Адже у нього є дуже гарні — і для гарних акторів передбачені — драматичні твори, які колись страшенно любило екранізувати Держтелерадіо СРСР.

З 2010-го, певне, будемо очікувати на франківській сцені повернення «Майстра і Маргарити» М.Булгакова — вже в режисерській транскрипції Віталія Малахова й Анатолія Хостікоєва (першопрочитання роману на цій сцені здійснила Ірина Молостова).

Чекають у театрі і «Бурю» Шекспіра. Сіяти і пожинати цю бурю має талановитий Сергій Маслобойщиков; мені от тільки цікаво: хто в трупі потягне на Просперо?

Андрій Приходько виношує свій задум: «Місяць для пасинків долі», чудова п’єса Юджина О’Ніла, на яку свого часу «перехворів» великий Георгій Товстоногов. Театр також хвалиться небаченим: можливістю гастролей на Бродвеї! Агент «звідти» уже зацікавився. Нібито плануються за океан «Тев’є-Тевель» і мюзикл «Едіт Піаф». Що ж, стрясіть, панове, основи бродвейських традицій. Наші-то основи вже давно струсонули. Незабаром і до них доберемося.

Національна опера — надвитратна традиційна опера — поки не афішує реальних творчих проектів. Із можливих постановок — «Майська ніч» Римського-Корсакова, «Попелюшка» Россіні, «Князь Кий» Станковича.

Зате Одеська орденоносна опера переживає просто кульмінацію інтересу до своїх стародавніх стін. Такого ажіотажу не було навіть у період багатосерійного євроремонту. Після арії «згинь!», присвяченої продюсерові-подвижнику, у цих же стінах запанували хорали: «все буде добре». Впевненості оперникам додав і світлий імідж прем’єр-міністра на цих підмостках у день відкриття сезону.

Одесити, як завжди, веселяться. Кажуть, зазиваємо до себе Табакова — на постановку опери Чайковського «Пікова дама». Жартівники! Знають, мабуть, що Табаков в оперних постановках такий же мастак, як кіт Матроскін у системі Microsoft Word. Та й кримінальне чтиво в його МХТ серйозніше від оперних лібрето.

Втім, може так статися, що цю оперу відвідає шанований Кшиштоф Зануссі. І там йому запропонують поставити «Дон Жуана».

Тим часом ще одного «Дон Жуана» будуть ставити в конкуруючій одеській організації — Театрі музкомедії імені М.Водяного (незабутній Попандопуло з «Весілля в Малинівці»). Організатор проекту — той самий відринутий оперою С.Проскурня. Він виступає «у Водяного» за продюсера, побажаймо йому на цьому терені удач і натхнення. Одеського Гамлета з місцевої української драми (режисер Дмитро Богомазов) незабаром покажуть у столиці — дочекайтеся.

З Одеси — до Львова. Цієї осені театр імені Марії Заньковецької гучно відзначатиме 70-річчя Федора Стригуна, худкера заньківчан. До свого ювілею майстер зрежисує «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка. А на сцену в акторській іпостасі він вийде в перевіреній часом постановці — «УБН».

У цьому ж театрі режисер Вадим Сікорський запускає «Трьох товаришів», легендарну історію Ремарка, яка в Москві у театрі «Современник» десятий рік іде на аншлагах.

Звістки з донецьких териконів. Український театр Марка Бровуна — свого часу імені революціонера Артема — знову закликає до себе мандрівного самородка-режисера Олександра Дзекуна (раніше він у них цікаво перечитав «Ревізора»), цього разу на постановку «Кассандри» Лесі Українки. Музичний напрям цей колектив зміцнює явними шлягерами — «Глорія» і Ladies Night. А режисер Євген Курман здійснить у донецьких постановку «Аргентинського танго».

Знову на південь. У Севастополі — після гоголівського «Одруження» — найімовірніше візьмуться за розвінчання культу особи Ревізора (режисер Володимир Магар). У цьому ж театрі — під пильним патронатом наркома Луначарського — згадають «Фабричне дівчисько», популярну в 50-ті п’єсу Олександра Володіна, з якої, власне, і почалася велика кар’єра Тетяни Дороніної.

Тепер — на захід. В Івано-Франківську, у театрі імені, звісно, Івана Франка, після непрогнозованого успіху «Солодкої Дарусі» (на мій подив, про цю виставу «усе знає» сам Богдан Сильвестрович) збираються спрогнозувати успіх п’єси, що прогнозів не потребує — «Ромео і Джульєтта». Дай-но бог безхмарного неба (це не прогноз, це побажання).

Ще один Шекспір — вже у київському Молодому — можливо, нарешті, матеріалізується у вигляді «Венеціанського купця» (режисер Станіслав Мойсєєв).

А в одному з найбільш любимих глядачами театрів — лівобережній драмі (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра) готують бойову міну уповільненої дії, «Івана Чонкіна» за мотивами В.Войновича. Режисерують актори — Андрій Самінін і Олександр Кобзар, наглядає досвідчений Олексій Лісовець.

Загалом багато що — сподіваюся, цікавого — очікується в «другу хвилю кризи», хай їй грець.

А позаяк майбутній театральний сезон все ж таки осінений не мистецтвом кризи, а ім’ям Чехова (його 150-річчям), то нагадаю, що в лівобережному театрі над «Трьома сестрами» уже не перший місяць працює Едуард Митницький... З молодими акторами зі своєї живої трупи.

…Чехов — гарячий інформпривід, щоб до його ювілею «підгадувати» якісь постановки (на Лівому березі це, звісно, розуміють і нічого і нікого не прив’язують до дати). Людина в пенсне — це додаткова нагода змислитися: чому «хорошого Чехова» так мало й у житті, і на сцені, і в репертуарних планах на новий сезон... Адже в Театрі, як ніде, усе ж має бути гармонійно-прекрасним: і обличчя, і одяг. І особливо — думки.