КРАЇНА УТВЕРДЖУЄТЬСЯ, А МУЗИ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО — МОВЧАТЬ - Культура - dt.ua

КРАЇНА УТВЕРДЖУЄТЬСЯ, А МУЗИ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО — МОВЧАТЬ

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

Понад століття тому кіно почалося з документа. Знаменитого прибуття поїзда братів Люм’єр сьогодні не знає хіба що людина, котра ніколи не бачила кіно...

Понад століття тому кіно почалося з документа. Знаменитого прибуття поїзда братів Люм’єр сьогодні не знає хіба що людина, котра ніколи не бачила кіно. Усі кінематографічні пошуки, усі знахідки беруть свій початок у документальному кіно. Завдяки йому залишилися в архівах плівки з великим Львом Толстим і святкуванням 300-річчя дому Романових, розмиті кадри Першої світової війни та події 17-го, громадянська та знамениті будівництва, злочини проти людства й великі людські перемоги.

Українська документалістика зробила свій внесок у світовий кінематограф не лише розсипом найпрестижніших нагород, одержаних на міжнародних кінофорумах, її оператори й режисери завжди були в найгарячіших точках, даруючи глядачеві своє бачення світу, а архівам — безцінні документи часу, що так швидко стає історією.

Сьогодні, коли весь світ переживає неймовірний «документальний бум», українська кінодокументалістика, так само як й інші види кіномистецтва, переживає важкий період анабіозу.

Ступивши в друге десятиліття своєї незалежності, Україна в політико-економічних розбірках, в нескінченних балачках про духовність геть виплеснула через непотрібність дитя під назвою «культура», зокрема кіно. А якщо конкретизувати — кіно документальне. Звісно, номінально існують студії хронікально-документальних і науково-популярних фільмів, розтягнуті по шматочках на незрозумілі фірми й фірмочки, у найкращому випадку — на аудиторії для напівбездомного кінофакультету. Так, є студія «Кінематографіст», є очолювана невтомною Ларисою Роднянською студія «Контакт», яка не завдяки, а всупереч створює близько двох десятків картин на рік. Але, з іншого боку, хто бачить ці картини? І хто, крім фахівців, знає, що, потрапляючи випадково на фестивалі, наше документальне кіно без нагород не повертається.

Саме документалісти разом із редакцією «Дзеркала тижня» вирішили зібратися, аби поміркувати (кожен із присутніх на «круглому столі» розумів, що розв’язати проблеми неможливо), поговорити про наболіле і, можливо, спробувати сформувати якусь спільну стратегію.

Серед присутніх були продюсер Лариса Роднянська (студія «Контакт»), режисери Віктор Шкурін (народний артист України), Тимур Золоєв (заслужений діяч мистецтв України), Мурат Мамедов, Роман Ширман, Юрій Терещенко (обидва — керівники творчих курсів Національного університету культури), Ростислав Плахов-Модестов, сценаристи й кінокритики Владлен Кузнєцов (секретар СКУ), Сергій Тримбач, Олександр Рожен, Олена Завгородня (головний редактор студії хронікально-документальних фільмів), Андрій Халпахчі (генеральний директор МКФ «Молодість») і начальник головного управління культури Київміськадміністрації Олександр Биструшкін.

У зв’язку з тим, що на зустрічі представників Міністерства культури не було, а присутні досить часто апелювали саме до цього державного органу, ті самі питання, що обговорювалися на «круглому столі», було поставлено заступникові державного секретаря міністерства Ганні Чміль.

Почалася розмова з того, що ж відбувається з документальним кіно в Україні сьогодні й наскільки воно є затребуваним глядачами.

Юрій Терещенко: За десять років незалежності зник інтерес до документального кіно. Хоча в світі воно модне. Телевізійні канали мають департаменти, відділи, де займаються, планують і показують документальне кіно. На будь-якому московському телевізійному каналі є такий департамент. На РТР, його очолює Віталій Манський, 26 режисерів знімають 26 фільмів під спільним слоганом «У цій країні жити можна». Робиться серіал про пожежників, про армію, про Петербург — це політична позиція. Документальне кіно в Росії, як джаз у всьому світі — не масове, як попса, але завжди в нього є свій інтелігентний слухач або глядач, оскільки документальне кіно може бути тільки авторським. А на авторське кіно ніколи не можна знайти спонсорських грошей.

Сергій Тримбач: Слід сказати кілька слів про ту еволюцію, яка характеризує вітчизняне неігрове кіно за останні десять-дванадцять років. Перше, на що звертаєш увагу, — цілковите зникнення публіцистики. Вона була в нас завжди — при тоталітаризмі, потеплінні, у перебудовні часи, коли спалахнула особливо яскраво. Тоді, наприкінці 80-х, вона навернула до себе нові імена — Сергія Буковського (незабутній фільм «Завтра свято»), Олександра Роднянського («Втомлені міста», «Прощавай, СРСР!»), Володимира Оселедчика... А картини, зроблені на чорнобильському матеріалі, — Володимира Шевченка, Георгія Шкляревського, Ролана Сергієнка... Мало не кожна з них ставала подією громадського життя. Де це все, куди поділося?

Хоча відповідь досить проста: публіцистика перемістилася на телебачення, власне в журналістику. А ось у фільмовому варіанті її практично немає. Як немає й науково-популярного кіно, навіть саме поняття зникло. Наука пішла з фокусу, і почалося це на рубежі 80—90-х, коли ввійшли в моду різноманітні окультні містицизми. Це явище притаманне не тільки нам. Воно відбиває нинішнє зневажливе ставлення до науки, інтелігенції загалом. Олександр Рожен точно говорив про те, що в період розквіту «Київнаукфільму» (а тоді студія була загальносвітовим лідером у своїй царині) кінематографісти — той-таки Фелікс Соболєв — спиралися на певні наукові школи в Україні, зокрема філософсько-світоглядні. Тепер такого зрощування немає, те, що відбувається в науці, виходить так, нецікаво суспільству.

Андрій Халпахчі: Усі пишаються, що в нас в Україні відкрили канал «Культура». Я подивився вдень — це катастрофа. Потрібно, передусім, думати, яким репертуаром наситити ефір і екрани кінотеатрів. Ми з ностальгією згадуємо 70-ті роки — період відродження документального кіно. Сьогодні великі міжнародні фестивалі почали включати в програму повнометражні документальні картини, які мають колосальний успіх. І «Коломбіна», і «Птахи». На «Молодості» ми не можемо повноцінно представити документальне кіно. Хочемо запропонувати інституту зробити окремий блок студентських праць. Але це нічого не вирішує.

Ю.Т.: Телебачення можна зацікавити тільки соціальним аспектом, приміром, портрети людей, біографічні цикли. Але жоден канал у цьому не зацікавлений. Слово «режисер» на телебаченні лайливе. А коли говорити про кіноплівку, яку фінансує Міністерство культури, я зробив дві картини. Останню — «Вічний хрест» — видруковано в двох копіях. Перша — контрольна, невивірена. Друга — трішки наближена до вимог, але за неї ще не розрахувалися з копірфабрикою, а минуло вже п’ять місяців. Картину ми робили практично рік, хоча знімали рівно тиждень, а монтував я чотири-п’ять днів — отакі виробничі рамки. Показали один раз у Будинку кіно. Відправити на міжнародний фестиваль я не в змозі, немає можливості субтитрувати копію англійською мовою. Зробив субтитри на «Бетакамі», а це означає — наші фестивалі «Золотий витязь» і Єкатеринбург. Ось і зникає інтерес до нашого документального кіно.

Його майбутнє — телевізійні екрани, спеціальні департаменти, державна політика, яка формуватиме ідеологію глядача. Нікому на сьогоднішній день, на жаль, до цього діла немає. Нацрада цим не займається, а всі канали комерціалізовано.

Лариса Роднянська: Річ у тому, що я з цим дуже пов’язана. Приміром, канал «Культура», яким керує Олег Бійма. Ніколи в житті пан Бійма не звернувся до кіностудії «Контакт», яка робить по 15 фільмів на рік, де працюють професіонали. Канал показує тільки роботи «Укртелефільму». Звідси й рівень. Мав з’явитися новий канал «Культура». Тепер з’ясовується, що його не буде, оскільки немає грошей і, найголовніше, немає місця на телебаченні, де можна показувати ці фільми. У Європі на кінодокументалістиці можна заробити гроші, можна мати зворотний зв’язок. Але найстрашніше — ментальність тих людей, котрі повинні давати гроші на документальне кіно. Я з цим зустрічаюся щодня.

Документальне кіно — це те, що житиме після нас і залишиться для поколінь. За фільм про Щербицького я не одержала ні копійки. Але справа не в цьому. Кількість листів і факсів, що надсилалися в Міністерство культури, перевищує кількість днів у році. У нас немає меценатів, немає законів про них. Нам необхідно їздити на фестивалі, спілкуватися. Адже змінився характер документального кіно, змінився менталітет. Боляче дивитися, на що перетворилася сьогодні студія хронікально-документальних фільмів. Це мій біль. Щоб одержати для картини 27 тис. гривень, проходиш стільки принижень, що краще не працювати. Якщо влада до нас хоча б трішечки повернеться, будемо жити краще. Ми боремося за виживання. Якщо наша студія робить 15 фільмів на рік, то, повірте, усе робиться всупереч.

Ганна Чміль: В Україні була і ще збереглася школа документального, науково-популярного та анімаційного кіно. За радянських часів держава ставила свої умови, працювала на «свій» інтерес. Виходила якась постанова Компартії, тут же давалося завдання на цю тематику знімати фільм. Розумний директор умів підганяти тематику до цих постанов. Тобто, формально все виконувалося. Що стосується студії документального кіно, то це дійсно була дуже потужна студія, яка виконувала будь-яке замовлення, будь-яку вказівку ЦК України. З розпадом системи разом із купіллю було виплеснуто дуже багато суттєвого. Воно полягає в тому, що кінематографічна школа існує тільки тоді, коли є майстри і знімається велика кількість фільмів. Але тих обсягів державного замовлення, що були за умов тоталітарної доби, на сьогоднішній день немає і найближчим часом не буде.

Роман Ширман: Існує дивний парадокс, що не дає мені спокою. Ось ми зараз справедливо кидали обвинувачення, що з менталітетом нашої влади не все гаразд. Це безперечно. Але в мене великі підозри, що з нашим менталітетом теж не все гаразд. Я маю на увазі тих, хто робить неігрове кіно. У нас, на мою думку, величезна проблема. Кількість фільмів, що випускаються сьогодні, попри всі жахіття економічної ситуації, не менша, а, можливо, й більша, ніж за радянської влади. Тільки кіностудія «Контакт» випускає 15 картин на рік. У кращі роки «Київнаукфільм» випускав 15 фільмів для масового екрана, решта — бодяга. Давайте підрахуємо фільми студії «Контакт», додамо кілька фільмів студії «Кінематографіст», на «1+1» серіал робиться. На телеканалах це називається «спецпроект» або «журналістське розслідування», а в принципі — це дуже схоже на документальне кіно. Отже, продукції виходить побільше, ніж у золоті наші дні при радянській владі. Таким чином, фільми знімаються. Але — фільми є, а процесу кінематографічного немає. Нічого не можу зрозуміти. Фільми роблять талановиті люди, праця Терещенка не схожа на стрічку Алендера, фільм Буковського — на картину Сомолевської, Плахова — на Мамедова, а Фролова — на Золоєва. Я цю тему не піднімав би, якби не бачив, що відбувається в Москві. Наші фільми там дуже класно виглядають, але ми — форварди-одинаки, якісь мандрівні лицарі. А в Москві життя кінематографічне кипить. У документалістів є свої «традиціоналісти», «селюки», «модерністи», «націоналісти». Кілька років тому ввірвався продюсер і режисер Манський із своєю компанією та розкидав дідів. Можна по-різному оцінювати його мистецтво та ступінь хамства, але все вирує. І це не лише боротьба за гроші, це боротьба за ідею, за стиль, за манеру — там усе живе.

У нас нічого цього немає. Ми не в змозі навіть заздрити одне одному. А либонь це не від Міністерства культури залежить. Як сказав колись Йосип Бродський, з іншого, правда, приводу, «Ряботиння є, а вітру — немає». Вважаю, що дуже велику роль може відігравати Спілка кінематографістів. Але не в нинішньому вигляді. Єдине, що в нас спільного з режисером, котрий працює на кіностудії Довженка, — обидва вважаємо, що два крупні плани однієї й тієї самої людини погано монтуються. У нас різні проблеми. Визріла необхідність створення гільдії неігрового кіно. Це організм, який розвиватиметься. Адже картина, зроблена українською мовою, доступна вузькому колу глядачів. А картина російською не фінансується Міністерством культури.

Мурат Мамедов: Ми, документалісти, втратили глядача. Тут велику роль відіграло телебачення. Хочу навести один приклад. «Якщо гора не йде до Магомета...», ну не йде до нас глядач, то давайте самі підемо. У ті добрі часи, коли в нас був глядач у кінотеатрах. Укркінохроніка та студія Довженка поїхали в сільгоспакадемію. Як було заведено, спочатку показали документальне кіно, після показу вийшли люди на сцену і сказали: «Приносимо свої вибачення кіностудії Довженка, але після цього фільму ми не хочемо дивитися ігрове кіно». І почалося обговорення. До чого цей приклад? Ну давайте підемо зі своїми фільмами, у ту ж таки сільгоспакадемію, у той-таки університет, КПІ та привчимо глядача, що є в Україні документальне кіно.

Коли документальне кіно носило більш ідеологічний характер, людей змушували йти в кінотеатр. Наші фільми здебільшого інформаційні. Сьогодні глядачу інформація вже непотрібна. Йому потрібно дивитися кіно, видовище. Завдання сценаристів — повернутися до образного кіно.

С.Т.: Лариса Роднянська й Роман Ширман досить точно окреслили одну з найсерйозніших проблем нашого кінематографічного життя — відсутність у ньому вітру, руху, боротьби. Ми занадто мирні люди, котрі ліниво жують харч повсякденності.

Проте зверніть увагу — пропозиції, що тут звучали, зводяться до суто організаційних питань: відродимо асоціацію неігровиків, переставимо інакше стільці — та почнемо жити по-новому. Не почнемо: хоч як друзі сідайте, а мелодія буде та сама. «Вітру» немає з однієї простої причини: за останнє десятиліття в неігрове кіно не прийшло нове покоління. І тому ми, діди, робимося ще більш старими й інертними. Чого метушитися — ми й так хороші, у нас і так усе чудово виходить. Коли чого бракує, так тільки грошей і харчів добрих.

Мені дуже подобаються давні вже міркування літературознавців Бориса Ейхенбаума та Юрія Тинянова: ще в 20-ті роки вони стверджували, що нове починається на рівні літературного побуту. Приходять молоді люди зі свіжими мізками, поводяться інакше, сидять інакше, п’ють і розставляють стільці. Інакший стиль, прийоми спілкування зі світом, засоби ставити йому запитання й одержувати відповіді. З цього варива потім продукуються ідеї, модерні художні ідеології. Діди вступають у бій, нове їм, ясна річ, не подобається, починаються бої місцевого значення, ворушіння й роздратування — починається життя.

Либонь майже всім сподобалися на недавньому показі в Домі кіно роботи студентів, учнів Романа Ширмана. Так їх і треба кидати в бій. Інакше нічого не буде. Ось ці хлопчаки й дівчата або підуть у телевізійну журналістику, або виїдуть до єйної московської матері. І хто посміє кинути в них камінь?

А.Х. Ми повинні відродити середовище. Те середовище, коли про кіно говорили в кулуарах. Ми повинні подумати, як це зробити. Потрібно робити покази в Домі кіно не для «внутрішнього споживання», а запрошувати глядачів. Робити покази, приміром, в університеті, де колись існував чудовий зал. І вони прийдуть потім у кінотеатри.

Олександр Биструшкін: В Києві нарешті почалась робота, про яку ми багато говорили, — приватизація кінотеатрів і приведення їх у відповідність до того, як працює весь світ. А то ні кіно, ні прибутку до міського бюджету. Умови приватизації — без права перепрофілювання. Київрада як представник міста цього не допустить, буде прийнято рішення на основі Закону про столицю. Але в результаті ми опинилися в ситуації, коли, приміром, попросила група депутатів Київради показати фільм «Мазепа». Звернулися до одного кінотеатру, куди вкладено інвестиційні кошти, до іншого. А директори нам і кажуть: «Вибачте, але в нас іде плановий показ фільмів». І я зрозумів, що разом з приватизацією треба залишати 6—7 кінотеатрів базових у великих районах. Тому що, коли ми звернулись до державного кінотеатру «Жовтень», то директор цього державно-комунального підприємства провела показ. Ці кінотеатри будуть залишатися в підпорядкуванні Київської міської держадміністрації, Київради і відповідного органу — Головного управління культури. В кінотеатрах «Київ», «Україна» ідуть рекламні ролики, покази, які приносять кошти, а ми будемо звертатися до кінотеатрів, щоб виділили час для показу хронікально-документальних фільмів. Спробувати повернутися до ситуації, яка була у радянський час, вважаю, що це буде ідеологічно правильно. Але є ще одна пропозиція, з якою я «стукався в усі двері», але, на жаль, так і не зустрів ніде підтримки. Базовим кінотеатром для показу науково-популярних та хронікально-документальних фільмів був кінотеатр «Орбіта», який розташовано в самому центрі міста. Багато разів звертався, щоб вплинули на комунальне підприємство, яким керує пані Горбунова, але ніхто не допоміг — ні Міністерство культури, ні Спілка кінематографістів, ні самі студії, які мали більш активно вплинути на цей процес. Якби ми прийняли рішення повернути цей кінозал для показу в режимі нон-стоп науково-популярних та хронікально-документальних фільмів, це було б правильно. Потрібно прорахувати ті доходи, які отримує кінотеатр «Орбіта» від показу стерео і тоді врахувати у Міністерстві культури 50% від цих коштів з бюджету, інші 50% могло б взяти на себе Управління культури. Це питання ідеології держави. Історія України не закінчилася. Ми з кожним роком втрачаємо те, що маємо фіксувати.

А.Х.: Пропозицію Олександра Павловича про кінотеатр документального кіно особисто я вважаю дуже перспективною. Інше питання, як і яким зробити цей зал, і яким репертуаром його наповнити. А ось пропозиція від студії «Контакт», мені здається, сьогодні стала життєво необхідною — зробити фестиваль документального кіно, де можуть бути дві секції: фільми, зроблені на плівці й на відеоносіях. І це не повинно бути зациклено на українському глядачеві. Такі країни, як Норвегія, Фінляндія, Ісландія тощо, продукують вражаючу кількість не лише ігрового, а й документального кіно. Фінляндія знімає порядку 30 повнометражних ігрових картин, приблизно вісім повнометражних документальних фільмів і неймовірну кількість короткометражних праць. Тут ще питання, як подавати ці фільми. Система, яку ми повинні запропонувати Міністерству культури — створити відділ, який цілеспрямовано займатиметься просуванням. Я глибоко переконаний, що український документальний фільм є конкурентоспроможним на міжнародному ринку. Але постає питання, що неможливо перекласти фільм на іншу мову, зробити діалогові листи, нормальні титри. Не можна знімати кіно, яке лежатиме на полиці. І ще. Треба «повертати» документальне кіно. У Франції це було частиною державної політики. Спочатку документальне кіно було на дотації. А сьогодні глядачі з задоволенням ходять на ці продовжені сеанси.

Тимур Золоєв: До питання про зворотний зв’язок, про глядача. Кіно, яке ми робимо, цікаве, можливо, якомусь невеличкому колу глядачів, а широкому —нецікаве. Ось недавно показували студентські роботи. Їх цікаво дивитися, вони про те найголовніше, що хвилює цю молодь. Їм же не нав’язують нічого. Не скеровують: «Це знімай. Це не знімай». Вони знімають те, що просить їхня душа.

Г.Ч.: Повноцінна суспільна форма функціонування мистецтва є повноцінною тільки тоді, коли вона доступна глядачеві. На жаль, навіть те, що знімається, глядачеві практично недоступне. Фільми робились в короткому метрі, бо демонструвалися перед сеансами. А другою формою існування було телебачення. Сьогодні ні одне, ні друге не існує. Кінотеатри передані в комунальну власність, проходять складний етап реорганізації і реструктуризації, переоснащуються на нові технології. Кінодокументалістика в системі «Долбі» не записується. Ми маємо дійсно реанімувати кінопоказ. В цьому є кілька моментів. Перше, відновити систему кінотеатрального показу не тільки через окремі кінотеатри, а й через кіномережу, яка зараз існує, кіновідеопрокатні організації. Йдеться про створення повноцінного учбового прокату. Другий момент. Ми вже спробували продати картини науково-популярного кіно на відеоринок. Поки що це невдала спроба, немає попиту, але я впевнена, що завтра ми зможемо це зробити. Третій — нам треба врегулювати стосунки з телебаченням на предмет показу документального та науково-популярного кіно.

Віктор Шкурін: Я хочу підтримати думку, що ринок випав із строю. Коли був попит на документальне кіно, його робили у великій кількості. Сьогодні попиту немає. Ті люди, котрі можуть дати гроші, не розуміють, що їм може дати документальне кіно. Якщо сьогодні показати по телебаченню хороше документальне кіно, — у нього буде глядач. Сьогодні є великий творчий потенціал і в старого покоління, і в молодого.

Л.Р.: Я спостерігала на фестивалі «Молодість» — на абсолютно всіх сеансах зала була переповнена молодими людьми. Інтерес був великий.

Ми підійшли до питання, яке називається «кадри». Нині в інституті молодь прагматична. Вона живе в такому світі. І всі хочуть відразу стати режисерами. Хоч як чудово готували б студентів, людина повинна пройти різні щаблі, аби стати режисером.

Абсолютно анульовано школу сценаристів. Ви постійно говорите про інститут із пієтетом, як ми говоримо про своїх дітей. Усе це чудово. Але поки ці хлопці й дівчата серйозних картин знімати не можуть. Вони ще мають дозріти, пройти практику, попрацювати на телебаченні. Величезна проблема — режисери старшого покоління виховані у своєму ключі. А молоді ще не підійшли до цього рубежу. І між ними величезна яма.

Ю.Т.: Мені здається, це абсолютно риторичне питання. Неможливо прирікати себе на злиденне існування, йти в кіно, знаючи, що ти не заробиш там нічого. Отже, треба йти на телебачення. Не знаю жодного режисера, котрий міг би прожити на кінопостановочні. Якби я не викладав, просто помер би з голоду. Одна чи дві картини, які зробив на «Укрнаукфільмі» з постановочними в розмірі 100 доларів, не прогодують. Це стає для мене хобі.

Г.Ч.: На жаль, держава припинила фінансування, і студії почали поступово занепадати. А найбільшою бідою є творчий занепад. Перервано зв’язок поколінь. Творчі школи частково збереглись через самих художників, які є носіями цих шкіл. Але розраховувати на повноцінне існування цієї школи ми вже не можемо. Йдеться лише про окремі явища та збереження окремих творчих особистостей. І ми не маємо змоги говорити про наявність мистецького критерію. Держава, відмовившись від тотального пресингу та від ідеологем, перестала повноцінно виконувати в секторі кінематографу свою функцію. Що є на сьогодні ця держава? Що вона продукує у цей світ? Яку мету перед собою ставить і що хоче досягти разом із усіма суб’єктами? Безумовно, на деяких етапах було невигідно, щоб документалістика фіксувала усі моменти. Увесь кінолітопис у перебудовні роки не відбувся. Немає кіноархіву. Поступово ми починаємо це розуміти. Держава на кіновиробництво виділяє дуже маленьку суму. В бюджеті на 2003 рік — 18,5 млн. грн. Все-таки ми з допомогою Спілки кінематографістів збільшили суму підтримки неігрових студій. І тут виявилося, що в нас тих, хто здатен це робити, практично вже немає. Того, що роблять нині на студії кінохроніки, замало. Потрібен дуже свіжий погляд людини незаангажованої, без соціальної практики, щоб факт було представлено таким, яким він є. А далі вже наступні покоління будуть розглядати факт в контексті всього.

Олена Завгородня: Нещодавно була на засіданні Верховної Ради, де розглядалося питання про те, щоб відправити наших хлопців, наших вояків до Кувейту. Я була там самотня. Не було ні кінооператора, ні звукорежисера. А ми мали там працювати. І те, що нас там не було, це просто злочин. І не тільки наш, а й Міністерства культури. Напередодні ми здавали сюжети про політичний момент нашому міністерству. Головну скрипку грала пані Жанна Мельничук, економіст, до речі, не кінематографіст. Передивившись сюжети вона винесла вердикт: «Нам цього не треба». Я вам скажу, це не вперше, коли наші пропозиції для зйомок, для кінолітопису рубаються на корені. Ми не знімаємо зараз найважливіших подій, вже не кажу, щоб знімати, скажімо, потік життя: як люди одягнені, що їдять, як ходять, що купують. Ми вже втратили історію Києва — нічого не знято, але ж скільки за останні 10 років всього зроблено в Києві.

С.Т.: На авансцену вийшов жанр історичного портрета. У нас тепер просто культ особистості... Я сам, у ролі сценариста, також доклав до цього руку. Чому так? У нас що далі, то більше відчувається криза ідентифікації. Для «пересічного» громадянина України як минуле, так і сьогодення, майже суцільно складається з осіб російської історії та культури. Нічого дивного — це насаджувалося століттями. Тож є велика потреба в такому портретуванні. Навіть одна програма студії «Контакт» говорить про те, наскільки багате особистостями наше минуле. Проте цих фільмів майже ніхто не бачить. Потрібен, справді потрібен телеканал «Культура», який створював би не фрагментарний, а цілісний образ нашого минулого й нашого майбутнього. Потрібно створювати струмінь часу, відчуття того, що ми живемо в просторі історії, а не в болоті, мешканці якого заклопотані винятково проблемами харчування-виживання.

Ставити крапку в «круглому столі» практично неможливо, навіть коли обговорюються менш конкретні проблеми, ніж те наболіле, про що говорили наші провідні документалісти. Так, є дуже серйозні напрацювання, є метри й молодь, яка хоче працювати. Є багато відмінних фільмів, зроблених для глядача, яких глядач, безумовно, потребує, але не бачить їх. І є держава, якій непотрібен кінематограф, непотрібен документ — певне, білі плями зручніші. Тож питання залишається відкритим.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво