КРАЇНА БЕЗ ПАМ’ЯТІ

За кілька місяців по трагедії з літаком, що забрав життя московського журналіста Артема Боровика, вийшла книжка спогадів про нього. Вона миттю злетіла на верхівки рейтинґів продажів і блискавично розійшлася. Так само розлетілася й інша книжка - про підприємця Зія Бажаєва, що загинув разом з А.Боровиком. П’ять місяців відділяють катастрофу «Курська» від виходу книжки про цю жахливу історію. Ті самі швидкісні параметри супроводжували й раніший вихід спогадів про Влада Лістьєва.

А де наші спогади про Георгія Гонгадзе? Про Вадима Бойка? Книжка про Віталія Коцюка з’явилася по кількох роках від часу загибелі журналіста - і пройшла непоміченою, бо у масовій свідомості пам’ять про журналіста затирається набагато швидше, аніж пам’ять про актора, письменника, політика.

З неприпустимим, як на малу інерційність масової свідомості, запізненням вийшли спогади про Вадима Гетьмана та Євгена Щербаня. До того ж, обидва видання практично оминули книжкові прилавки, а отже, й не закарбувалися в «народній» пам’яті. Прикро, бо книжка Євгена Шафранського про Є.Щербаня - чи не найкраща політична біографія в Україні: створена за усіма канонами міфотворення, вона має детективну читабельність.

Чому росіяни (як і в усьому світі) встигають мемуарізувати трагедії, а ми - ні? Вважаємо, що видати книжку «по гарячих слідах» резонансної смерті (однозначно усвідомлючи, що вона в такому разі «приречена» на комерційний успіх) - це аморально? Формула «видавнича нажива на смерті» - це якась аномальна цнотливість, це перверсія, патологія. Адже будь-яка книжка тільки тоді «приживається» у свідомості, коли вона непримусово витребувана отим самим «пересічним читачем» - придбана у книгарні або замовлена в бібліотеці. І якщо хтось насправді хоче, аби книжка знайшла свого читача, то повинен «примусити» його відкрити свого гаманця.

Моральна чи аморальна книжка відомого московського журналіста Леоніда Млєчина «Знаменитые самоубийства» (Москва: Детектив-Пресс) - про загадкові смерті другої людини в КДБ Цвігуна, «хазяїна» Узбекистану Рашидова, міністра внутрішніх справ Щолокова, «путчиста» Пуго, маршала Ахромєєва, керуючого справами ЦК КПРС Кручини? Люди, які утримуються на високих державних посадах коштом платників податків, не мають права на особисті таємниці. У нас, в Україні, що - не було подібних історій з бестселерними потенціями?

Усе нинішнє літо московські хіт-паради очолила політдетективна новинка Павла Хлєбнікова «Крестный отец Кремля Борис Березовский» (Москва: Детектив-Пресс). Автор - Poul Klebnikov - старший редактор американського аналітично-рейтинґового журналу «Форбс» вважає пана Березовського за демона, що привів до влади «один из самых коррумпированных режимов в истории человечества». Російські рецензенти визначають жанр книжки як «лихой политический триллер о русской мафии».

У контексті нинішнього владного «полювання» за п.Березовським ринковий успіх книжки про нього важко відокремити (не зважаючи на «імпортного» автора) від залаштункових інтересів Кремля. У зв’язку з цим - запитання: а де наша книжка про Павла Лазаренка, що він такий ненависний українській владі? Чи про Жердицького? Про Мельниченка? Про Тимошенко - якщо держава вважає її своїм антиподом? Держава, яка нібито «підтримує національне книговидання», - вона що, не вміє професійно скористатися своєю «підтримкою»? Чи переконливих матеріалів на такі книжки не набереться?

Громадяни мають право знати про своїх зверхників усе. І готові платити за це гроші. Ладні навіть обманюватися - але купувати книжки. Навесні в Росії прекрасно розійшовся 22-тисячний наклад роману Андрєя Караулова «Русское солнце», де хоч і застережено, що «все события полностью придуманы, а совпадения имен - случайная вещь», а проте «збіг» цей - відверта гра: серед персонажів «роману» фігурують Єльцин, Горбачов, Бурбуліс, Гайдар, Коржаков...

До бурхливого розвитку у Росії цього коктейль-жанру - суміші біографіки, мемуаристики та детективної белетристики - успішно долучаються і наші земляки. Алла Ярошинська, колишня житомирська журналістка, яка здобулася на популярність, досліджуючи політичні таємниці Чорнобиля, і на цій хвилі була обрана делегатом на з’їзд народних депутатів СРСР, відтоді міцно закріпилася у російському істеблішменті. Щойно вона, експерт з проблем непоширення ядерної зброї та член президентської ради Російської Федерації, випустила книжку «Кремлевский поцелуй» (Москва: АСТ-Пресс) у 2-х частинах. «Автор удачно «скрещивает» политический российский детектив с международной любовной авантюрой», - відзначають московські рецензенти. А в Інтернет-мережі один з читачів дав такий відгук: «После прочтения этого российская интеллигенция должна застрелиться».

Вибуховість - іманентна ознака мемуарів та біографій. Тому-то політична біографіка та мемуаристика - найліквідніший у світі книжковий товар. Нещодавно сплачено найкрупніший в історії книгарства аванс у 8 млн. доларів - за ще не написані спогади Гіларі Клінтон. Під останні російські президентські вибори респектабельне московське видавництво «Вагриус» випустило книжку спогадів-роздумів тоді ще тільки «претендента на папаху» Володимира Путіна - пізніше видавці не приховували, що це був їхній найприбутковіший книжковий проект за цілий рік.

Відтоді вийшло п’ять різних біографій нового російського президента - і всі вони побували у хіт-парадах продажів. Прибуткових біографій Єльцина та Горбачова уже не злічити. Чому у нас з усім тим ніяк - нехай вітчизняний виробник депутатів і президентів (тобто виборець-читач) поміркує самотою.

Та облишмо політику. Біографічна романістика «годує» найвідоміших прозаїків світу. Цієї осені в Європі очікують гучної презентації роману автора «Хрещеного батька» Маріо П’юзо про легендарне сімейство Борджіа - права на видання незавершеного рукопису були придбані за шестизначну суму. Останній роман популярної американської романістки Джойс Керол Оутс «Блондинка» - про Мерилін Монро - вже вийшов у російському перекладі в московському «АСТ». А петербурзький «Лимбус-Пресс» також уперше російською видав «В поисках Марселя Пруста» Андре Моруа (як би це було доречно у нас, під завершення публікації «Юніверсом» Прустового семикнижжя «В пошуках утраченого часу»!).

А узяти власне російського літератора - Едварда Радзінського: карколомний успіх його книжки про Сталіна, торік - про Распутіна, зараз на другій сходинці рейтинґу продажів перебуває «Княжна Тараканова», а навесні в одному з московських «товстих» журналів опубліковано новий історичний роман Радзінського, де подибуємо маркіза де Сада, герцога Орлеанського, Марію-Антуанетту - теж, очевидно, майбутній книжковий бестселер.

У сегменті біографічної белетристики на російському ринку працюють десятки успішних авторів. Ми ж можемо згадати хіба що Павла Загребельного, та й то за інерцією. Цікаво було би провести вуличне опитування: чи може «середній українець» бодай у трьох-п’яти реченнях переказати біографії співвітчизників, з якими стикається щодня непооднораз, - тих, що зрображені на купюрах національної валюти?

Те, що зветься «національною ідеєю», не може декретуватися. Це навіть Лєнін розумів: чи не в першу чергу мобілізував літераторів на створення «романтики громадянської війни» - згадаймо Фурманова, Фадєєва, Толстого, Бабеля, того ж Довженкового «Щорса». «Національну ідею» несе книга. У першу чергу -популярні біографії. У нас є популярні біографії Грушевського, Мазепи, Франка, Шевченка (окрім книжки Бузини)?

Але ж - можна закинути - сьогодні-вчора в Україні успішно розійшлися спогади Антоненка-Давидовича і книжка спогадів про нього, «Довженко в полоні» Корогодського та «Марія Башкірцева» Слабошпицького, «Листи до сина» Василя Стуса чи «Архітектор Городецький» Малакова, мемуари Віталія Коротича та Михайла Хейфеця. Так, прекрасні книжки. Але це - майже все. Тоді як кожне серйозне видавництво Росії вже має власні серії біографій та мемуарів. Серії «Мой 20 век» від «Вагриуса» та «След в истории» від ростовського «Феникса» нараховують сотні томів. Справжній ренесанс у серії «Жизнь замечательных людей» від «Молодой гвардии». Кожна з хрестоматійних постатей російської історії «має» по кілька різних книжок. Сьогоднішня «глибина розробки» жанру вражає - ось назви лише кількох новинок: «Пять принцесс: дочери императора Павла І»; «Августейшее семейство. Россия глазами великого князя Константина Константиновича»; «Одиннадцать лет в Государственной думе. 1906-1917»; серія «Генеалогия и семейная история Донского казачества» вийшла уже двома десятками випусків.

За усім тим розмаїттям углиб та вшир - російські державні пріоритети. Достатньо поглянути на відкриті (на відміну від наших) списки підтриманих з бюджету «соціально значущих» видань, щоби не сумніватися: Росія потужно стимулювала розвиток біографічного та мемуарного сегментів книжкового ринку. А чи здатні визначитися з пріоритетами в нашому Державному комітеті інформаційної політики? Чи розуміють там, що невеличкі бюджетні гроші, що їх держава виділяє на книжки, злочинно розпорошувати на випуск кандидатських та докторських студій?

А з іншого боку, коли раптом Держінформполітики дотумкає, що треба відкинути усі видавничі пропозиції, які б вони не були заманливі, а зосередитися виключно на підтримці популярної біографіки та широкої мемуаристики - чи не стане це дискредитацією ідеї? «Стиль роботи» цього відомства спонукає до сумної прогностики: грошей з бюджету піде, як на люксусові видання, а реально вийдуть сіренькі книжечки, які жоден приватний книготорговець не візьме собі на ятку.

Такий варіант буде ще гірший за відсутність будь-якої держпідтримки «окнижнення» національної ідеї. Вихід один: дати гроші бібліотекам під цільову закупівлю серій популярних біографій та мемуарів. Зробити таку закупівлю максимально гласною, щоби видавці змагалися за бібліотечну прихильність випущеними на власний ризик книжками - це і є класична конкуренція.

Головне ж, витверезитися і збагнути: якщо країна у своєму загалі не знає навіть тих, хто зображений на гривнях, - це симптом смертельної небезпеки.