Кравчук: на «території» без кордонів

«Моє призначення художнім керівником та директором Театру ім. Леся Курбаса є тимчасовим. Сподіваюся, до повернення Володимира Кучинського», — сказав півтора року тому актор і режисер Олексій Кравчук. І вгадав! Бо Кучинський, погостювавши у Києві, повернувся до Львова — на посаду художнього керівника Театру імені Леся Курбаса. А Кравчук так і залишився директором, актором, режисером. В 2006-му він вдало поставив «Чекаючи на Годо» Беккета, де сам зіграв Естрагона. Виставу показували на різних фестивалях («Боспорські агони» — Керч, «Золота Хортиця» — Запоріжжя, Тернопільські театральні вечори, «M.Art. Контакт» — Могильов, Білорусь), де курбасівці здобували Гран-прі або нагороди за найкращий спектакль.

— Ви разом з Кучинським досить потужні і яскраві особистості. Не виникають через це суперечності?

— Якщо й виникають, то суто у форматі «директор — художній керівник». Але знаходимо розумний компроміс. Функція директора більш прагматична. І він має займати позицію другої особи в театрі. Поза всяким сумнівом, першим є художній керівник.

— Про Беккета говорять, що його творчість — зображення безглуздя всього сущого та вічного прагнення людини збагнути, чим є її «Я». Що спонукало вас до постановки саме цієї вистави? Абсурд?

— Я багато років носився із задумом поставити саме Беккета. Ще будучи актором, кілька разів підходив до Кучинського із пропозицією взятися за постановку. Він відповідав: «Не тепер!» Усе ж пізніше, зухвало скориставшись відсутністю Кучинського, запропонував цю ідею акторам. А щодо абсурду… Коли ми живемо в соціальному світі, то повинні пам’ятати: протест ні до чого не приведе. А сама гра чи забавляння деякими речами іноді приводить-таки до певного результату. Ця п’єса про акторів. Про те, що трагедія актора — в залежності від режисера. Театр переважно живе в емоційних сферах, тому дуже часто наступає момент, коли зносить дах. І настає криза! Це ми можемо побачити й на прикладі життя акторів старшого віку. Особисто я бачив на прикладі свого батька — артиста Анатолія Кравчука, який в останні роки життя дуже страждав. Його, народного артиста України, режисера, перевели на ставку актора другої категорії. Він після того дуже швидко згорів...

У Беккеті, звичайно, якісь речі спрацювали, і згуртувалася хороша команда: Цьона, Стефан, Береза, Кауфман. Вони зрозуміли, що ситуація в театрі непроста. І, власне, ця вистава створила добрий фундамент... Зрештою Кучинський, коли повернувся з Києва, сказав нам: «Так!».

— Від Стригуна чула, що в театрі Заньковецької панує «родинна атмосфера». А яка атмосфера у театрі Курбаса? Курбасівці іноді говорять про театр як «територію».

— Ми маємо на увазі саме «дім», який об’єднує людей за внутрішнім пошуком. Ми можемо через абсолютно різні роботи пізнати і реалізувати себе. В нашому театрі все, як у домі. Можемо приходити на роботу зранку, а йти о першій ночі. Вирішуємо разом і творчі, і нетворчі питання.

— Хто «свої» і хто «чужі» у цьому домі?

— Наша територія відкрита. У нас існують різні тренінги — і акторські, і психологічні, і просто в моменті існування. І коли людина приходить в театр, вона потрапляє на цю територію, в цю атмосферу. І тоді дуже важливо, як вона себе поводить...

— Чи були митці, які пішли з цієї території?

— Безумовно. Я сам прийшов до театру у 1989-му і через два роки пішов. Відштовхнуло від театру сильне егоїстичне начало. Я працював актором у Харківському театрі ім. Шевченка. Потім — у Донецьку у Марка Бровуна. Зустрів врешті Кучинського, котрий сказав: «Якщо хочеш, повертайся!». Хочу! Тут річ навіть не у таланті — він є у кожної людини. Йдеться про можливості цей талант розкрити. А він розкривається, коли ми даємо собі раду з нашими егоїстичними проявами. Тоді робота складається.

— Театрові Курбаса двадцять років. Як за цей час змінилася ваша аудиторія? Спочатку ви однозначно були зорієнтовані на молодого глядача.

— Той глядач, який приходив до нас двадцять років тому, приходить і тепер. І молодь приходить. Це підтвердив і Київ недавно. У нас завжди повні зали. Театр Курбаса не має розповсюджувачів квитків — квитки продаються тільки в касі. Хоча квитки, як для Львова, недешеві — 25 — 30 гривень.

— Ви постійно проводите майстер-класи. І здебільшого на ті майстер-класи приїздять гості з-за кордону. Може, у такий спосіб наближаєтеся до світової театральної спільноти?

— Світ стає відкритим і водночас дуже поверховим. Двадцять років тому тренінги були закриті, але глибинні (тоді театр був ритуальною територією). Нині більш актуальною є стилізація. Ми беремо різні методології, але глибоко їх не проробляємо. Можливо, це данина часу? Все в історії повертається. Сподіваюся, й ми повернемося до глибини.

— А які взаємини курбасівців з іншими львівськими театрами? Як до вас ставляться?

— Інколи із застереженням...

— Справді?

— Є надумана лінія «театр Курбаса» і «театр Зань­ковецької». Чому надумана? Бо наші актори завжди ходять в театр Заньковецької на всі вистави, їм це цікаво. І я, і Кучинський починали у театрі Заньковецької. І це дало поштовх до розвитку. Ці моменти треба згадувати із вдячністю. До того ж у нас різні завдання. Але ж і Стригун, і Кучинський — люди талановиті, одержимі театром. Дуже б хотілося, щоби колись виникла спільна робота і щоби співпраця взаємно збагатила нас.

— В Україні, і з тим ніхто не сперечався, було дві театральні столиці: Київ і Львів. Що, на вашу думку, саме тепер змінилося в статусах цих столиць?

— Нині, коли театр соціально дуже залежний, він є залежним й інтелектуально... Мені інколи здається, що в українській культурі існує елемент проституції... Бо впускаємо до себе багато інших культур, забуваючи про свою. А якщо навіть не забуваємо, то продаємо свою культуру у форматі «периферії» — стилізованого співу чи інших речей, які західна культура з легкістю приймає. Поступово щезає глибинний пошук. Тільки одиниці режисерів наполягають на ньому. Сьогодні, на жаль, в Україні немає потужної режисерської школи. Є бажання щось зробити. Але треба зважати, що у мистецтві дуже часто падіння —то є перемога. І навпаки. Саме ці тенденції і визначають рівень, зокрема, львівських театрів. І важливим був би крок прибрати всі «антитезові» речі... Тобто навчитися не заперечувати.

— Це можливо?

— Усе має право на існування. Тоді все й почне працювати на «позитив»! Це у Львові. А от у Києві мені подобається те, що роблять Ступка, Мойсєєв, Троїцький, Клим. Це з того, що я бачив. У кожного свій стиль. Але кожен — щирий у своїх пошуках. І тут важливо підтримувати щирість. І в жодному разі не поділяти на «позитив» і «негатив». Сьогодні такий період. Це як у популярному вислові: склянка наполовину повна чи наполовину порожня?

— Свого часу ваш театр випив не одну склянку лиха…

— Були такі часи, коли ми не отримували зарплати й по дев’ять місяців. Кучинський навіть бив шибу у сесійній залі. Його забирали у буцегарню. Потім, коли про це повідомив «Голос Америки», випустили, а через тиждень знайшли-таки кошти, щоби виплатити театрові заборгованість. Нині маємо статус «академічного». Зрештою, до нас добре ставляться і мерія, і міський голова, який приходить на вистави. Коли говорю про це в інших містах, мені мало хто вірить.

— Не хотіли б перейти в інший театр — Національний, скажімо?

— Інколи про це міркую. Але ловлю себе на думці: якщо це йде від якогось протесту, значить, тут неправильний хід. Хотів би попрацювати в театрі Заньковецької. Колись навіть говорив із Федором Стригуном про постановку «Короля Ліра». Взагалі мені здається, що нам не вистачає звичайної взаємної любові й усвідомлення того, що нас ніхто не образить і не зрадить — як у рідному театрі, так і в гостях. А творчі люди тим паче вразливі. У театральних взаєминах мають бути доброта, довіра, любов. Ми багато про це говоримо з Кучинським... Він, до речі, в усьому, що робить, шукає саме виявів любові, розуміння, терпіння. І в собі, і в нас. І в інших людях. Лишень за такої умови усе стає на свої місця.