Кожна епоха вибирає свого Езопа

Переді мною — книжка академіка Богдана Сушинського «Степан Олійник: поет на тлі епохи», яка нещодавно вийшла в одеському видавництві «Друк». Максимально точна характеристика цієї книжки мала б звучати так — перша в історії літературознавча монографія про творчість знаменитого українського гумориста. Та насправді автор вдало уникнув суто аналітичного підходу до творчості Олійника. І замість того, щоб повчально підносити читачу критико-аналітичні пасажі про ті чи інші тексти поета, дав дуже цікавий зріз літературного життя України, відтворивши мозаїку осіб і обставин, що оточували Степана Олійника і сприяли його формуванню як літератора.

Спробувати показати людський образ поета — цікаве завдання. І Сушинському вдалося це зробити. Та не поліруючи випадково вихоплені епізоди й не вдаючись до перебільшених узагальнень, а звертаючись до мови фактів, у світлі яких постає трепетний, небайдужий і чуйний Поет і Людина. Добре, у біографії Степана Олійника подібних фактів виявилося так багато, що ніхто не зможе запідозрити автора в прагненні прикрасити дійсність. Якщо ж говорити про найцікавіші сторінки книжки, слід сказати, що Сушинський зумів знайти і вперше опублікувати багато сторінок спогадів сучасників Олійника. Приголомшливими деталями наповнені й сторінки, які розповідають про воєнні сталінградські будні подружжя Олійників. Читач уперше дізнається, що в останні місяці війни Олійник знову опинився на волосок від арешту. А перший (і, на щастя, єдиний) арешт стався набагато раніше — коли юний Олійник насмілився читати філософські трактати небезпечно-ідеалістичного Платона (який у 30-ті роки в СРСР вважався забороненим автором).

Спостережливість Олійника допомагала йому через описування «локальної» ситуації виокремлювати й викривати такі психологічні типи, які належать не лише тим чи іншим «застоям». Його типи — вічні. І впізнавати в них себе нам доведеться доти, допоки ми житимемо. Дуже показовий наведений у книжці епізод, у якому народний артист Шумський звіряє рукопис гуморески Олійника з усним переказом автора. Тут же вносяться правки, оскільки виявляється, що Олійник не все зафіксував на папері, і репліки прототипів, які залишилися в його пам’яті, виявилися ще багатшими.

Проте важко зрозуміти одне — чому, законно перебуваючи серед класиків, Степан Олійник раптом опинився поза межами програми з української літератури для середніх шкіл. Так, я не обмовився і не перебільшив — адже в початковому, античному розумінні класиками називали саме тих, чиї твори вивчали в класах, тобто в стінах навчальних закладів. Отже, сьогодні прискіпливий читач мав би поставити собі запитання: що саме в спадщині Степана Олійника стало настільки неспівзвучним часу, що упорядники програм раптом визнали його невартим потрапити на очі школярам? Для відповіді на це запитання досить перегорнути сторінки хоча б одного-двох збірників письменника. І стане зрозуміло — справа зовсім не в тому, що Олійник, належачи до старшого покоління, став нібито «несучасним».

Крім опису особистих якостей письменника і віх його біографії, будь-який сучасний літературознавець не має права обминути горезвісну проблему «заангажованості». У колишню епоху головним завданням було «cтверджувати переваги соціалістичного ладу». Наскільки слідував цим настановам Олійник? Чи немає в зв’язку з цим у його творчості чогось такого, що нині зробило б його твори менш щирими та актуальними? Відповідь на це запитання також міститься в книжці Богдана Сушинського. Та, щоб не вдаватися до частого цитування, спробуємо відповісти на нього самі. Джерелом сюжетів усіх творів Олійника були виключно реальні події. Степан Іванович дивився на життя через призму властивого йому журналістського досвіду. Можна скільки завгодно називати такий підхід до творчості «зашкарублим реалізмом», але тут же варто пригадати, що в усі епохи байкарі користувалися саме таким підходом. Адже їхнім покликанням було не оспівувати і не улещувати, а навпаки — помічати, розкривати. І за такої ситуації сказати правду в обличчя сучаснику — це подвійна відповідальність і подвійна мужність. Набагато легше було б піти в хащі пихатої зображальності або низькопоклонства. Та свій шлях Олійник вибрав сам. І був цей шлях явно нелегким. У байці чи гуморесці неможливо тисячоразово завуалювати мораль, оскільки в такому випадку будуть розмиті самі рамки жанру. Саме відкрите соціальне резюме й відрізняло все, що виходило з-під пера Степана Олійника. Якщо ж говорити про теми, то спробуйте уважно, «поштучно» перечитати його мініатюри. І в кожній із них ви неодмінно знайдете пряму паралель із сьогоднішнім життям!

Гумор і сміх — це надійний захист, своєрідне щеплення від абсурдності світу, від чиєїсь бездарності чи духовної убогості. З гумором ви вже недосяжні для самодурства і лицемірства. З гумором і сміхом ви маєте більше підстав залишатися стійкою особистістю. А це вже саме по собі представляє серйозну загрозу для когось із оточуючих. Адже промінь вашого пізнання світу переломлюється зовсім інакше. І через це ви ніколи не одержите задоволення від рабства чи компромісів із власною совістю. А тепер спробуйте спроектувати висловлені спостереження на хід думок Степана Олійника, який постає перед нами в його творах і в книжці Богдана Сушинського. І ви погодитеся, що саме цією зброєю — зброєю доброго, мудрого і неупередженого гумору — цей письменник міг би й сьогодні творити диво. Невже це й стало причиною його відсутності в шкільних програмах? Проте тут йдеться не про термінове внесення змін у програми. Ми мимоволі дійшли більш масштабного висновку — про діагноз суспільству, яке чомусь навчилося закривати очі на свої пороки й цілком позбавилося самоіронії. Сподіватимемося, що це все ж не діагноз, а лише симптом, якого ще не пізно позбутися неоперативним шляхом.