Королівські пуанти. Український танцівник із Ковент-Гарден зацікавив Голлівуд

Іван Путров — із сонму тих українських талантів, про чиї тріумфи частіше прочитаєш у західній пресі, ніж побачиш їх самих удома, на рідних підмостках. Наш танцівник — бажаний гість в Англії, Греції, Америці, Японії, Литві. Фурор супроводжує практично кожен його вихід на сцену театру «Ковент-Гарден». У Лондоні, до речі, він уже придбав житло — у центрі англійської столиці. Але в інтерв’ю «Дзеркало тижня» зізнається, що Київ, як і раніше, для нього рідне й улюблене місто.

У мистецтво українця Путрова залюблені багато світових знаменитостей. Серед його знайомих — принц Чарльз, патрон Ковент-Гарден. І мало не вся лондонська богема прихильна до його успіху. Одна із найяскравіших шанувальниць — відома британська художниця Сем Тейлор-Вуд. На Венеціанській бієнале вони представляли спільну роботу. Знаменита група «Пет Шоп Бойс» також серед його шанувальників: музиканти брали участь у створенні балету спеціально для Івана — за мотивами казки Андерсена. Якщо продовжувати тему захопленості, то навіть суворі британські критики говорять про технічну майстерність цього танцюриста в поєднанні з його харизматичним артистизмом. У Британії його так і називають — танцюючий актор. А багато шанувальників Путрова подорожують услід за ним, де б він не виступав... У послужному списку Івана знамениті балетні партії в «Дон Кіхоті», «Попелюшці», «Лускунчику», «Жізелі», «Баядерці». Він невичерпний творчо, коли танцює в балетах Баланчина. І не приховує радості, коли його кличуть на батьківщину, у Київ — танцювати Лукаша в балеті «Лісова пісня». Адже ще в дитинстві він виходив на сцену Національної опери маленьким Лукашиком у цьому ж балеті, беручи участь у ньому разом із батьками…

— Іване, можливо, навіть у Лондоні до вас доносяться дискусії про місце України в Європі. Все-таки особисто ви якою бачите нашу країну років так через п’ять?

— Я бачу Україну між Сходом і Заходом. Сильною і успішною. Бачу її як міцний міст, який з’єднував би різні береги.

— Що має статися, щоб ви повернулися на батьківщину і танцювали на сцені нашої Національної опери?

— Ви знаєте, Україна завжди зі мною, вона в моєму серці, у моєму сприйнятті світу. Для мене немає поняття «повернутися», бо я її не залишав...

Наталя Василівна, Іванова мама, продовжує цю тему:

— Тепер я трохи заспокоїлася. Ми часто із сином спілкуємося в чаті. А спочатку було нелегко — материнське серце дуже вразливе. Я три роки плакала, приймала заспокійливі таблетки — тривожилася, як там мій Іванко. Пригадую, як уперше прилетіла до нього в Лондон на прем’єру, де він танцював партію Дроссельмайєра в балеті «Лускунчик». Після спектаклю вмовляла, обіцяла, що він танцюватиме і в Києві і все буде чудово. Але його педагог із Королівської школи заспокоїв мене й сказав, що син вчинить так, як я захочу, тому що любить мене. Але заради його ж блага, заради кар’єри він попросив мене не забирати Івана. Ось минули роки, тепер я вже звикла, що Ваня там, а ми тут. Їжджу на всі його прем’єри…

— Балетний світ доволі жорсткий. Іване, ви ще не втратили віру в щиру творчу дружбу?

— Звісно ж, не втратив! Але особливо я дорожу давньою дружбою. Яка пов’язує мене з моїми колегами, однокласниками в Києві.

— Якщо подивитися на життя як на фільм… І відмотати плівку назад… Усе-таки коли ви сягнули найвищого захоплення у творчості?

— Напевно, коли брав участь у балеті «Місячний П’єро» американського хореографа Глена Тетлі. Рік тому він відзначив своє 80-річчя, а невдовзі, на жаль, пішов із цього світу. Тетлі — надзвичайна особистість, неймовірний ерудит, поліглот, справжня людина світу. Його самобутність у тому, що в хореографію він прийшов доволі пізно, не маючи базової фахової хореографічної підготовки (за освітою лікар). Можливо, у цьому таємниця незвичайності постановок Глена Тетлі. Він був вільний від штампів і канонів, абсолютно розкутий у своїй творчості: усе, що всотав у житті, почуття, які хотів передати, безпосередньо переходили в пластику його постановок. Я впевнений, саме тому йому вдалося створити ні на що не схожий спектакль з участю персонажів італійської комедії — гранично сучасний за формою й абсолютно позачасовий за глибиною філософського осмислення особистості. Мені особливо дорогі слова, сказані на репетиції: «Нарешті я знову бачу того П’єро, якого ставив»...

— Хто, крім батьків, впливав на ваш світогляд, на ваш фаховий вибір, на стиль життя?

— Є така давня мудрість: «Ніхто тобі не ворог, і ніхто тобі не друг, але кожна людина тобі — вчитель», я дотримуюся саме такого принципу у спілкуванні з людьми. Учуся й використовую мудре і найкраще. Я доволі рано поїхав із рідної домівки (у 15 років) і більшість друзів знаходив уже в Лондоні. Коли пізнаєш кумирів ближче, то розумієш, що вони звичайні люди, спілкування з якими приносить радість. І чим більша особистість, тим безпосередніша у спілкуванні.

— Ви азартна людина?

— Війна не заводить, а ось мистецтво і творчість — дуже… Коли я чую прекрасну музику, у мені народжується образ, саме музика надихає й підказує образи, думки, рухи. Хочу зазначити, що тільки цілеспрямованість, можливо на рівні азарту, щоденна праця дають очікуваний результат.

— Дозволю собі навести одну цитату: «До травми Іван був трохи повільний, але самовпевнений: прекрасний танцівник, який, на жаль, сприймав свій талант і лестощі шанувальників як даність. А тут ми стали свідками зрілості танцівника, його серйозності й відданості мистецтву. Кожен крок, жест і погляд артиста були значимі й сповнені почуттів. Виступ Путрова вражав, хоча в стрибках, на мою думку, він трохи щадив себе». Так охарактеризувала ваш танець британський критик Сара Фратер в англійському виданні Evening Standard. Це було вже після вашої травми…

— Справді, після травми 14 січня Іван упевнено вийшов на сцену Ковент-Гарден, — втручається в розмову мама танцюриста. — Уявляєте, після спектаклю глядачі буквально засипали його квітами та подарунками! Пригадую, Ваня сказав, що трохи зніяковів і здивувався, адже в Лондоні зазвичай квіти вручають балеринам, а танцюристам лише у виняткових випадках — коли бенефіс, ювілей, прощання зі сценою... Тоді було начебто друге народження.

— Іване, а який балетний образ вам найближчий?

— Мені пощастило народитися в балетній сім’ї, я з народження закоханий у балет і мистецтво. У мене немає нелюбимих образів, кожен по-своєму прекрасний. Бувають балети, в яких образ героя — усереднений, загальний, збірний. Наприклад, Принц у «Лускунчику» — це швидше тип характеру, ніж самостійна особистість. Мені цікавіші балети з яскравою драматургічною лінією, де характер героя подано у розвитку. І, звісно, для мене важливе бачення мого персонажа хореографом і партнеркою: адже в них є своє сприйняття, і з цим треба рахуватися.

— А що вас найбільше дратує в людях?

— Злість і нетерпимість…

— Що попереду? Вже є якісь обриси найближчих творчих проектів?

— Важливо продовжувати розвиватися й навчатися щодня, брати від життя за максимумом. Можливо, варто спробувати себе в акторській сфері, хоча, напевно, про кінокар’єру говорити передчасно, але не приховую: світ кіно мене дуже зацікавив. Приклад Баришнікова надихає, адже, виявляється, танцівник може домогтися успіху і як кіноартист. Продюсери з Голлівуду кажуть, що бачать у мені потенціал артиста. Можливо, коли-небудь великий екран для мене стане альтернативою сцени. Адже балетний вік короткий. Я вже встиг спробувати себе на педагогічній ниві. Мрію відкрити власну балетну школу.

Я дуже люблю танцювати, де це буде — у Києві, Нью-Йорку, Лондоні... Напевно, я хочу танцювати. А скільки це триватиме? Може, завжди. Танець — життя!

А взагалі, треба намагатися щодня розвиватися. Адже саме так можна знайти щось цікавіше, внести різноманітність, і широке коло спілкування вдало прикрашатиме життя, робитиме його більш насиченим, захопливішим, цікавішим, глибшим.