Конкуренція контактів

Український сегмент першого фестивалю документальних фільмів «Контакт» виявився вельми переконливим у кількісному відношенні. В національному конкурсі фестивалю показано 9 короткометражок і 3 повнометражні фільми, створені в 2004–2005 роках. Ще 11 стрічок становили позаконкурсну програму «Український документ 2004–2005». Крім того, шість вітчизняних робіт, увійшовши до інтернаціонального конкурсу, за традицією, знайомою з «Молодості», утворили найчисленнішу національну добірку міжнародного змагання. Панорама українського кіно виявилася нерівною та різноманітною. В ній сусідили студентські роботи, стрічки перспективних молодих режисерів і опуси старших за віком документалістів. Тож, на переглядах можна було спостерігати різні способи кінематографічного контакту — контакту між автором та публікою, між режисером та його героєм, між глядачем та екранним світом.

Усі три конкурсні студентські фільми створені в Київському національному університеті культури і мистецтв, і всі вони працюють із соціальною тематикою. Неочікуваний тріумфатор фестивалю режисерка Ольга Орєхова у фільмі «Мухи» звертається до не дуже оригінальної теми представників соціального дна, але свіжий, нестандартний погляд на мешканців міського смітника вкупі з довершеною роботою оператора виводить стрічку за межі занудного українського «соціально-проблемного кіно». Юлія Галайчук у фільмі «Бий, барабане» продемонструвала іншу маргінальну групу суспільства — українських піонерів, котрих у Києві заледве 30 осіб, та й тих здебільшого об’єднує не ідея, а приналежність до сімей членів компартії. «Вибір темряви» Володимира Дубровського — парадоксальний погляд на минулорічні вибори, що напівжартома пояснює тогочасний суспільний психоз темними магічними силами, котрі оволоділи свідомістю людей у ніч на Гелоуїн, ніч першого туру.

З таким трактуванням навряд чи погодився б автор фільму «Український вибір» Руслан Гончаров. Ця стрічка — найпереконливіший на сьогодні екранний образ помаранчевої революції, котру нині нещадно експлуатують кон’юнктурники і графомани від документалістики. Втім, «Український вибір» не претендує на відсторонене осмислення тих подій, його контакт із глядачем — суто екстатичний: кліповий монтаж під безперервну музичну підкладку, вільне поводження з хронікальним матеріалом. І що особливо цінно у цьому фільмі — режисер не підкріплює свою оповідь нескінченними синхронами та закадровим текстом, а будує її суто монтажними засобами.

На противагу галасливому соціальному кіно у конкурсі не бракувало й ліричних «фільмів-портретів». У своєму режисерському дебюті «Вероніка і саксофон» продюсер Олена Фетисова називає свою героїню, саксофоністку Вероніку Кожухарову, втіленням «української мрії»: ця дівчина у 22 роки вважається зіркою класичного саксофона. Втім, її побут і тепер нагадує аскетичне життя самовідданого музиканта. Шукати красу не в бурхливій молодості, а у спокійній старості намагається колишня одеситка Єва Нейман у фільмі «Все по-старому». У стрічці задокументовано повсякденність близької родички режисера, старенької одеситки шляхетного єврейського штибу, що йде в небуття. «Все по-старому» побудовано як домашнє відео про надзвичайно інтимну подію. Завдяки цьому Єві Нейман вдалося проникнути у сфери, зазвичай табуйовані для «людей з кінокамерою».

Не менш тонку роботу з матеріалом продемонстрував Максим Сурков у фільмі «Інакші» — спробі зануритися в психічний світ дитини-аутиста. Хлопчик, що через хворобу відчуває себе зовсім самотнім серед людей, здатний на недосяжні для «нормальних» дії — наприклад, легко знаходить спільну мову з дельфіном. Крім того, його хисту художника заздрять провідні художники-абстракціоністи. Найскладніше у цій сфері — не розчинити біль, травму, катастрофу в гуманістичній риториці, не перетворити їх на загальне місце. Це вдалося не тільки Суркову, а й авторові фільму «Пляж для англійського лорда» Роману Бондарчуку. Розповідь про екологічну катастрофу в Херсонській області є настільки довершеною естетично, що зачіпає навіть байдужого до «зелених» проблем глядача. Тим часом режисер стрічки «Консонанс» Вікторія Мельникова ховає свій матеріал — український хоровий спів — під таким шаром пафосних фраз про духовність та чепурненьких кадрів з Михайлівським Золотоверхим і заходом сонця над Дніпром, що від живого хорового співу у фільмі залишається тільки суто ідеологічне послання про велич нашого духу. Інший фільм на музичному матеріалі, «Марічка» Юлії Лазоревської, підходить до пісенної творчості особистісно, й від цього тільки виграє. Особистість — об’єкт уваги Юрія Терещенка у фільмі «Уроки арамейської», частині документального серіалу «Роксолани. ХХІ століття».

Одним із чільних послань першого фестивалю документальних фільмів «Контакт» було досить несподіване твердження: сучасне документальне кіно в Україні й у світі відчутно переважає над ігровим. Важко судити про глобальні кінопроцеси за однією перемогою документального фільму на Каннському МКФ, а от стосовно української ситуації фестивальна теза виявилася на диво справедливою. Українська документалістика кількісно й якісно переважає ігрове кіно, котре досі перебуває в анабіозі. Тож ця перевага наразі є вельми сумнівною.