Композитор Валентин Бібік: звучання крізь замовчування - Культура - dt.ua

Композитор Валентин Бібік: звучання крізь замовчування

9 липня, 2010, 16:12 Роздрукувати Випуск №26, 9 липня-16 липня

У липні нинішнього року виповнилося б 70 років геніальному композиторові Валентину Бібіку. Він народився в Україні, у Харкові...

У липні нинішнього року виповнилося б 70 років геніальному композиторові Валентину Бібіку. Він народився в Україні, у Харкові. А помер — у Тель-Авіві. Для найвизначніших музикантів світу його ім’я — цілий пласт... Багато в чому ще «не розроблений». Оскільки довгі роки ім’я українського композитора тримали в тіні, навіть замовчували. Недавно в Національній філармонії відбувся ювілейний
симфонічний концерт, присвячений Бібіку. А на шпальтах «ДТ» про композитора згадують його друзі та шанувальники таланту: Роман Кофман, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Джоел Сакс.

У принципі до творчості композитора в його рідній країні інтерес не згасав. Його твори регулярно виконували на фестивалях сучасної музики в Києві та у Львові.

Однак близько сорока партитур Бібіка, які протягом багатьох років мертвим капіталом лежали в архіві Харківської організації Спілки композиторів, тільки недавно, завдяки наполегливості композитора Олександра Щетинського, вдалося перевезти до Києва і відкрити для громадськості...

— Особистість цього митця така гармонійна, світла й бездоганна, що світ його музики сприймається мною напряму, без попереднього проходження крізь частокіл позамузичних оцінок, — каже диригент Роман КОФМАН. — Ця людина, на перший погляд, була виткана з протиріч. У ньому дивно поєдналися м’якість і безкомпромісність, сором’язливість і категоричність, глибокий аналітичний розум і наївність, певна закритість перед суспільством і раптовий жагучий порив до відвертого спілкування «очі в очі».

На жаль, спілкуватися «очі в очі» із Валентином Бібіком мені доводилося нечасто — ми визрівали географічно далеко один від одного. Але мені завжди здавалося (може, надто самовпевнено), що десь дуже близько, зовсім поруч, у якомусь із паралельних світів наші шляхи перетинаються.

Однак із його музикою пощастило зустрічатися значно частіше — і довіра цього майстра, дуже строгого до виконавців (а найбільше — до себе) мене зворушувала й окриляла; вона зігріває мене дотепер.

Музика Бібіка, окрім інших достоїнств, справжня оцінка яких, я певний, ще попереду, має одну рідкісну властивість... Ця музика змушує слухати себе, забувши про приналежність до музичного цеху. Тому я буваю щасливий, коли можу слухати музику, як слухають музику природи — не вникаючи в хімічний аналіз крапель дощу чи в секрети переломлення сонячного променя. Такою є музика Валентина Бібіка.

Однак чому ж говорити про Бібіка важко? А тому що знову здригнеться душа від образи на несправедливість долі; знову треба буде недобрим словом згадувати тупість системи з її політикою батога і пряника, з її боягузливими володарями пряників, нездатними підняти голос на захист збатожених колег...

Валентина Бібіка не піддавали привселюдним шмаганням на площах, подібно до деяких активних дисидентів-шістдесятників. До нього було застосовано більш єзуїтську міру переслідування — замовчування. Що ж, це могло відгородити музику від слухача — але тільки на короткий, за мірками історії, час. У мене нема сумнівів, що інтерес до його музики зростатиме...

* * *

— Я знав Валентина Бібіка понад 40 років, — каже композитор Леонід ГРАБОВСЬКИЙ. — Пам’ятаю його молодого, коли він щойно закінчив консерваторію за класом Д.Клебанова. Незабаром після цієї короткої зустрічі (ми ще не були до ладу знайомі) мені було доручено рецензувати деякі партитури Валі, подані ним для вступу до Спілки композиторів. Не приховаю — особливого ентузіазму я тоді не відчував. Із них я згадую його Струнний квартет (чи дістав він свій порядковий номер як №1, я не знаю). Це було наслідування стилю Шостаковича, дуже грамотне, втім, тоді я, як завжди, шукав у колег те, чим вони різняться від інших, сам картаючи себе за колишнє, незадовго до описуваного моменту, наслідування Прокоф’єва й інших.

...Тому трохи несподіваним було те, що приблизно з кінця 1960-х років із Валіного творчого «рукава» буквально посипалися один за одним серйозні твори — симфонії, струнні квартети, концерти, сонати, тріо тощо. Особливо вразив Валя своїм циклом із 34 прелюдій і фуг для фортепіано. Схиляюся до думки, що такого фундаментального, значного, майстерного, оригінального, багато в чому новаторського циклу прелюдій і фуг не було ще написано після Хіндеміта, Шостаковича і Щедріна. Тут автор підводиться на повен зріст свого розкритого таланту.

Моє глибоке бажання — щоб цей цикл міцно увійшов у виконавчу та педагогічну практику піаністів усіх країн, і передусім України, звідки всі ми родом.

Бібіку не властива буйна барвистість, чуттєвість, мальовничість, декоративне багатство. Його почерк відрізняє радше графічність. До кінця життя композитор навіть якимось боком своєї творчості наблизився до поняття музичного мінімалізму — настільки лаконічними, старанно дібраними, відточено розробленими стали використовувані ним мотивні ембріони. Тим зрозумілішою у світлі цього стає особлива схильність автора до камерних жанрів і творів для інструментів соло, а також уникання будь-якої описової програмності. Його музика абсолютна.

І здатна абсолютно перемагати. На початку 2009 року в Нью-Йорку відбувся ювілейний концерт під девізом «Вірко Балей і сучасні українці». Окрім самого ювіляра були представлені Валентин Бібік, Олександр Щетинський і автор цих рядків, у сприйнятті якого саме бібіківська Соната №4 для фортепіано (виконавець Джоуел Сакс) виявилася коронним номером програми і викликала найбурхливіші оплески залу і загальне визнання...

Жили ми в різних містах, і тому зустрічалися переважно на пленумах Спілки композиторів у Києві і рідше в Москві. Часом твори Бібіка звучали в Будинку композиторів України з участю автора.

Валя був чудовим товаришем, його чесність, порядність і уважне, шанобливе ставлення до колег, нехай навіть багато в чому не схожих на нього, були рідкісними.

Згадуються літні дні 1976 року, коли ми з нашими сім’ями відпочивали в Будинку творчості композиторів «Ліле» у Сухумі (Абхазія). Всі композитори, музикознавці та їхні родичі зранку, звісно ж, висипали на пляж. Усі, включаючи його дружину Олену і маленьку Наталю, — окрім самого Валі. Він незмінно день у день з’являвся на чорноморському березі лише о 17.00, виконавши встановлений собі денний «урок» з написання твору. Залізна людина! І тільки увечері Валя включався в спілкування з відпочиваючими колегами по перу, та й зі своїм сімейством теж!

Згодом, на початку зими (гори снігової каші-розмазні, вогкість і туман), трапилося мені бути на авторському концерті Валентина в київському Будинку композиторів, де виконувалася, пам’ятаю, його Альтова соната (грав Ігор Богуславський, з яким у Бібіка був дуже тісний творчий контакт). Після концерту я запросив Валю до себе додому, і ми дуже тепло і по-дружньому провели вечір. Він завжди цікавився моїми новими творами, і я показував йому партитури написаних здебільшого «у шухляду» речей...

Хто міг тоді думати, що життя розметає нас по різних країнах, і наступна наша зустріч відбудеться через майже двадцять років — на іншому континенті? У березні 1996 року Валя побував у Нью-Йорку, вже будучи жителем Санкт-Петербурга. Ця наша прогулянка була єдиною у своєму роді і запам’яталася на все життя...

Через кілька днів я проводжав Валю в нью-йоркський аеропорт... Отак ми попрощалися з ним — як виявилося, назавжди.

* * *

— Був пленум молодих композиторів на початку 70-х, на якому грали його фортепіанний концерт, — згадує композитор Валентин СИЛЬВЕСТРОВ. — А у мене виконувалася «Монодія» для фортепіано і симфонічного оркестру... Час у музиці був «політичний». Якщо ти — авангардист, то й обертався серед авангардистів. А Валентин тоді представив більш традиційний твір. Проте в ньому виявлявся великий композиторський темперамент, якесь напруження — те, що пізніше, коли у нього виник свій певний стиль, стало властивим усій його музиці. І ось саме тоді я цю музику для себе виявив і підійшов до нього. Як мені здалося, він був трохи здивований: можливо, саме через «політичні» причини, а може, тому, що мій твір, зіграний тоді «на тяп-ляп», йому не дуже сподобався...

Після тієї нашої зустрічі ми почали спілкуватися. Під час частих приїздів до Києва він приходив до нас додому, ми слухали музику: і його, і мою.

На початку 1970-х років у музиці Валентина відбувалася еволюція стилю. Він написав авангардне тріо, де в партії фортепіано потрібно грати по струнах... Був скандал, його хотіли вигнати з роботи, викликали до міськкому партії. Якось він прийшов до нас і розповів усю цю історію — яких доган йому давали чиновники й інше...

Якось спокійно про все це говорив, аж раптом відвів погляд убік, начебто кудись «туди», і вимовив фразу, яку ми з Ларисою (Лариса Бондаренко, музикознавець, дружина Валентина Сильвестрова. — Ред.) полюбили і потім згадували дуже часто: «Але це не зупинить моєї творчої активності!»

Наївна фраза, парадоксально укладена в канцелярську форму, немов у наслідування стилю міськкомівських чиновників, була сказана з приводу дуже непростої ситуації, важкої...

Спілкувалися ми з ним і у Ворзелі — у Будинку творчості композиторів — багато гуляли. У Валентина тоді були маленькі дочки... Він любив прогулянки, і ми гуляли ночами із собакою, виходили в поле, милувалися зорями... Пам’ятаю час, коли він писав Симфонію №6 на вірші Шевченка. Він дібрав не хрестоматійні, а маловідомі, дуже похмурі вірші, пов’язані з убивствами, стражданнями, які створювали відчуття, ніби Шевченко жив у Радянському Союзі. Пам’ятаю, з якою інтенсивністю він грав цю музику, з якою напругою...

Потім у нашому колі з’явився Вірко Балей, американський композитор, диригент, пропагандист української сучасної музики. Він записав перший диск Валіних творів, побачивши рівень цього композитора…

Коли сталася біда з Ларисою (Лариса Бондаренко померла 1996 року. — Ред.), Валя жив уже в Петербурзі. Через рік після цього я написав пісню на вірші Блока. Вона стала першою у циклі «Ступені», написаному раніше. Це дуже сильний текст, який у мене був пов’язаний із Ларисою. Коли до Києва з Санкт-Петербурга приїхав Михайло Бялик, який нині живе в Гамбурзі, я передав йому диск для Валі, де була і ця пісня.

Незабаром отримав від Валентина листа з реакцією на мою музику, яка його якось сильно зачепила. Зворушливий лист, ніби спроба мене втішити. І в цьому сердечному листі він просив привезти запис мого Першого квартету, який Валя дуже цінував. Мені здається, він просив саме цей запис... Та коли я приїхав у Пітер, його вже там не було...

На мою думку, Валентин Бібік — один із видатних композиторів не лише України, а й Європи.

Існують «розкручені» автори: ім’я є, а творів нема. Буває, сидять, слухають тільки тому, що клюнули «через ім’я». У Валі творів — величезна кількість, свій стиль. І на його музику реагує слухач. Я й зараз у цьому зайве переконався, наново відкривши для себе і Перший флейтовий концерт 1978 року, і Десяту симфонію, і Другий квартет — те, що встиг недавно послухати...

* * *

— Валентин був одним із найпрекрасніших людей, кого я знав, — каже диригент Джоел САКС (США).— ...Нечасто бачився з ним, але спілкувалися ми регулярно. Continuum (американський ансамбль сучасної музики, засновником якого є Джоел Сакс. — Ред.) був щасливий стати одним із його «голосів» у США та Європі, виконуючи його музику постійно, записуючи диски.

Видатний ліризм його музики, багатющі гармонії, емоційна насиченість принесли йому відданих шанувальників серед виконавців і слухачів у всьому світі.

...Ніколи не забуду нашої першої зустрічі 1990 року, у ситуації розвалу Радянського Союзу, коли Continuum був в Україні з концертним турне.

Валентин запросив нас у Харків із неймовірною теплотою, яка давала впевненість, що все пройде настільки гладко, наскільки це можливо, — тоді це потребувало героїчних зусиль. Окрім наших концертів, він організував зустріч, на якій ми могли познайомитися і поспілкуватися з композиторами, музикантами. На наше здивування, на зустріч прийшло близько 150 чоловік. Їхню загальну любов і повагу до Валентина неможливо було не помітити.

Зустрічалися ми й у Нью-Йорку. 1996 року Валентин приїжджав, аби побути з нами на святкуванні 30-річчя Continuum. На цьому концерті відбулася прем’єра його циклу для голосу й ансамблю на вірші Олександра Блока «Передчуття», спеціально написаного для нас. Цей твір Валентина став головною особливістю концертних турне Continuum. Багато творів Валентина виконував і створений мною оркестр нової музики в The Juilliard School. Грали ми концерт із його творів і відразу після його смерті...

Валентин додав дещо дуже велике до загальної краси світу. Те, що, не зникає з часом...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво