КОМФОРТНІСТЬ «ТАЄМНОЇ ЛОЖІ» - Культура - dt.ua

КОМФОРТНІСТЬ «ТАЄМНОЇ ЛОЖІ»

24 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 24 жовтня-31 жовтня

Йому вдалося втекти, цьому «великому одеському втікачеві», і не «на ясні зорі, тихі води» (перепрошую за самоцитування), а кудись туди, де його, Федюка, нібито ніхто не знайде і водночас — прочитає...

Йому вдалося втекти, цьому «великому одеському втікачеві», і не «на ясні зорі, тихі води» (перепрошую за самоцитування), а кудись туди, де його, Федюка, нібито ніхто не знайде і водночас — прочитає. Та не всі відчитають. Цей останній у часі прихисток поета — «Таємна ложа» — книжка цілковито нова, досить несподівана й евристична, адже, на відміну від попередніх збірок, до яких увійшли вже друковані поезії, в «Таємній ложі» майже всі вірші — нові. Відтак книга справляє враження свіже і дуже цілісне. Розміщення віршів ретельно й досить нетрадиційно продумане, їх подано не за цикловими ознаками, а за принципом, сказати б, калейдоскопічності. Себто автор іде за послідовністю візерунків, що виникають у чарівному пристрої від незначного, хоч за наслідками часто-густо тектонічного струшування.

Калейдоскоп, може, й не надто вдала аналогія, але якщо прийняти поезію за гру, то чому б ні? Ця іграшка дає тому, хто з нею грається, одним-одне задоволення: споглядання неймовірної краси візерунків, які виникають із допомогою примітивних різнобарвних скелець. Але проблема не в примітивності іграшки, а в тому, хто й що бачить у цих нескінченних візерунках. Це як із хмарами: хтось, споглядаючи рух купчастих, чи шарових, чи пір’ястих скупчень газу, бачить казкові замки або фантастичний звіринець, а хтось міркує, чи можна завтра садити картоплю й чи піде нарешті дощ на розсаду.

Поезія — річ не утилітарна, але інколи без неї нестерпно жити, як без тих хмар-птахів чи неймовірних калейдоскопічних візерунків. Подеколи в певної категорії (чи, краще, касти) людей не зовсім нормальних виникає потреба, вихопивши з буденності химерний візерунок, тут-таки спробувати його розгадати, відчитати, розкодувати, як їм здається, знаки долі у, здавалося б, буденних явищах. Саме тому «Таємна ложа» Тараса Федюка таємна, бо — для втаємничених. Поет пропонує погратися у відчитування, розшифровування тайнопису-клинопису, вигаданого ним для найближчих за духом і кров’ю. Багато віршів «Таємної ложі» є варіаціями на теми з попередніх книжок — «Хрещатих південних снігів» і «Золота інків».

Надто ж це стосується такої делікатної матерії, як кохання. Аби збагнути, що криється за словами «Ти приїдь на вокзал, як повтор / золотого, крім всього, аі», треба знати не лише хрестоматійний вірш А. Блока, а й вірші, присвячені київському коханню Федюкового ліричного героя з уже згаданих попередніх збірок, де йдеться і про вокзал як символ щойно віднайденого щастя й водночас неминучої розлуки, і «копієчку по золотому» з «Поеми» (книжка «Золото інків»). Коли автор цих рядків закидала поетові готовність відректися від коханої замість того, щоби чимось задля неї пожертвувати, та ще й звалити на її плечі непосильну ношу народження Ісуса (цикл «Господь тебе храни» з книги «Золото інків», який, до речі, був заявлений як майбутня збірка, але так і не став нею), вона не сподівалася, що в інтимній ліриці поета станеться аж такий якісний злам. Так, у «Таємній ложі», як і належить, ім’я коханої зашифроване, але кохання вже не має того страшного відтінку приреченості та безнадії, як у попередніх книжках. Трагізм відступає перед усвідомленням того, що закохатися варто, аби було що згадати й про що написати: «Цей спогад ніяк не минає. З тобою і твій. / Осінні дощі, наче петлі нічних птахоловів». Відтак поетові вільно жонглювати спогадами про зустрічі, розлуки, про міста, села, курорти й лимани. «Цигаркову сукню» київської коханої може підняти на голки їжачок десь у південних степах, і вже й не втямиш, де його харківське кохання, де львівське, а де — оте перше, що осіло на самісінькому денці юнацьких спогадів. Скельця поетових спогадів про здійснені-нездійснені почуття мерехтять у калейдоскопі пам’яті, витворюючи досконалі візерунки віршів. Проте, як завжди, цього мало, бо поет, усвідомлюючи, що «зафіксоване й нетлінне» далеко не все, прагне повсякчас відчувати ту невидиму нитку, яка прив’язує до життя, й закарбувати її бодай у віршах: «як хотілося написати хоча би P.S. про кохання...» Й таки пише — вдаючися до вже традиційних для себе символів («залізний потяг», «тепловоз», і оглушлива нічна тиша, самотність із книжкою на грудях, і нестерпне очікування дзвінка як надії на щастя) , але (як постскриптум до «Поеми») — «Лише під ранок білий телефон / У груди сипоне холодним чимось — /Це ти. І книжка вислизне з долонь. / Ми розлучились».

Цей P.S. ще й для того, щоб колись і це пригадати, адже життя — низка спогадів, і чим їх більше, тим життя довше: «...життя коротке — / Взагалі-то штука длінна — / Річ». Вочевидь, приємно буде у старості, сидячи десь при каміні в будинку на березі моря, згадувати, як воно було й що. Головне — нікого до них не підпускати, а якщо й пускати, то лише тих, хто ЗНАЄ, тих, кого можна впустити у «Смерк спілкування...» й у «Спогадів касту». А решта — нехай здогадуються, що стоїть за витончено-насмішкуватими рядками, досконалою формою й цілком загадковими підтекстами.

Щодо форми, то Тарас Федюк опанував її справді досконало. А що? Чи подибували ви в когось із сучасних поетів гекзаметр? Я — тільки в «Таємній ложі». Ще й не один. Це що, витончений мазохізм? Видається, що ні. Навіть у гекзаметрі, цьому героїчному розмірі, поет зумів висловити свої специфічно самоіронійні роздуми про «дорогу до штучки / чи штуки», надавши суто античному розмірові органічно українського звучання, де й про чорного волика є, що жував усе поспіль, і про давню звичку не пити, попри те, що «хочеться коротко сильно і страшно напитись». Проте за віртуозним жонглюванням строфами й розмірами постає аж ніяк не намагання довести всім власну майстерність і сходження на вершини версифікації. Тут уже йдеться про поняття, назва якого відрізняється від щойно згаданого слова відсутністю лише однієї літери. Коли для багатьох сучасних поетів самоціль — версифікація (чи, навпаки, демонстративне уникання канонічних форм, зокрема рим), то для Федюка майстерність передусім — засіб верифікації, себто спроба осягнення істини чи, радше, перевірки на істинність власного буття як поета.

Повертаючись до гекзаметра, відзначу, що в «Таємній ложі» він не випадковий: у книжці багато і прямих указівок на Елладу, і напівпрозорих натяків на країну олив і поетів. Можливо, тому що сам поет з півдня і йому дуже близький солоний дух недалекого моря, дикі маслини, гаряче повітря, ну й, відповідно, невмирущий дух опального римського поета Овідія: «тут на зоні був овідій / зек на прізвисько назон». Трохи дивно (як на невтаємниченого), чому раптом українському поетові ближчий за духом поет античний, аніж, скажімо, «батько Тарас», на честь якого, власне, й названо нашого героя, але, уважно переглянувши книжку ще раз (а то й не раз!), помічаєш, що для нього це ім’я не честь, а прокляття, схоже на родове. Ну де ж пак, усі наші поети ведуть свій родовід від «батька», посилаючись на нього де треба й де ні, а тут той, хто міг би запросто оголосити себе спадкоємцем Тарасового духу за правом імені, згадує «пророка» в контексті побутовому, майже не пов’язаному з творчістю: «а про минуту останню тяжкую не будем». Утім, визнає-таки первородство, знов у недозволено-іронічному, не побожному контексті: «І вона піде собі навіки, / так, як все пішло із «Кобзаря». І саме ця відсутність пафосу спонукає сприймати його поезію як «продовження»...

Хоча словосполучення «таємна ложа» асоціюється передусім із масонами, в книзі подибуємо лише поодинокі згадки про вільних мулярів, та й то переважно в іронічному контексті: то поет Язона називає масоном, то в половецьких мустангів «очі налиті медузами і кабалою». Звукопис також дещо перегукується з масонами, як-от: «Вершники асимільовані або до нашої ери / вбиті». Але це, радше, для заплутування слідів, для того, щоб обдурити тих, хто шукатиме в «Таємній ложі» якесь езотеричне знання, що на нього масони завжди претендували. Знання тут справді є, і справді для втаємничених. Але тільки для тих, хто збагне, чому Сен-Жон Перс перетворюється на поета Сен-Жон Пруста, що «лежить на персах» (ось розгадка?). Для тих, хто хоче відшукати сенс у неартикульованому житті, коли його вже артикульовано, для тих, хто знає, як «квітне бузок божевільний, що посадила мати», коли на цвинтарі було на одну могилу менше...

Ця книжка — загадкова й прозора водночас. І тому, кому вона випрозориться, буде так комфортно в цій «Таємній ложі», що до неї захочеться повертатися знову й знову.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво