КОЛИ АВТОГРАФ ЗАЛИШАЄ СЕРЦЕ

«Когда тебе перевалило за семьдесят, книга твоей избранной лирики — это поэтический итог всей жизни», — пише поет Леонід Даєн у «Слове к читателю», що передує майже 400-сторінковій збірці «Автограф сердца».

Підсумок — жорстке слово. Але в автора не забракло сміливості його вимовити й неупереджено озирнутися назад, застосувавши зовсім непоетичну мову статистики. Два десятки книжок поезії й документальної прози. Перша збірка, «Горизонты» (1950), побачила світ, коли автор був двадцятирічним студентом факультету журналістики Київського університету, а остання, «Праздник и печаль» (2002), — одна з трьох книжок, виданих у Америці, в імміграції. «Автограф сердца» — тринадцята поетична збірка і третя книжка вибраного. Понад п’ятсот віршів різних років.

Статистику можна не знати. Можна також зовсім не мати даних про біографію автора — заслуженого журналіста України, котрий більш як сорок років пропрацював кореспондентом і оглядачем відділу економіки газет «Вечірній Київ» і «Радянська Україна», а в понад шістдесят через різні обставини виїхав за океан. І теплі слова про поета «великих» — Олеся Гончара, Леоніда Вишеславського й інших, винесені в початок книжки, вдало вписані в її структуру, але, за великим рахунком, також необов’язкові. Навіть абсолютно непідготовленому читачеві досить самих віршів, аби виникло відчуття давнього знайомства з автором, довіри, порозуміння.

Ця книжка — своєрідна автобіографія чи, скоріш, автопортрет у часі. Авторське «я» поета — не абстрактний «ліричний герой» із теорії літератури, а саме Леонід Даєн із його особистим баченням і осмисленням світу. Людина свого часу, своєї країни, своєї долі. Уже в ранніх віршах із «Горизонтов», можливо, трохи наївних крізь призму сприйняття сьогоднішнім поколінням, присутнє найголовніше: щирість. Якість, що залишилася з поетом на все життя, накладаючись на поступово зростаючу майстерність, точність слова, вишуканість метафорики.

Між іншим, наступна збірка Даєна, «Второе дыхание», з’явилася... через сімнадцять років після виходу першої. Можна уявити цей розрив як свідомий вибір автора між поезією та журналістикою, можна витягти на світ нещасливі обставини, але, так чи інак, поет зумів витримати паузу. Вийти на новий життєвий виток. І не втратити при цьому себе:

«Каждую минуту

Откровенье

Нам опять готовит шар земной.

Ведь второе зренье,

Как прозренье,

Наполняет вещи глубиной».

Глибина філософського розуміння речей — спільна риса дуже різних за наповненням наступних київських збірок поета, вибрані вірші з яких подані в «Автографе сердца»: «Минута пуска», «Красная строка», «Постижение доброты», «Родник», «Судьба». Леонід Даєн розмірковує про поезію та свободу, про прогрес і вічні цінності, про рідну мову, про красу, про талант, про старість і смерть. Часто згадує про війну, що обірвала його дитинство в одинадцять років. Публіцистичними рядками відгукується на трагедію Чорнобиля; мине півтора десятка років, і в один асоціативний ряд із 26 квітня для нього стане 11 вересня:

«Я работал в Чернобыльской зоне,

Сын — в Манхеттенской зоне теперь».

Але «питома вага» публіцистики в текстах Даєна не перевищує тієї грані, за якою поезія перестає бути поезією. Чи не кожен другий вірш у збірці вибраного — здивовано-захоплена замальовка природи. «Березовое заозерье», «Стиль моря», «Весенний лес»… Замилування красою пейзажу незмінно проростає філософськими роздумами про долі людини та світу. Не можна не відзначити київські замальовки з циклу «Сонеты о родном городе», що проходить через кілька збірок.

Саме в природі знайшов психологічне опертя Леонід Даєн, опинившись за кордоном, в імміграції. Виявляється, у Луїсвіллі є вулиця Каштанів. А в лісах Індіани також можна збирати маслюки... Життя продовжується, хоча втекти від ностальгії, звісно ж, неможливо:

Виза в Украину

Господи, какой мне
выпал жребий!

Виз не нужно в Рим
или Париж.

А к днепровскому
родному небу

Без формальностей
не прилетишь.

Расставаться с отчим краем тяжко.

Я прошу, испив тоску до дна:

Визу дай, полесская ромашка,

Визу дай, деснянская волна.

Разлучаться с Украиной горько.

Я мечтаю о встрече осиян.

Визу дай, Владимирская горка,

Визу дай, крещатикский каштан.

В мой американский паспорт вклейте

Не клочок бумаги, а цветок,

И в стволе черешни,
как во флейте,

Запоет весенний
нежный сок.

У США, де Леонід Даєн із родиною живе з 1994 року, на сьогодні вийшли три його поетичні збірки: «Осенние письма», «Жизнь идет по кругу», «Праздник и печаль». Вірші, нариси, есе, статті, повісті публікувалися в багатьох російськомовних газетах діаспори. Російське телебачення Америки підготувало кілька передач про його поезію, у Далласі випущені відео- й аудіокасети «Жизнь человека. Вокальный цикл на стихи Леонида Даена». Вірш «Осенний карнавал» в англійському перекладі онука Максима ввійшов до престижної Антології американської поезії «Америка в Мілленіумі. Найкращі поети та вірші ХХ століття», кожного учасника якої репрезентовано лише одним текстом не більш як у двадцять рядків:

«Весь день — по Тютчеву — хрустальный.

Но розовый густеет цвет.

Нет в мире праздника печальней,

Печали праздничнее нет.

Счастливо и неторопливо,

Не ведая, что жизнь — тщета,

Горят оттенков переливы —

Божественная красота!..»

«Начинать жизнь в новой стране в 64 года отнюдь не просто», — пише Леонід Даєн. Але йому вдалося, як вдається небагатьом. Реалізуватися в чужому середовищі, здобути визнання, а головне — залишитися собою, поетом. А ще:

«Я состоялся —

Состою при внуке.

А счастья высшего и нет, наверное»,

— із дивовижною дідівською гордістю зізнається поет. Саме в «американських» віршах виходить на перший план його сім’я, той надійний тил, без котрого, поза сумнівом, вистояти було б значно важче. І паралельно — те, що на батьківщині було «п’ятою графою», а тут перетворилося на національне коріння, яке також допомагає втриматися на землі. «Праздник Пурим», «Еврейская судьба», «Живая минора»… Колись єврейський хлопчик, переїхавши до Києва, забув рідний ідиш, як нині його онук забуває російську...

«Да взятки гладки —

Жизнь идет по кругу».

Леонід Даєн — поет скоріш розуму, ніж почуття. Міркувань, філософських відкриттів у його віршах значно більше, ніж емоцій і пристрастей. Тексти, які можна віднести до так званої «інтимної лірики», легко перелічити по пальцях. І всі вони присвячені одній жінці. Напевно, дуже щасливій. Адже, погодьтеся, кожна мріяла б на схилі років одержати в подарунок від власного чоловіка такі слова:

«Все было в жизни — радости, сомненья.

Но сколько мне отпущено судьбой,

До самого последнего мгновенья

Я жажду быть с тобой,

Одной тобой».

…Підсумок — дуже жорстке слово. Навіть жорстоке. Але сам Леонід Даєн навряд чи по-справжньому вірить у якісь остаточні підсумки. Адже в книжці «Праздник и печаль» поет признався:

«Лучшее свое стихотворенье

Я еще не написал».