Коли з Довженка змили грим... - Культура - dt.ua

Коли з Довженка змили грим...

5 вересня, 2014, 19:35 Роздрукувати Випуск №31, 5 вересня-12 вересня

Доля режисера (багато в чому) — драматичніший художній фільм, ніж деякі зняті ним пропагандистські картини. Цей фільм не про конформіста, як багато хто міг би поспішно протарабанити. Цей фільм — про приреченого ідеаліста.

У вересні виповнюється 120 років від дня народження Олександра Довженка — кінорежисера "номер один" Землі української. Офіційних ювілейних торжеств не передбачається: через військову ситуацію та і відсутність бюджетних коштів. Але саме в ювілейному році "Видавничий дім "КОМОРА" випустив важезний том — "Довженко без гриму". 470 сторінок тексту (великим кеглем), який увібрав листи, спогади, архіви. Все те, що, на думку упорядників, покликане змити суспільно-політичний грим, який довгі роки підміняв справжнє обличчя геніального кінопоета. 

 

Книжка адресована передусім кіноманам з ухилом у Довженка. Тим, хто до перебудови ковтав сторінки "Новин кіноекрану" або "Советского экрана", а тепер шукає розумні статті про мистецтво кіно на спеціалізованих сайтах. 

Отож текст (тексти) у книжці — не для обивателів, спраглих "полунички". Хоча чуттєвому (інтимному) аспектові життя творця "Землі" відведено достойне місце. Правда — все дуже тактовно, коректно. Пряма мова, особисті листи: драматичні й платонічні його закоханості. 

Утім, не це головне в ювілейному виданні. Головне ніби задеклароване в самій назві — "грим". І на цьому місці я б спіткнувся. 

Власне кажучи, змивати з цього обличчя давним-давно нічого. Життя-творчість режисера (за стільки років!) розібрані по кісточках — і чутками безсоромними, і старанними дослідниками, і публіцистами-кон'юнктурниками. 

Принципова роль в олюдненні образу кінорежисера, а також розумне й коректне тлумачення його діяльності серед безумства радянської епохи належить кінокритикові С.Тримбачу (одному з упорядників книжки). Вірний лицар Довженка і його достойний зброєносець, Тримбач ніколи не вириває цю надзвичайно складну особистість із контексту. Часто контекстом і пояснює ті або інші рольові ігри знаменитого режисера (про це книжка С.Тримбача "Олександр Довженко. Загибель богів"). 

У "змиванні гриму" з цього одухотвореного обличчя в різні роки відзначилося багато авторів. Є, наприклад, цікава книжка Василя Марочка "Зачарований Десною. Історичний портрет Олександра Довженка" (2006 р., Видавничий дім "Києво-Могилянська академія"): історія, теорія, творча практика режисера розглядаються в комплексі і, природно, з величезною любов'ю до постаті режисера. 

У радянські та після- часи так звана довженкіана (праці критиків, істориків) завжди перебувала на видноті, на поверхні. Довженко ж не був забороненим. Інша річ — інколи він був некомфортним: для влади, для частини соціуму. 

Його пасіонарна кіноекспресія, що межувала часом з екзальтацією, перед Другою світовою й відразу після неї мало вписувалася в раціональні формати радянських прагматиків від мистецтва. Як у ці ж формати свого часу трагічно не вписалися ні Мейєрхольд, ні Маяковський, такі ж екзальтовані, пасіонарні будівничі-руйнівники (верхи вони вже дратували). 

Тому, говорячи про "грим" Довженка, треба уточнити, що краще за самого Олександра Петровича навряд чи хтось зміг зішкребти цю давно налиплу пудру. Змивання "тонального крему", очищення й навіть катарсис — усі ці процеси очевидні в його знаменитих "Щоденниках" — надзвичайно відвертих нотатках режисера, лише недавно повністю опублікованих. 

Ось де він — справжній. Оскільки для себе писав, не для Хрущова. 

Писав, не розраховуючи на швидку публікацію й рецензію. Тому в щоденниках (у деяких його листах) усе — без гриму. А також без компліментів лжедрузів, без редактури дружини (вона вміла читати навіть між рядками), без умоглядних концепцій кінознавців, які думають спочатку про концепції, а вже потім — про художника. 

Нововиданий "Довженко без гриму" — не викриття й не надвинахід, а дайджест-колаж більш-менш відвертих текстів (листів, мемуарів) різних років... Крізь пласт яких пробивається жива сутність. Людська особистість. Його бунтівна душа. Відчуття після прочитаного: наче за цим "гримом" уже немає навіть шкіри — суцільні рани. І ось ще яке відчуття. Доля режисера (багато в чому) — драматичніший художній фільм, ніж деякі зняті ним пропагандистські картини. 

Цей фільм не про конформіста, як багато хто міг би поспішно протарабанити. Цей фільм — про приреченого ідеаліста. Який усім серцем узяв на віру нав'язаний суспільний "ідеал" і щосили намагався не зрадити його. Але, зіштовхуючись у своєму "ідеальному" баченні з реальністю (з повсякденно-сущим), він ніби зривався у прірву депресії, сум'яття, розчарування. Тому епістолярно-архівний довженківський "фільм" — про падіння людини... З придуманої нею самою висоти — прямо на асфальтоване дно Можайського шосе. Здається, не міг він звести воєдино: свій примарний комуністичний ідеал і моторошне радянське повсякдення. 

У метатексті "грим"-дайджеста проявляються три смислових і композиційних контрапункти. Неначе три наскрізних мотиви, кожен із яких укрупнює трагічний образ нашого героя, — Батьківщина, Влада, Любов. 

Довженко
Олександр Довженко на зйомках

БАТЬКІВЩИНА (для Довженка) — не тільки "широка страна моя родная", а насамперед — земля предків, звідки рід його. Сосниця Чернігівської губернії, Десна, Дніпро, Київ, Каховка. Україна (крізь призму його листів-архівів) — сакральне місце, місце сили. Скажімо, у 400-сторінковому талмуді є кілька варіантів його автобіографій, написаних у різні роки (1928, 1935, 1940, 1949, 1954, 1955...). 

Людина пише сама про себе — природно, для тих, хто зобов'язаний читати це "крізь збільшувальне скло". Але за частоколом обов'язкових фраз (народився, вчився, виїхав) у вервечці цих автобіографій раптом — шалені спалахи ліричних осяянь, любовних одкровень до батьківщини, до матері. Наче людину примушували писати якийсь донос, а вона розірвала пута — й пішла шпарити "александрійським віршем". "Детство провел среди чарующих лугов и полей, пройдя все виды домашнего пастушества и сельскохозяйственного труда. Отсюда из рассказов деда-чумака вынес горячую творческую любовь к природе, нашедшей себе немало места в творчестве…"" — сам про себе в 1949-му. Або пізніше в іншій "автобіографії": "Я уехал в Одессу на киностудию искать счастья. Я страстно мечтал о добре, о служении народу, мне казалось — я родился для того, чтобы принести людям много добра… Посмотрите на карту мира с любовью, как на портрет дорогой своей матери. Сколько пустынь ждут орошения, сколько рек надо повернуть вспять, сколько посадить лесов, сколько ветров обуздать. Ведь вся земля — это, по сути, еще только черновик…" 

Та хіба таке в устаканеному жанрі радянської автобіографії могли написати, скажімо, Фадєєв, Федін або Софронов? Чи інші "інженери людських душ"? 

Ідеалізм Довженка грозовою блискавкою пронизує все, з чим він тільки зіштовхується. Тому батьківщина для нього — не так СРСР, як "зачарована Десна". Тобто — ідеальний край, рай. 

Правда, звідси ще один його внутрішній конфлікт (знову-таки, судячи з текстів). В ідеальній Україні, на жаль, не завжди ідеальні люди! Окремі, за ідеєю, покликані стати його соратниками, перетворюються на недругів, заздрісників, навіть наклепників. Як результат — різночасні "сеанси" його відторгнення від України. Як відомо, все це режисирували не тільки "органи", а часто, здавалося б близькі йому люди. Після "Арсеналу" (?), після "Землі" (?), особливо після "Івана" (?) — зовсім не привітні обійми його ідеальної України, а палиці в колеса й знищувальна розстрільна критика. Від цього пункту А рух до пункту Б: вимушена зміна його життєвого маршруту, прямий шлях в обійми товариша Сталіна

Згодом (про це теж у книжці) циклічні повернення в Україну супроводжуються і публічним ігноруванням його, і пильністю органів (які остерігалися мати справу з пасіонарним режисером). Ось цитата (один із доносів на нього): "Многочисленные высказывания Довженко на политические темы отличаются в последнее время своей ненавистью к советскому строю и злобной критикой линии партии в национальном вопросе". 

У гостях у київських друзів, скажімо в письменника Юрія Смолича, Довженко уявити не міг, що в сусідній кімнаті до напіввідчинених дверей присунутий магнітофон — і кожне його слово записується (як у фільмі про Штірліца), а на кнопки натискає дружина Смолича. Багато лихого, з архівів судячи, він зазнав від М.Бажана. Цитата (зі спогадів Ю.Солнцевої): "Украинцы приезжали к нему
крайне редко, а в период, когда Александр Петрович был уже под ударом Сталина, украинцы боялись входить в его дом. Так бросили его Бажан, даже Яновский, Костенко В.С., бывший секретарь ЦК комсомола Украины… Ю.Яновский умер, а Бажан так и остался открытым врагом Довженко".

Фатальні драми у зв'язку з "Україною в огні" (після цього сюжету й починається найжорстокіша опала) пов'язують із ревнощами всесильного тоді Корнійчука: він визнавав геній Довженка, але, очевидно, не міг допустити, щоб в Україні хтось інший був "першим". 

Одна з останніх яскравих глав життя кінопоета теж пов'язана з любимою ідеальною батьківщиною. Нова Каховка, будівництво ГЕС. Читаєш його листи тієї пори і зчитуєш прямо-таки давньогрецьку гіперболізацію того, що відбувається. Краще у "своїй Україні" він хотів максимально укрупнити, героїзувати, а все гірше — довіряв тільки своїм щоденникам. 

ВЛАДА, природно, теж потрапляє під роздачу в цих його записах. Але не завжди верховні жерці, а часто виконавці, ті, хто на місцях. Сталін для нього, як відомо, "сонце нашої планети". Хрущов спочатку за типом бойового товариша. Та щойно в Москві почали "стригти нігті" (у зв'язку з "Україною в огні") — в Києві тут-таки перестрахувалися й поспішили "обрубати лікті". Йому... І для багатьох офіціозних письменників-чиновників Довженко стає чужішим за всіх чужих. 

Про його "роман" зі Сталіним сказано-написано багато. Ніби навіть гуляли разом вулицями нічної Москви. Як випливає з тексту-контексту цієї книжки, є підозра, що природа його гіпнотичної завороженості Сталіним — теж щось містичне, за чим криється все справжнє, що було під носом у 1930—1950-тих. Схожий "сеанс" нечиста сила проробила і з Булгаковим, у якого тиран викликав шок і трепет. Сталін у "літературі" Довженка — ніби персонаж давньогрецького міфу. Верховне божество. Культ Води, Землі та Сонця. І всього іншого. Ніби художній образ. У Сталіні, судячи із записів режисера, він бачить не те щоб покровителя, а свого захисника — від усіх поганих людей. Навіть у його німих розбіжностях зі Сталіним, швидше, інтонації скривдженого хлопчика, якого несправедливо покарали дорослі боги: поставили в куток, заборонили на певний час знімати кіно, відібрали улюблену іграшку. І зовсім не страх перед тираном у багатьох його листах, нотатках, а справді дитяча образа, "надутість". У 1939 р. режисер пише: "Я глубочайшим образом уверен, что товарищ Сталин спас мне жизнь. Не
обратись к нему вовремя, я, безусловно, погиб бы как художник и гражданин. Меня бы уже не было". 

Чи знав відомий режисер, коли писав ці рядки, про Голодомор 1933-го, про репресії 1937-го? Знав, природно. Але, повторюю, сприймав тирана не як політика, а як давньогрецького Бога, якому під силу — і стратити, і помилувати. 

ЛЮБОВ, природно, — найбільш трепетна територія дайджесту, котрий тут розглядаємо. У кожному рядку Довженка до своїх коханих — його шалена пристрасть, його неекономність чоловічих почуттів. Ранять серце сторінки драматичного роману з Варварою Криловою — першою дружиною, нещасною калікою, сільською вчителькою, яка на все життя зберегла відданість Сашкові. 

Варвара Крылова-Довженко
Варвара Крилова-Довженко

Не просто ліричні сповіді, а справжня література — його листи до Олени Чернової, з якою познайомився в Одесі на зйомках фільму "Сумка дипкур'єра". Схоже, то було його безоглядна закоханість. Цитата: "Леля, я целую Ваши руки и говорю Вам на карточке: знаешь Олеся, почему я могу смотреть на тебя часами? Потому что ты похожа на мою совесть… Я буду всегда с Вами очень нежным. Мы с Вами никогда не говорили об этом. Я не знаю, может быть, Вам это совершенно чуждо и не нужно. Но я не стыжусь писать Вам об этом". Тут Довженко — відсторонений лірик, безоглядно закоханий юнак. Ось таким побачити його (хоча б уві сні) в його ж незнятому фільмі — "про любов"... 

Юлія Солнцева — відома сторінка. Подані в книжці розрізнені глави її спогадів — важливий документ епохи Довженка. Оскільки ця жінка — головна офіційна його любов. У
своїх нотатках Солнцева твереза й реалістична, надзвичайно сувора до його родичів (із боку рідної сестри режисера). Можна сказати, навіть нещадна до цих родичів... Які (своєю чергою) платили їй взаємністю, регулярно підживлюючи версію про співпрацю Юлії Іполитівни з КДБ. 

Юлия Солнцева
Юлія Солнцева

Утім, хоч би що писали й казали, однак, навіть із архівів судячи, була неймовірна людська прив'язаність Солнцевої до Довженка. Приставили її стежити за ним? Вона сама колись зголосилася? Можливо, навіть не в цьому суть. Очевидно, що рік у рік ця жінка "вростала" в нього, ставала невід'ємною частиною його життя, його творчого світу. Бувало ж, і жили разом надголодь, і чинили опір уже спільним недругам. 

Та навряд чи навіть такий стратег як Солнцева міг спрогнозувати несподіваний платонічний — останній — роман режисера. Те, що відбите в його листах 1950-х до Валентини Ткаченко. У роки війни вони познайомилися в Саратові, згодом зустрілися в Україні. І знову, як у 1920-тих (у листах до Чернової), якийсь чуттєвий вулкан вибухає в його душі — тільки вже при заході сонця. Тепер він пише не жаданій коханій, а образові ідеальної жінки-українки. Кожен лист — завершений нарис: пейзажна лірика, філософські роздуми. Здається, вся його колишня недолюбленість переливається (востаннє) в цю тендітну посудину жіночої душі. "Як багато прекрасного принесли Ви мені. Скільки одкрили добра. Скільки краси розбудили, Валю. Як зворушливо піднесли Ви в моїх очах людину, матір. Скільки спогадів дорогоцінних про Україну, про наше Полісся, про мою
красуню Десну, про юність давню мою, про дитинство і… про літа мої і серце". 

Довженко
Валентина Ткаченко

…Мабуть, це вже суто довженківський парадокс, однак навіть у своїх таємних інтимних посланнях у нього завжди окреслені дві кохані: жінка й Україна. І, здається, одне з одним у нього переплетене — навічно. Назавжди. 

Вибрані місця з листування
з вождем і з коханими

"Как сын украинского народа я люблю свой народ, но я внутренне горжусь своим родством и любовью к русскому народу и всем народам нашего социалистического отечества, и единственной целью своей жизни вот уже четверть столетия я поставил возвеличение народа средствами искусства, посланного мне судьбою. Как бы настойчиво и старательно ни записывали меня украинские руководящие товарищи в лагерь националистов, я буду отвергать это до самой смерти жизнью и творчеством, где бы я ни жил… Вы пожалели меня, как художника. Безгранично благодарю Вас. Примите благосклонно мой труд. Если же моя просьба неуместна или несвоевременна, не осудите меня и подайте просто добрый знак". (О.Довженко — Й.Сталіну, 1947-й). 

 

"Иногда мне делается безумно жаль, что я не на Украине. Так жаль, такая тоска разрывает мне душу, такая беспроглядная, безрадостная, что я не знаю, что и делать с собою. Ведь я художник, Юля, художник, творец, сын народа! Зачем же разлучили меня с народом, зачем оторвали, унизили и опозорили меня? Как творить вне своего народа, как жить? Вспомни мое слово, выгнав меня из Украины, замолчав все доброе, что сотворил я в жизни для своей культуры, объявив меня мертвецом, а ты об этом знаешь, они обвинят еще меня в том, что, якобы, я сам бросил народ и отвернулся от родины своей. Будь я помоложе, не писал бы. Все бы перенес и вражду, и одиночество, и Китай. Но годы ушли, а впереди так много несделанного, главного, и так хотелось подышать среди трудов воздухом дорогого детства, услышать родные слова, родные песни…" (О.Довженко — Ю.Солнцевій, 1949-й). 

 

 "Єдине, чим я зараз можу стішити себе і Вас, то се шанобливо запевнити: одне лише бажання принести Вам бодай краплиночку творчої користі керувало мною.. Знов гуси летять, знову чую клич у небі. Щасливо долетіти. Гусоньки. Прилітайте… Як багато дивного навколо, пробачте… З другого боку, що ж я сам зробив у Вашому мистецтві? Одного вірша. Коли ще Вас на світі не було і поезія коли ще жила без Вашої милої и доброї особи, написав я був з приводу наглої кончини мого друга лише одного, прекрасного, правда, по тих часах, вірша, але й того, як потім оказалось, перехопив у мене Лермонтов…" (О.Довженко — В.Ткаченко, 1952-й). 

 

 "…Коли туга по Тобі межує з безумністю, я стаю в темряві на коліна, і припавши до ізголів'я ліжка, молюсь Тобі. Прости мені моє безумство. І я бачу тебе, і туга проходить, міцніє душа, і я засинаю із світлими надіями. Дякую тобі, що ти є… Цілую твої ноги. Кохаю тебе, Чиста, Світла, дівчино. Варюсю, ти чуєш свого Олександрика?" (О.Довженко — В.Криловій, 1917-й). 

Використано документальні матеріали
з книжки "Довженко без гриму"

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво