Кола любові. «Тьотя Надя», актриса Надія Батуріна, — про людей і ляльку

У вітчизняному театрі вже важко знайти актрису з такою аристократичною статтю і таким неповторним оксамитовим тембром. Надія Петрівна Батуріна, легенда столичної Російської драми, перегравши на цій сцені десятки різноманітних ролей, «у широких колах», мабуть, не менш відома як незабутня телевізійна «тьотя Надя» — з «Вечірньої казки» радянських років. Вона заколисувала всіх нас, ще маленьких, у компанії з бешкетним і вічно непосидючим Буратіно. «Тьотя Надя» була взірцем такту, культури та мудрості.

Але, мабуть, не всі з владного бомонду нашої країни дивилися ту чудову дитячу програму — тому що так і не засвоїли вечірніх уроків мудрості й такту від Надії Петрівни...

Слово на ТБ тоді розвивало фантазії дітей.

Потім уже без будь-якого загравання й сюсюкання в моєї тьоті Наді склалися дуже довірливі стосунки з дітьми.

Інколи надходили листи, від яких прямо серце стискалося. Наприклад, прийшла відповідь на запитання «Що б ви побажали батькам у Новому році?» Дитина написала: «Щоб мій тато не бив маму і не пив багато!»

Наскільки ця маленька істота мала довіряти тьоті і Наді й Буратіно, щоб крадькома написати такого відвертого листа!..

З Буратіно я й сама розмовляла, як із живою людиною. Буратіно вгадував багато запитань маленьких глядачів.

А працювала «за нього» Валечка Волошина. Коли ми тільки почали передачу, Валечка була студенткою КПІ. Жаль, глядачі не бачили, яка ж вона була гарна! Коли ця дівчина входила в студію, оператори завмирали. Вона ще з піонерського віку брала участь у дитячих передачах. Так і залишилася на студії.

У нас із нею склалося чудесне партнерство. Часто це була чиста імпровізація, оскільки ми працювали у прямому ефірі, а відразу після нас — програма «Час».

Інколи доводилося швидко прощатися. Читаєш — і відчуваєш, як тебе під столом штовхають. Підводиш очі, а редактор нервово в повітрі окреслює коло: закругляйтеся! Дивишся на Буратіно: і він уже засинає, є привід і з дітьми попрощатися...

Про Філіппіни — з любов’ю

Завдяки діяльності чоловіка і тому, що його часто запрошували за кордон, — я й сама побачила світ. Одного разу у зв’язку з роботою на ТБ запросили в дивовижну поїздку: Філіппіни — Сінгапур — Таїланд.

Від кожної республіки їхало по два представники. Від України — тільки я. Там були із МДІМВ, академіки. І серед нас — що дивовижа як на ті часи — ректор духовної академії отець Августин. У минулому — фізик-ядерник!

Ось такою незвичною компанією ми й опинилися в гостях у місцевого мільйонера. Кожен із нас мав розповісти про свої справи. Настала моя черга... Я сказала, що в Україні існує безліч передач для дітей. І в нашій телевізійній передачі, бажаючи малюкам доброї ночі, ми розповідаємо перед сном казки й показуємо мультфільми... А моя роль — готувати і вести цю літературну передачу, щоб це було доступніше й веселіше, а ще мені допомагають ляльки.

Коли закінчила розповідь — пролунали оплески. Природно, аплодували тому, з якою увагою ставляться в Україні до дітей.

Коли повернулася до Києва, у товаристві «Дружба» мене вже чекав подячний лист. Філіппіни, виявляється, просили телебачення України допомогти в організації аналогічної передачі!

І коли я бачу, що нині коїться в нас на телебаченні, мені дуже хочеться просити допомоги у Філіппін — щоб уже вони поділилися з нами своїм досвідом…

Про Сару Бернар і Фаїну Раневську

Є ролі, які здаються «твоїми». А є такі, яких дуже боїшся.

Коли мені запропонували зіграти велику актрису Сару Бернар — я злякалася. Зрозуміло, що не зійдеш на таку висоту, яку взяла ця геніальна жінка.

Звісно, і в людському плані в нас було не багато спільного. Проте відчула, що було спільне в розумінні деяких життєвих речей.

Знайшлися точки дотику — стало простіше.

Ставив спектакль «Сміх лангусти» (за п’єсою Дж.Маррела) наш режисер Дубінін. Прем’єру оголосили в Будинку культури імені Корольова. Того дня була жахлива погода: вітер, сніг. А в залі (а це далеко не центр Києва) — аншлаг.

Приїхав із Парижа перекладач цієї п’єси, в якій мріяли зіграти найпопулярніші акторки. У нас же на здачі спектаклю сказали: «Батуріна, звісно, добре грає. Але вона надто молода для цієї ролі...» (Сарі Бернар за роллю — сімдесят сім).

А перекладач був людиною різкою: «Я, взагалі-то, цю п’єсу перекладав для Раневської! Їй саме виповнилося сімдесят п’ять!.. Відіслав їй, а буквально через два дні прийшла відповідь: «Негіднику, де ти був двадцять п’ять років тому?» Фаїна Георгіївна чудово розуміла, які потрібні сили, щоб відтворити образ великої, хоча й літньої акторки... Раневська розуміла, що їй сил уже на це забракне...»

…На моїй прем’єрі був і головний режисер театру ім. Лесі Українки. Знаю, йому багато хто казав про «королівську значимість» цієї ролі. Про те, що такій п’єсі місце — на великій сцені.

Так ця п’єса згодом і перейшла в наш театр. Постановка завжди знаходила відгук у серцях глядачів.

Для мене ж спектакль закінчився зі смертю партнера — чудового Леоніда Бакштаєва. Мені пропонували грати «Сміх лангусти» в театрі «Сузір’я». Проте я прислухалася до себе й зрозуміла: не зможу…

Про «Сузір’я» й Агату Крісті

«Сузір’я» — містика в моєму житті. Коли вперше зайшла до цього театру, то потрапила в полон приміщення. Барельєф над каміном нагадав Англію, Вудсток. Коли бували там із чоловіком, мигцем бачили будинок Черчілля — галявину й наїзників.

Прийшла додому, ввімкнула приймач... Ішла передача про те, який жанр літератури особливо захоплює читачів. З’ясувалося — детектив. Професор Кембриджського університету пояснив це тим, що детектив дає людям можливість абстрагуватися від власних проблем. Не випадково ж, підбив він риску, п’єса Агати Крісті «Мишоловка» не сходить із театральних підмостків упродовж десятиліть.

В одну мить збіглося все: Англія, «Сузір’я», «Мишоловка»!

Я подумала: «Чому б і ні?» Поговорила з акторами нашого театру, з режисером Олексієм Павловичем Кужельним. І ризикнули...

Дев’ять років цей спектакль ішов на аншлагах. Потім народилися інші ідеї, інші спектаклі. І я дуже вдячна «Сузір’ю» — за відновлення творчого захоплення…

Про Зінгера та благання милосердя

…Дуже вдячна й нашому художньому керівникові — Михайлу Юрійовичу Рєзніковичу. Він недавно знову запропонував мені зустрітися з чудовим автором — Ісааком Башевісом Зінгером.

Уперше це сталося на спектаклі «Тойбеле та її Демон». Уже там я відчула: це незвична і властива тільки йому авторська інтонація.

Тепер, після багатьох репетицій матеріалу Зінгера, розумію також: «Трудно на свете счастья достичь…» Напевно, вічний пошук щастя і становить смисл цього інколи безглуздого життя.

По-моєму, головне в Зінгера — благання милосердя.

Він любив і жалів людей. Був милосердний до них. Хотів вивести їх на стежку добра. І привести до якоїсь душевної рівноваги. Шлях Зла, на його переконання, — це виключно безвихідь.

Мені ж важлива в роботі над його текстом та моральна планка, яку він сам і поставив. Цей письменник — лауреат Нобелівської премії. Він — абсолютно чесна людина. Він бачив організоване знищення людей, пережив жахливу війну, він казав правду своєму народові (за що, до речі, йому й заборонили в’їзд до Ізраїлю, а тексти тривалий час не друкувалися).

Тепер, коли цього письменника більше немає на світі, той його твір, над яким і ми працюємо, — «Остання любов» —з успіхом іде в Ізраїлі. І Зінгер знову говорить про любов на краю пітьми... У нас уже довго йдуть репетиції. І тільки цим тепер і живу…

З досье

Надія Петрівна Батуріна — народна артистка України, одна з легенд Національного театру Російської драми імені Лесі Українки. На сцені цього театру виступала і як режисер-постановник («Загадка дома Вернье»). Велика глядацька любов супроводжувала її сценічних героїнь у спектаклях «Как важно быть серьезным», «Отелло», «ОБЭЖ», «Смех лангусты», «Возвращение в Сорренто» та багатьох інших. Всеукраїнську популярність мала її телевізійна «тьотя Надя» — ведуча «Вечірньої казки» на українському телебаченні.