Кох і його казуси

До цікавого експерименту вдалася торік львівська літературна агенція «Піраміда». Задум до наївного простий і зрозумілий: запропонувати читачеві книгу, в якій би відомі представники української культури поділилися власними життєвими курйозами. Більше того, укладач і натхненники збираються перетворити цю видавничу забавку на довгограючий проект, потенційно здатний «присадити» читачів на цю книжкову авантюру.

А почалося все з першого тому, він же — «Смарагдовий жмуток казусів від вельми цікавих людей». Так, не більше і не менше, як у Івана Франка — «жмуток». Особисто мене інтригує одна важлива деталь: цей авторський проект аж ніяк не є творивом літератора, адже ідея, впорядкування і дизайн належить львівському художникові й ілюстратору Юркові Коху. Можливо, саме тому ставка робиться не так на снобістську «добірність» і художню якість текстів, а передусім на подію та її авторський переказ. Існує ще один секрет: Кох ідеально втусована в українське культурне середовище людина, яка, попри жваву діяльність на видавничому полі в ролі ілюстратора, перебуває, водночас, на певній дистанції щодо літератури та її творців. Це потенційно дозволяє йому зібрати під дахом однієї обкладинки всіх можливих пересварених і взаємно нелюблених людей. Це другий візуально-текстовий проект від львівських художників за останні роки. Першим був Влодко Кауфман із альбомом візій «Грою в гру», де все-таки акцент робився на візуальному. Натомість Кох, як справжній профі, не надто обтяжує книгу плодами своєї концептуальної творчості, працюючи лише як вправний ілюстратор.

Упорядник-Кох вчинив, як на українську ситуацію, по-хуліганському, зібравши у «Смарагдовому жмутку» не тільки різних людей, а людей різної вагової категорії, немовби натякаючи: перед всемогутнім казусом усі рівні, й жоден письменник не має в цьому першості. І справді: казати, що казусна розповідь Оксани Забужко, котра ділиться з нами історією про те, як Тарас Прохасько сприйняв її збірку «Сестро, сестро» за роман, якось особливо виділяється на тлі писань, наприклад, Юрка Прохаська чи Олега Сидора-Гібелинди, не випадає. Скажете, в Оксани Стефанівни є неповторний авторський стиль? Так, є, і з цим важко сперечатись. Але раптом виявляється, що Ю.Прохасько і О.Сидор-Гібелинда також не позбавлені авторського стилю. Ба більше: з упевненістю можу стверджувати, що Юрко Прохасько вже здатен конкурувати в писанні з визнаним і відомим письменником і, за сумісництвом, братом Тарасом. Юрко Прохасько в ролі прозаїка, як на мій смак, — найбільше відкриття цієї збірки. І це — дуже добре.

Раптом виявилося, що і художники, і культурологи, і журналісти, і кінорежисери так само вправно вміють переповідати історії. Іноді навіть краще від письменників. Уже не кажучи про поетів, які, на мій погляд, у цьому томі, м’яко кажучи, пасуть задніх. Із прозаїків найцікавіший, на мою думку, Володимир Діброва з оповіданням «Компот», але це ніякий не казус, а чудове завершене оповідання цілком у дусі цього автора. Євгенія Кононенко не відходить від своєї улюбленої жіночої тематики і пропонує читачеві історію про те, як вона не переспала з американцем. Світлана Поваляєва, поміж іншим, навіщось поділилася тим, як її одного разу облизав Володимир Єшкілєв. Також казус і, як я здогадуюсь, не з приємних. Любко Дереш описує смішну історію про власну бабусю, яку лише випадок урятував від інфаркту. Ірен Роздобудько оповідає зворушливу історію подорожі до Прибалтики.

«Смарагдовий жмуток» — це анархічна мозаїка різностильових, різнохарактерних, різнокаліберних і, передусім, різножанрових історій. Деякі тексти видаються силуваними й несмішними, наївними й недописаними, але це аж ніяк не недолік цієї книги, головною специфікою якої є всеїдність, возведена у принцип. Як у Пола Остера, який вивів свій експеримент за межі культурного гето, запропонувавши описати свої життєві історії пересічним американцям. Окрім того, в кожному тексті, як у рентгенівському знімку, видно характер і сутність людини. Ну й, звісно, її почуття гумору. І це, мабуть, — найголовніше.

На великі нарікання заслуговує редакторська й коректорська робота «Піраміди», точніше її відсутність. Видно, що книга робилася похапцем, аби встигнути до торішнього Львівського форуму видавців. Але це їм можна подарувати. До наступного «жмутку».