Кох і його казуси - Культура - dt.ua

Кох і його казуси

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

До цікавого експерименту вдалася торік львівська літературна агенція «Піраміда». Задум до наївно...

До цікавого експерименту вдалася торік львівська літературна агенція «Піраміда». Задум до наївного простий і зрозумілий: запропонувати читачеві книгу, в якій би відомі представники української культури поділилися власними життєвими курйозами. Більше того, укладач і натхненники збираються перетворити цю видавничу забавку на довгограючий проект, потенційно здатний «присадити» читачів на цю книжкову авантюру.

А почалося все з першого тому, він же — «Смарагдовий жмуток казусів від вельми цікавих людей». Так, не більше і не менше, як у Івана Франка — «жмуток». Особисто мене інтригує одна важлива деталь: цей авторський проект аж ніяк не є творивом літератора, адже ідея, впорядкування і дизайн належить львівському художникові й ілюстратору Юркові Коху. Можливо, саме тому ставка робиться не так на снобістську «добірність» і художню якість текстів, а передусім на подію та її авторський переказ. Існує ще один секрет: Кох ідеально втусована в українське культурне середовище людина, яка, попри жваву діяльність на видавничому полі в ролі ілюстратора, перебуває, водночас, на певній дистанції щодо літератури та її творців. Це потенційно дозволяє йому зібрати під дахом однієї обкладинки всіх можливих пересварених і взаємно нелюблених людей. Це другий візуально-текстовий проект від львівських художників за останні роки. Першим був Влодко Кауфман із альбомом візій «Грою в гру», де все-таки акцент робився на візуальному. Натомість Кох, як справжній профі, не надто обтяжує книгу плодами своєї концептуальної творчості, працюючи лише як вправний ілюстратор.

Упорядник-Кох вчинив, як на українську ситуацію, по-хуліганському, зібравши у «Смарагдовому жмутку» не тільки різних людей, а людей різної вагової категорії, немовби натякаючи: перед всемогутнім казусом усі рівні, й жоден письменник не має в цьому першості. І справді: казати, що казусна розповідь Оксани Забужко, котра ділиться з нами історією про те, як Тарас Прохасько сприйняв її збірку «Сестро, сестро» за роман, якось особливо виділяється на тлі писань, наприклад, Юрка Прохаська чи Олега Сидора-Гібелинди, не випадає. Скажете, в Оксани Стефанівни є неповторний авторський стиль? Так, є, і з цим важко сперечатись. Але раптом виявляється, що Ю.Прохасько і О.Сидор-Гібелинда також не позбавлені авторського стилю. Ба більше: з упевненістю можу стверджувати, що Юрко Прохасько вже здатен конкурувати в писанні з визнаним і відомим письменником і, за сумісництвом, братом Тарасом. Юрко Прохасько в ролі прозаїка, як на мій смак, — найбільше відкриття цієї збірки. І це — дуже добре.

Раптом виявилося, що і художники, і культурологи, і журналісти, і кінорежисери так само вправно вміють переповідати історії. Іноді навіть краще від письменників. Уже не кажучи про поетів, які, на мій погляд, у цьому томі, м’яко кажучи, пасуть задніх. Із прозаїків найцікавіший, на мою думку, Володимир Діброва з оповіданням «Компот», але це ніякий не казус, а чудове завершене оповідання цілком у дусі цього автора. Євгенія Кононенко не відходить від своєї улюбленої жіночої тематики і пропонує читачеві історію про те, як вона не переспала з американцем. Світлана Поваляєва, поміж іншим, навіщось поділилася тим, як її одного разу облизав Володимир Єшкілєв. Також казус і, як я здогадуюсь, не з приємних. Любко Дереш описує смішну історію про власну бабусю, яку лише випадок урятував від інфаркту. Ірен Роздобудько оповідає зворушливу історію подорожі до Прибалтики.

«Смарагдовий жмуток» — це анархічна мозаїка різностильових, різнохарактерних, різнокаліберних і, передусім, різножанрових історій. Деякі тексти видаються силуваними й несмішними, наївними й недописаними, але це аж ніяк не недолік цієї книги, головною специфікою якої є всеїдність, возведена у принцип. Як у Пола Остера, який вивів свій експеримент за межі культурного гето, запропонувавши описати свої життєві історії пересічним американцям. Окрім того, в кожному тексті, як у рентгенівському знімку, видно характер і сутність людини. Ну й, звісно, її почуття гумору. І це, мабуть, — найголовніше.

На великі нарікання заслуговує редакторська й коректорська робота «Піраміди», точніше її відсутність. Видно, що книга робилася похапцем, аби встигнути до торішнього Львівського форуму видавців. Але це їм можна подарувати. До наступного «жмутку».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво