Книжки не «на винос» - Культура - dt.ua

Книжки не «на винос»

9 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 9 червня-16 червня

Львівська наукова бібліотека ім. Василя Стефаника НАН України опинилася у центрі неприємної історії...

Львівська наукова бібліотека ім. Василя Стефаника НАН України опинилася у центрі неприємної історії. Ще у березні правоохоронні органи оприлюднили інформацію про те, що з фондів бібліотеки зникли книжки, які мають історичну цінність. Спочатку йшлося про понад 20 видань, тепер цифра зросла до 83. На одній із прес-конференцій начальник УМВСУ у Львівській області, генерал-майор міліції Віталій Максимов повідомив, що викрито міжнародний канал збуту викрадених книжок. Їх переправляли до Польщі. Заарештовано двох осіб, яких підозрюють у викраденні. Один із них — працівник правоохоронних органів Польщі.

Клубок почав розмотуватися завдяки польським правоохоронцям: на початку березня у бібліотеку факсом надійшов запит від кримінального відділу Краківського воєводства з проханням уточнити, чи належить бібліотеці чотири книжки ХІХ століття (прижиттєві видання творів А. Міцкевича, опубліковані в Парижі), які потрапили до польських поліцейських. На той час дирекція бібліотеки вже місяць проводила планову комплексну документальну звірку фондів, під час якої було виявлено зникнення видань. Директор книгозбірні Мирослав Романюк звернувся у Галицький райвідділ м. Львова УМВС України, внаслідок чого було порушено кримінальну справу за фактом зникнення літератури.

Бібліотеці завдано й морального удару: у викраденні книжок підозрюють її працівника (він зізнався, що протягом 1999—2003 років буцімто для наукової роботи брав книжки на абонемент і не повертав їх). Підозрюваний написав заяву про звільнення — «за власним бажанням», і, за словами Мирослава Романюка, погодився сплатити страхову вартість втраченої літератури: згідно з висновками бібліотечної комісії 85 тисяч 950 грн. за 83 томи, вагома частина яких — це література про подорожі країнами світу).

Ця неприємна ситуація змушує порушити питання щодо умов збереження бібліотечних фондів.

— Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника Національної академії наук є другою за обсягом книгозбірнею в країні після Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, — каже її директор, доктор історичних наук, професор Мирослав Романюк. — Наші фонди налічують понад 7,5 млн. одиниць зберігання. Ми пишаємося найбагатшим у світі зібранням україніки. Постановою Кабінету міністрів України від 19.12. 2001 р. унікальні колекції та зібрання бібліотеки віднесені до наукових об’єктів, що становлять національне надбання. Загальний обсяг фондів, що мають виняткове значення для української науки і не можуть бути відтворені у разі їх втрати або руйнування, становить 3 млн. 735 тисяч одиниць зберігання. У нашій бібліотеці є такі підрозділи, яких не мають інші книгозбірні (наприклад, відділ мистецтва), в якому, зокрема, зберігаються унікальні колекції гравюр ХVІ — першої половини ХХ століття. Стародруковані видання, рукописні фонди бібліотеки розпочинають свій відлік з ХІІІ століття. Сьогодні у нас понад 240 особистих архівних фондів. Нещодавно ми підписали угоду з Українським історичним товариством США, яке очолює Любомир Винар, про передачу особистих архівів відомих українських істориків, які жили і працювали у післявоєнний період у Сполучених Штатах Америки. Останнім часом бібліотека отримала фонди відомих журналістів, редакторів, видавців, публіцистів з Канади, Німеччини, Великобританії та інших країн. Отож нам довіряють. Випадок, що трапився, не є характерним. У нас працює 387 осіб. Є люди, які півстоліття свого життя віддали бібліотеці. Разом із книгозбірнею вони пережили нелегкі часи і можуть розповісти, як працівники бібліотеки у лиху годину (коли за радянської влади нищилися, вивозилися, роздаровувалися без розбору фонди) на свій страх і ризик переховували найцінніші речі, зокрема українську за духом і змістом літературу. Завдяки цим людям ми маємо сьогодні виняткові за своїм культурним значенням колекції.

— Як сталося, що ваш колега незаконно виносив книжки?

— Ми нині проводимо внутрішнє розслідування. Будуть покарані ті працівники, які виконували замовлення і не проконтролювали, чому він не повернув книжки. До того ж є розпорядження від 1994 року, згідно з яким книжки, видані до 1945 року, додому не видають. Така література призначена тільки для роботи у відділі над науковими темами, а цей працівник зловживав службовим становищем.

— Він написав заяву на звільнення за власним бажання і погодився заплатити за втрачену літературу. Чи не занадто легке покарання?

— Я не хотів його далі тримати в бібліотеці. Він написав розписку про невиїзд. Адже порушено кримінальну справу. Я також вважаю, що шкоди (насамперед моральної), якої він завдав бібліотеці, не «покрити» жодним фінансовим відшкодуванням. З цього випадку ми зробимо серйозні висновки і вже нині впроваджуємо надійні механізми захисту нашого національного надбання.

— Людський фактор — це одне. Інше — які створено умови для належного зберігання книжкового скарбу...

— Надійне зберігання фондів потребує належного фінансування для придбання сучасного обладнання, забезпечення надійної охорони, проведення маркування літератури. Наша бібліотека (як ніяка інша в Україні) розпорошена — зберігає свої фонди у дев’яти будинках, що розташовані у різних частинах міста. Площі фондосховищ перевантажені у чотири, а то й у сім разів! Висота стелажів подекуди сягає чотирьох метрів. У ХХІ столітті одному працівникові бібліотеки доводиться тримати драбину, а другому лізти під стелю за потрібною книжкою!

Уявіть собі: відділ мистецтв розміщений у будинку ХVІІ століття. Його зведено у 1639 році, знаменита каплиця Боїмів не набагато старша за нього — 1617 року народження. У тому, щоб урятувати каплицю, зацікавлені державні інституції. А ми пам’ятку архітектури, де розташований відділ мистецтв, рятуємо за кошти благодійників, зокрема громадян США Омеляна та Тетяни Антоновичів. Вони уже подали спонсорської допомоги понад 1 млн. доларів. Для порівняння з цією цифрою: за чотири роки для ремонту саме цього будинку ми отримали лише 300 тисяч грн. державних коштів. Розуміємо, що держава не в змозі подбати про все відразу. Але така інституція, як наша, яка має багатющий фонд україніки, таки заслуговує на опіку і підтримку держави. Натомість ми навіть не маємо нормальної охорони на всіх об’єктах. У відділі мистецтва вже трапився прикрий випадок: працівник будівельної організації, що виконувала ремонтно-реставраційні роботи, викрав 36 німецьких періодичних видань (кінець ХІХ — початок ХХ століття) та 372 гравюри ХVІ — початку ХХ століття.

— Але чому це стало можливим?

— За логікою речей, перш ніж розпочати у цьому будинку капітальний ремонт, ми мали б вивезти з приміщення 400 тисяч одиниць зберігання. А куди вивозити, якщо ми не маємо потрібних площ? Отож, переміщення літератури здійснювали поетапно з кімнати в кімнату, — от вам і спокуса для людей нечистих на руку.

Ще одна величезна проблема — 2 млн. одиниць зберігання маємо у костелі єзуїтів. Звідти до 2003 року виконувалися читацькі замовлення, тобто в сумках люди переносили літературу у читальні зали головного корпусу. Це очевидний ризик. Я заборонив обслуговувати читачів виданнями, які зберігаються в костелі, до них мали доступ лише працівники обмінно-резервного фонду, обмежив доступ до фондів в інших сховищах.

— Що вас спонукало здійснити документальну перевірку фонду книгозбірні? Інтуїція чи інструкції?

— Мушу констатувати, що за 60 років повної документальної перевірки фонду на наявність не було. На посаді директора я з середини 2003 року, дуже ретельно вивчав ситуацію, яка склалася зі зберіганням фондів і дійшов висновку, що настав час зробити генеральну перевірку. Сьогодні окремі частини фонду зачинені для перевірки до кінця року. Кожну книжку буде взято з полички і перевірено, чи є всі сторінки, чи не закладено щось інше замість змісту книжки. Біля кожної книжки має бути два працівники. То є складна, відповідальна, копітка і серйозна праця.

— Отже, повернімося до питання про охорону...

— Наші вахтери — працівники бібліотеки, і, зрозуміло, це не той рівень охорони. На позавідомчу службу охорони ми не маємо коштів. Для того щоб відкрити один пост, нам потрібно 95 тисяч грн. А у нас дев’ять будинків, от і помножте... Правда, завдяки зусиллям президії НАН України уже до кінця цього року матимемо два пости позавідомчої охорони — у відділах рідкісної книги та мистецтва.

Так збіглося, що коли сталася біда у відділі мистецтва, до Львова у справі щодо крадіжок у Центральному державному історичному архіві приїжджав міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. За погодженням з державною службою охорони Львівської області нам у відділі рідкісної книги й у секторі картографії безоплатно поставили охорону і сучасну сигналізацію. У нинішньому році виділено кошти на монтаж сучасної охоронної сигналізації у відділі рукописів. Відділи мистецтва, україніки, рідкісної книги, рукописів та сектор картографії — це, власне, п’ять стовпів нашої книгозбірні.

У ХХІ столітті в усьому бібліотечному світі вже давно застосовується маркування книжок. У бібліотеках, архівах, музеях стоять турнікети, а отже, незаконне винесення літератури значно утруднено. Розумію, що у держави на такі речі немає коштів. Але хоча б поетапно це таки варто зробити, аби не допотопними, а сучасними методами зберігати те багатство, яке маємо. Книгозбірня заслуговує на статус національної інституції. Ми двічі подавали у Кабінет міністрів України прохання стосовно цього. Та завжди щось заважає вирішенню — то уряд змінюється, то ще якісь проблеми. Ненормальним вважаю такий стан речей, коли в одному Києві статус національної інституції мають відразу чотири бібліотеки. Чому не надати такий статус книгозбірням у регіонах?

— У 1989 році бібліотека дістала статус науково-дослідного інституту. Яку наукову діяльність ви проводите?

— Нинішнього року готуємо до друку видання, які відображають найважливіші та найперспективніші напрями наукової діяльності бібліотеки. Передусім — це створення національної бібліографії, формування репертуару української книжки кінця ХVІІІ — першої пол. ХХ ст.. та періодики ХІХ—ХХ ст., наукове розкриття унікальних рукописних, мистецьких, книжкових фондів, дослідження історії книжки та періодики ХVІІІ — ХХ ст., підготовка джерелознавчих праць тощо. Скажімо, таке питання: Україна — єдина держава у світі, яка не має національної бібліографії, тобто ми не знаємо, хто, де, коли і за що видавав книжки. Наша бібліотека над цим працює.

Маємо єдиний в Україні науково-дослідний центр періодики, який був створений у 1993 році саме для того, щоб підготувати репертуар української періодики ХІХ—ХХ ст. Цього року побачить світ перший том, який так і називається — «Українські періодичні видання в Україні і в світі», його зміст охоплює 1812—1890 рр.

Десять відділів у бібліотеці — наукові, а одинадцять підрозділів — функціональні. Ви бачите, як ми намагаємося розширити можливості для обслуговування читачів. Ми можемо одночасно приймати у наших читальних залах півтисячі людей. Але, на превеликий жаль, через обмеженість площ читальних залів ми не можемо дозволити користуватися бібліотекою усім бажаючим. Львову потрібен бібліотечно-інформаційний центр ХХІ століття — з просторими читальними залами і фондосховищами, з вільним доступом в Інтернет, із сучасною охоронною системою. Сьогодні всі бібліотеки Львова — від дитячих до дорослих — розташовані у приміщеннях, які не відповідають елементарним умовам. А такий центр розв’язав би проблему, оскільки був би відкритим і для дітей, і для дорослих. Людина починала б свій читацький шлях тут дитиною і через роки виходила б з нього академіком...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво