КЛАСИКИ Й СУЧАСНИКИ - Культура - dt.ua

КЛАСИКИ Й СУЧАСНИКИ

7 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 7 лютого-14 лютого

У Національному художньому музеї України експонується виставка творів академіків живопису Володимира Орловського (1842—1914) та Миколи Пимоненка (1862—1912)...

В.Орловський. «Хати літнього дня»
В.Орловський. «Пейзаж»
М.Пимоненко. «Ідилія»
М.Пимоненко. «Художник В.Орловський на етюдах»
В.Орловський. «Хати літнього дня»

У Національному художньому музеї України експонується виставка творів академіків живопису Володимира Орловського (1842—1914) та Миколи Пимоненка (1862—1912).

Люди різних поколінь, вони репрезентують різні художні течії: один — академізм, який тяжіє до умовності світосприймання, інший — передвижництво з його «оголеною» правдою життя. Різні художні системи — Орловський лише починав освоювати пленер, а Пимоненко вивів своїх героїв на природу, освітлену яскравим сонцем, обмиту дощем, огорнену прозорим повітрям. Один був учителем, інший — його учнем. Були вони ще й родичами: 1893 року Пимоненко щасливо одружився з єдиною донькою (як відомо — прийомною) свого вчителя Олександрою. Та й жили вони разом. На тихій київській вуличці — Гоголівскій, 28 — Орловський купив ділянку землі та звів двоповерховий будинок. Поруч у невеликому флігелі розмістилася молода сім’я. Тут народжувалися й підростали їхні діти — доньки Раїса й Ольга, син Микола. Тут у затишній майстерні «народжувалися» знамениті картини.

Що ще об’єднувало їх? Ці художники закладали основи національного живопису: Орловський в царині пейзажу, Пимоненко — побутової картини. Їхня творчість, активна участь у культурному житті міста сприяли перетворенню Києва на значний художній центр.

М.Пимоненко. «Художник В.Орловський на етюдах»

«Шукач сонця»

Так називали сучасники Володимира Орловського. У пейзажах майстра, де природа постає в її поетичній принадності та прозаїчній величі, велике місце завжди приділялося освітленню.

Володимир Орловський народився в Києві, у родині поміщика. Пізніше він напише: «Живопис люблю більше від життя, заради нього з дитячих років зазнав багато горя, прокляття батька, гіркі сльози матері...». Одержимий своєю мрією, він уперто й наполегливо йшов до заповітної мети, не боячись ані розриву з сім’єю, ані злидарського існування. У талант юнака щиро вірив його вчитель малювання 2-ї київської гімназії, «наймиліший і найдобріший» І.Сошенко (пригадайте, як допоміг він свого часу такому ж одержимому мистецтвом Т.Шевченку). Повірив у майбутнє Орловського й директор гімназії М.Чалий, котрий написав у рекомендаційному листі, адресованому Тарасу Шевченку в Петербург: «Можна сподіватися, що з нього згодом вийде чудовий художник». Поет, котрий недавно повернувся із заслання, тепло зустрів посланця від своїх давніх друзів і в однім із листів (від 2 грудня 1860 року) зазначив: «До мене щодня приходить Орловський, здається, з його будуть люди». Так із благословення й за підтримки Шевченка Орловський розпочав свій шлях у мистецтві — став студентом Академії мистецтв (1861—1868).

Він досягне визнання колег і широкої публіки, займе місце професора академії. Його картинами захоплюватиметься й купуватиме сам Олександр III. Але в Орловського, проте, вистачить сил і сміливості не прийняти умов государя стати придворним маляром. Він розумів, що, здобуваючи матеріальний добробут і високе становище в суспільстві, втрачає свою свободу: «Все моє життя — це живопис, ніщо інше в житті мене не цікавить».

У формуванні стилістики мистецтва Орловського велику роль відіграла академія, і зокрема його вчитель О.Боголюбов. Закони академічного живопису вимагали не лише глибоких знань натури, а й уміння «створювати» ідеальний образ, що несе в собі й певну умовність, і піднесений настрій. Проте життя висувало перед художником свої критерії прекрасного, інше сприйняття навколишнього світу.

Опинившись ще в студентські роки в кримському маєтку князів Воронцових, Орловський прислухався до мудрих порад господині дому — треба відшукувати в природі ефекти, які знаходили б відгук у душі і творчій фантазії художника. Саме вона зорієнтувала починаючого живописця на увагу до сонячного світла. Тут, в Алупці, він уперше написав пейзаж, побудований на контрастах холодної тіні й яскравого світла.

Роки, проведені за кордоном (1869—1872) у якості пенсіонера академії, відкрили перед Орловським інші мальовничі світи, зокрема мистецтво французьких барбізонців, котрі утверджували красу пленерного живопису. Крім Парижа, Орловський побував у Німеччині, Італії. «Потрібно проїхати всіма країнами Європи для того, аби краще зуміти оцінити своє й аби не довіряти на слово багатьом нашим співвітчизникам, котрі лише й роблять, що славлять захід», — напише він у своєму звіті. Образ південної української природи був присутній у думках і творчості Орловського завжди. Знаходячись в Італії, він згадує батьківщину: «Колорит тутешньої природи мені сильно нагадує Крим, тільки здається, що поєднання тонів багато тонше та спокійніше».

1897 року художник занедужує (за словами його доньки) на тифоїд і, дотримуючись порад лікарів, переїжджає з холодного, офіційного Петербурга до «свого рідного й улюбленого Києва». Улітку Орловський їздить Україною, Кримом. А взимку, у його майстерні, ці «скороминущі» враження перетворюються на закінчені, композиційно вибудувані картини, подібні до «Затишку», з її традиційною академічною триплановістю й таким живим сонячним світлом. Пише він також і майже «шишкінські» мотиви, як «У буковому лісі», де таємничість сутінкової хащі й величність могутніх дерев природно сусідять із «прозою життя» — чередою корів, що суне додому разом з останніми променями призахідного сонця. Створював він і панорамні пейзажі, в яких показано широчінь землі, роздолля полів, звивисті стрічки доріг, що ведуть у холодну зелень лісів, до прозорої гладі річок. У них відтворено узагальнений, виразний у своїй значимості образ України.

Особливою безпосередністю сприйняття відзначені невеликі роботи, схожі, скоріш, на етюди. Тут художник «упритул» підходить до реальної природи, стверджуючи: «Натуру можна написати так, як бачиш, без будь-яких умовностей і теорій». І хоча вони позбавлені ще тієї м’якої пленерності, яка стирає різкі грані форм — автор ретельно виписує кожну травинку, квіточку — але сонце, його тепле яскраве світло, об’єднує світ у єдине гармонійне ціле. У цьому світі є місце і природі, і предметним реаліям побуту, і, звісно ж, людині, котра живе і трудиться на землі. Буквально двома-трьома, майже мініатюрними мазками Орловський малює фігурки жінок, котрі згрібають на лузі сіно, рибалок у човнах, селянок, котрі годують біля хати домашню птицю. У його маленькі за розміром картини закладено велику правду життя. Це бачили й розуміли сучасники художника — передвижники. І.Рєпін, неодноразово відвідуючи Київ, спробував умовити Орловського взяти участь у пересувних виставках. Але це викликало лише гнів і обурення майстра. Він назавжди залишився вірний академії, де навчався сам, де навчав інших. До кінця днів Орловський посилав на її виставки свої твори, хоча вони давно вже не вписувалися в суворі рамки академічних законів пейзажного жанру. У його роботах так виразно лунала тема батьківщини й народу, що відповідало найпередовішим поглядам і художнім течіям часу. Одним із художників, котрий слідом за ним розвинув і підняв український пейзажний живопис на нові рубежі, був Микола Пимоненко.

М.Пимоненко. «Ідилія»

Співець українського села

«Пимоненко, не шукаючи ніякої реклами, спокійно та з любов’ю робить свою справу художнього прославляння рідної України з її життєрадісним і гарним народом», — написано в одній з ювілейних статей (1910), присвячених 25-літтю творчої й педагогічної діяльності живописця.

На відміну від Орловського, шлях Пимоненка в мистецтво був визначений уже з дитячих років — коли він ходив із батьком-іконописцем селами Київщини, допомагаючи виконувати замовлення для маленьких церківок. Можливо, і призначено було йому продовжити батьківську справу, якби не зустріч із Миколою Мурашком, засновником Київської малювальної школи. Побачивши талановитого хлопчика, «старий учитель» пообіцяв зробити з нього «не богомаза, а справжнього художника».

У стінах школи (1879—1882) відбулося його знайомство з Іллею Рєпіним. Якось відомий майстер, узявши в руки палітру й пензель, дописав образ Христа, над котрим трудився юнак. Для художника-початківця це стало своєрідним благословенням.

Навчання в академії (1882—1884), яке через слабке здоров’я довелося залишити, повернення до Києва, робота в малювальній школі М.Мурашка, потім — у художньому училищі, викладання малюнка в політехнічному інституті і, звісно ж, щоденна праця у своїй майстерні — ось складові творчої біографії Пимоненка.

На щастя, слава до майстра прийшла ще за життя. Він став академіком, членом різноманітних художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна — міст, де з успіхом експонувалися твори художника. До нього тяглася молодь, котра мріяла про мистецтво. Серед неї був і майбутній основоположник супрематизму Казимир Малевич: «Я їду до Києва. Знайомлюся з Пимоненком. Велике враження справили на мене його роботи... Багато мольбертів, на кожному картина, яка зображує життя України...»

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер’єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Для Пимоненка, як і для більшості передвижників, селянська тема ставала синонімом національної самобутності мистецтва. Але він відходить від соціальної проблематики, що визначала підвалини передвижництва, і створює ліричний образ України з її чарівними пейзажами й життєрадісним народом.

Як же вийшло, що городянин зумів так точно проникнути в суть селянських тем і образів? Очевидно, потяг до них був закладений в його корінні, яке йде від діда-кріпака Данила. Та й саме життя на Приорці, околиці Києва, своїм побутом більше нагадувало село, ніж місто. Була в його долі ще й Малютинка, де він допомагав батьку оформляти місцеву церкву, куди повернувся поправляти здоров’я після холодного Петербурга. Сюди ж привозив на етюди Орловського. Пізніше, узявши в оренду хату, він прибудував до неї велику світлу майстерню. Малютинка, де художник проводив із родиною все літо, стала для нього невичерпним джерелом натхнення — побут села підказував теми, а його колоритні мешканці виступили прообразами багатьох полотен.

Досі старожили села, дивлячись на твори Пимоненка, впізнають своїх предків. Художник малював їхні портрети в маленьких альбомах, із якими ніколи не розлучався. Він знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих базарах, звідки (як згадувала його дружина) часто приводив додому «живу» натуру — то теля, то овечку. Він наряджав у святкове вбрання молодь і спостерігав за її веселощами, танцями, жартами. Так створювалися його «Ідилія», «Суперниці», «Гопак», численні сцени побачень, ярмарків. Він малював діточок, котрі пасуть гусаків і худобу, жінок, що працюють у полі. Ми не знаємо, де Пимоненко побачив свою жницю. Прекрасна кароока селянка з загадковою посмішкою Джоконди постає перед нами як певний символ краси народу, щедрості української землі. Золото спілої пшениці та прозора блакить неба ввібрали в себе споконвічні барви її пейзажу.

Природа в жанрових творах Пимоненка ніколи не сприймається як тло. Вона виступає рівноправним «героєм», котрий визначає образний і емоційний лад картини. З усіх пір року художник віддавав перевагу літу — як і в малютинських селян, воно було «гарячою порою» майстра. Пимоненко багато працював на натурі, добиваючись виразності в передачі сонячного чи місячного освітлення. Красу й соковитість літньої природи допомагав передати і пленерний живопис, у якому художник досяг великих успіхів. Відгомін його мистецтва ми зустрічаємо в працях О.Мурашка і Ф.Кричевського. Своїх жниць написав і авангардист Казимир Малевич. У них за умовно спрощеними формами фігур і пейзажу урочисто звучать яскраві фарби, які були на полотнах його першого вчителя.

Микола Пимоненко пішов із життя в розквіті творчих сил. «Помер Пимоненко. Яка втрата для «пересувної». Він був істинним українцем. Не забудеться краєм за правдиві й милі, як Україна, картини», — із болем написав Ілля Рєпін.

Володимир Орловський важко пережив смерть зятя. Донька Олександра Володимирівна відвезла його до Італії на лікування, де він і помер. Поховано художників поруч на Лук’янівському кладовищі в їхньому рідному Києві.

В.Орловський. «Пейзаж»

Післямова

Виставка картин Володимира Орловського й Миколи Пимоненка — частина програми, яку активно реалізує останніми роками Національний художній музей України. Виставки відомих майстрів ХIХ — поч. ХХ століття набувають у наші дні особливого значення — вони спонукають по-новому, без ідеологічних установок, подивитися на ті численні мистецькі процеси, які визначили розвиток українського мистецтва. Що також вельми важливо, вони представляють для огляду твори, які зберігаються не лише в запасниках музею, а й у багатьох приватних колекціях Києва.

Під час підготовки експозиції картин Орловського й Пимоненка цікаво було спостерігати за реакцією робітників, котрі проводили в залах музею сигналізацію. Прості, міцні чолов’яги довго роздивлялися кожне полотно. Вони не могли судити про рівень професіоналізму художників, про своєрідність методу живопису, але їх приваблювала до себе та сила краси й добра, яку випромінювали картини, така дефіцитна в нашому просякнутому жорстокістю світі. Дивлячись на обличчя цих перших відвідувачів виставки, гостро розумієш сьогоднішню потрібність класики. Яскраві, сонячні твори Орловського й Пимоненка сприймаються в нашому метушливому, загнаному в каміння міських вулиць житті, доторком до землі, зеленої трави, неквапливою прогулянкою лісом або берегом річки. У них є ще і глибина почуттів, і висока міра любові, якими автори так щедро діляться з нами, людьми ХХI століття. Нинішній час високих технологій народжує нові естетичні ідеали. Віртуальний світ владно вторгається в реальність. Сьогодні, хоч як це дивно, реальність класики набуває сучасного актуального звучання. Вона допомагає нам зрозуміти мудру істину — живи в гармонії з самим собою і навколишнім світом.

Виставка творів двох академіків живопису завершує свою роботу, але попереду нас чекає зустріч із корифеєм пейзажного жанру Сергієм Свєтославським. Приходьте до музею і ви відчуєте притягальну силу нестаріючого класичного мистецтва.

Р.S. В організації виставки брали активну участь нащадки художників, котрі живуть у Києві, — правнуки та праправнуки по лінії Ольги Миколаївни й Миколи Миколайовича Пимоненків. Шануючи й пам’ятаючи своїх великих предків, вони мріють створити в будинку та флігелі на Гоголівській, 28, які, на щастя, збереглися до наших днів, музей чудових художників, істинних киян — Володимира Орловського й Миколи Пимоненка. Можливо, допоможемо їм у цій шляхетній справі?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво