КИЇВСЬКІ ДОКУМЕНТИ

Старовина знову в моді. Від археологічних і антикварних форм до меморіальних і геронтологічних. Адже ще недавно вся увага суспільства була прикута до сучасного моменту та злоби дня. Напевно, відлягло. Ось і ворушіння в українському кіно, що намітилося, — «с сединою на глазах». Точніше, на екранах. Мені вже не раз доводилося писати про ретрофілії у вітчизняному ігровому кіно, де бал править квазіпатріотична гетьманіада «від Богдана до Івана». Де обробка настільки ж стара, як і матеріал. Проте якщо дуже хочеться, нехай буде. Головне, щоб вистачило фінансів. Оскільки відомо, що є своя велика насолода у тривалому розчухуванні історично сверблячих місць, на кшталт образу Мазепи. Хоча інтелектуального та естетичного сенсу від того стільки ж, скільки й від будь-якого іншого почухування.

Набагато цікавіше та плідніше оглядається назад наше документальне кіно. Тут є особливі стимули. Адже в самому способі відображення «старовини» кінодокументом міститься драматургія — колізія засобів і цілей. Якщо фотофіксація намертво зав’язана на сучасному моменті та справжньому часі, то минуле як тема фільму вже втратило свою фізику, здатну експонувати плівку. Виходу лишень два. Перший, із досвіду домашнього консервування: запасатися власною історією наперед. Допоки вона ще свіжа, представлена живими людьми й у неї легко повірити. Другий, археологічний: за збереженими документально-матеріальними уламками відтворювати душі та духи, які канули в Лету. Реконструкція в монтажі. Щоправда, є ризик відтворити не те, що було, а те, «що треба».

Шляхом подібної історичної антропології та етнографії рушили наші документалісти всіх поколінь. І не без успіху. Так, дует юних братів Васяновичів зняв короткометражку, яку так і назвав — «Старі люди». Це серія кінопортретів селян-старців, котрі разом із малою батьківщиною — традиційним українським селом — невблаганно йдуть у небуття. Візуальний тур по зморшках і сивинах, аудіальний — по архаїчному психопобуту. Інший тандем, але вже досвідчених кінематографістів у складі Сергія Тримбача і Юрія Терещенка, звернув увагу на соціально й професіонально альтернативний згаданому шар української «натури, що відходить». Їх «Любов небесна» і «Вічний хрест» — кіноесе про городян, ветеранів кіно. Свіжий і чесний погляд ледь не на ціле останнє століття пред’явив Віктор Олендер у дилогії «Пасажири з минулого століття» і «На незнайомому вокзалі». У центрі всього, звісно ж, остання велика війна та поточна наша невелика незалежність. Та найголовніше — особистості самих кінолітописців, які фільмами структурують колишнє та існуюче за авторським розумінням та особистою шкалою цінностей. Витягають із наочної історії її зміст. Про ці фільми вже доводилося похвально писати, згадую їх нині, щоб засвідчити тенденцію, на тлі якої висловлюся про дві нові роботи тієї самої спрямованості. Обидві щойно народилися під егідою телеканала «1+1», але долі знайшли різні, як і різними були їхні початкові посилання та духовні підсумки.

Документальний серіал Сергія Буковского «Війна. Український рахунок» зроблений професійно упевненою рукою, поданий в ефірі з помпою, а кожна серія вінчається немов дискусією під рубрикою «Документ». Та враження від фільму залишилося невизначеним. Як і від попередньої роботи цього режисера «Червона земля», яку вже доводилося рецензувати в «ДТ». Цікаво, що позитив автори «Війни» виявилися спроможними роздивитися навіть у порядках, які нацисти встановили в Києві. Так, слідом за одним театрознавцем, вони відзначають пожвавлення культурного життя в окупованій столиці. Тобто, після напруженого трудового дня в Бабиному Яру німецькі воїни разом із простими киянами могли зовсім по-європейському відпочити в нашому Оперному театрі. Для вас цей доведений факт має значення? Для мене — жодного. Вважаю, що є такі абсолютні критерії історичних якостей.

Факти — лише сировина історії, і приготувати з них у кіно можна два види кінцевого продукту. По-перше, «людський документ» — авторську версію того, що сталося, яка втілила його суб’єктивну правду. По-друге, те, що А.Базен називав «ідеологічним документом» — політично заангажовану версію того, що сталося. Нова картина С.Буковського, який вирішив встати над сутичкою і сформулювати «українську правду» про неї, по-моєму, вийшла чимось проміжним, але більше все-таки — політдокументом.

А ось інший новий фільм «плюсів» пройшов в ефірі непомітно й звернув на себе увагу лише на прем’єрі в Будинку кіно. І названий він відповідно — «Без пафосу». Автор цієї 48-хвилинної стрічки, Юлія Лазаревська, вирішила відтворити звичайне київське життя останніх передвоєнних років теж на підставі фотодокументів, кінохроніки та монологів сучасників. Майже два десятки людей згадують свої дитячі враження — про сусідів по подвір’ю, київських типів і типчиків, деталі побуту та дрібні події. Антураж — облуплені стіни та цегельно-замкнені простори старих двориків Подолу, що зникають. Кадр навмисно ізольований від сучасного зовнішнього світу й стримано, але зі смаком організований образотворчо (оператор Микола Мандрич). До нього внесено деталі, які за смислом акомпанують розповідям; періодично на тлі справжніх фактур виникають умовні алегоричні статуї, створені самим режисером; а «героям» дали можливість за своїм розумінням причепуритися для зйомки. Та варто «мемуаристам» зануритися в атмосферу дорогих спогадів, їхні очі немов спрямовуються повз нас у минуле, і виникає потік свідчень, в історичній достеменності якого, як і в людській щирості тих, хто говорить, неможливо сумніватися. Уривки хроніки, наїзди камери та тревелінги по рідкісних старих фотографіях закріплюють це відчуття.

Як жива встає перед глядачем та сама згадана раніше антропологія та етнографія передвоєнного Києва. Аж до запахів хліва в подвір’ї та хліба у фургоні сусіди-розвізника; гасові лампи, які повсюдно чадили, на яких безупинно гріли воду та сезонно варили варення; парфумів гарної, але зрадливої дружини сусіди-фізика і т.п. Світ звуків і речей настільки ж повний: вечірні музичення в квартирах російських і українських інтелігентів, виття унікальної сирени з пожежного катера на Дніпрі, наган у футлярі з-під скрипки, сусідські подружні розбірки, серветки-рішельє, корито-«ночви» і багато чого іншого, чого до нашого дня жодний документ не спроможний або не має наміру доносити. Як і деталі характерних біографій — від історії тітки Ціпи, яка дармовим частуванням рятувала дітвору від потрапляння під трамвай, до випадку з провідницею тіткою Фанею, котру якось люди з «чорного воронка» кудись назавжди повели, і розчудового весілля хворобливої Бронечки... І так усі жили та поживали, поки багато хто не помер одного дня. Це був «день» Бабиного Яру, пам’яті про який і присвячений цей талановитий фільм. Людський та історичний документ, місце якому в Музеї історії Києва. А ось київську театральну афішу тих самих днів я там не став би тримати. Оскільки жодного значення не має, що саме показували на підмостках міста, коли звідти доносилися постріли. Взагалі така історія, яка не розрізняє моральних цінностей, думаю, не має сенсу.