КИЇВСЬКЕ ПОЗАМЕЖЖЯ

Великі філософи XVIII століття — німець Еммануїл Кант, француз Жан Жак Руссо та наш співвітчизник Григорій Сковорода — були переконані, що людина за своєю природою — істота моральна. Що ж до сутності «морального», то воно як даність, як Бог не потребує доказів. Мислителі були переконані: моральність від початку властива душі людини.

Те, що відбувається в Києві і з Києвом, дозволяє засумніватися в наївному оптимізмі найвищих умів. Зрушення, здавалося, непорушних основ буття сталося за часів ленінського перевороту 1917 р. На плаву опинилися експропріатори всіх мастей, від булгаковського Швондера до нинішніх їхніх послідовників. Вульгарний прагматизм, яким хизуються нувориші, не передбачає в середовищі, яке іменує себе новою «елітою», дотримання норм морального спільного життя. Відвічні критерії совісності, добра, поваги до традиції — не більш ніж порожній звук у пострадянській тусовці. Прихватистість вилізлих «із грязі в князі» — не помилка сучасного суспільства, не недогляд, а логічне продовження ідеології Леніна з його симпатіями до «нечаївщини», в опорі вождя на люмпен і кримінальний елемент. Країна наша ніяк не підведеться з нар — радше, туди пхається. Адже не випадково приблатнений репертуар каналу «Шансон» лунає повсюди. Убивство і крадіжка класифікуються як помилки «тяжкого дитинства». В умовах «пере- і постперебудови» у коридорах влади з’явилася сила-силенна персонажів, не обтяжених тим, що людину відрязняє від звіра, — божественним даром совісності.

А як тішить слух слово «еліта»! Вчорашні «пацани», які посіли місця в партері і бельетажі театру під назвою «життя», сьогодні вершать долю Києва в атмосфері будівельної лихоманки. Шалені гроші, при низькій культурі їх власників, у «героїв нашого часу» породжують «комплекс повноцінності» й адекватне невігластво. Як результат — поява «архітектурної попси» на Майдані Незалежності, знесення історично значимих споруд, нехтування археологією Києва, його заповідними зонами. Київський архітектурний вандалізм особливо активізувався в передчутті кардинальних змін у владі. Найбільш наближені намагаються відкусити частину пирога якомога більшу. Зручно бешкетувати в країні без «золотої середини» — вимерлих старожилів, киян, які виїхали або загнані в злидні й в окраїнні «спальні райони».

Безглузда еклектика Майдану Незалежності, що зажила йому репутації «маргінала», була тільки прологом драми. Голова Управління з охорони пам’яток Руслан Кухаренко, який набив руку на прибуткових реставраційних акціях, створив цілу структуру, керовану тим-таки Кухаренком. Концерн видає завдання на будівництво, яке й здійснює, а також оцінює витрати на новороби і висмоктує ці суми з державної скарбниці. Цікаво, що гриф «реставрація» наказує оплачувати роботи у п’ятикратному розмірі. Використовуючи гроші платників податків, пан Кухаренко має намір «відреставрувати» (читай — збудувати) 64 імітації неіснуючих церков. Справа і свята, і прибуткова. Який вже тут Еммануїл Кант і Григорій Сковорода з їхньою вірою в совісність. Тут легше розгледіти того, кому Ленін довіряв управління державою.

Тоді як Р.Кухаренко з користю для себе імітує старовину, з лиця Києва як вітром здуває традиційну забудову, звичні для нас сквери, вулиці. На місці поквапливих знесень у самісінькому серці історичного Києва до неба злітають ікла безсистемно увіткнутих у квартали напівхмарочосів. Софію Київську, як і раніше, загрожує підтопити фітнес-центр, що його продовжують будувати, попри указ Л.Кучми про заборону на будівельні роботи. «Еліта», у передчутті зміни влади, дуже безсоромно будує за скромну зарплату державних чиновників не лише вілли, а й багатоповерхові готелі.

Фірма «Етрекс», керована дуже відомими в бізнесах-колах людьми, приватизувала частину схилу Володимирської гірки. «Історико-культурна територія особливої цінності» куплена фірмою за цінами «промислової землі». Будівництво 15-поверхового готелю починається в безпосередній близькості від домінанти класичного Києва — монумента князю Володимиру. Вже затверджено «архітектурно-планувальне завдання», тобто готовність до реалізації проекту повна. Частину гори знищать під’їзди, розв’язки, гаражі.

Прокуратура Шевченківського району м. Києва 19.03.02. дійшла висновку про «самовільне знищення будівельниками зелених насаджень» по вулиці Тургенєвській, 48. Знищено цілий сквер. Вершиною цинізму стало насильницьке виселення мешканців, знесення їхніх будинків і спорудження нового житла на Тургенєвській, 46 і Павлівській, 11. Київміськрада цей акт мотивувала спорудженням будинку для дипломатичного корпусу. Посольства дев’яти держав відповіли на запит знедолених вигнанців повним здивуванням і текстами такого змісту: «Посольство (таке-то) не подавало заявки і не є замовником житлового будинку». Вседозволеність «батьків міста» вийшла за рамки правового поля. Тим часом у газетах з’явився анонс: «Пропонуємо нові квартири в центрі міста за адресами: Тургенєвська, 46 і Павлівська, 31/32». Київміськрада — автор масштабної авантюри — за власним рішенням отримала у зазначених будинках 5% житлоплощі (рішення Київміськради від 30.03.99. № 182/283). Автори акції можуть потиснути руку «великому комбінатору» Остапу Бендеру.

А що ж ми, інтелігенція? Якою є наша позиція в період розмивання дуже стонченого культурного шару? Марно б’є на сполох академік П.Толочко, пише всім — архітекторам, управлінцям, Укрсиббанку, який знищує археологічний шар по вул. Андріївській, 2/12 — готує будівельний майданчик. Поки що безрезультатними залишаються звернення до пана В.Медведчука і пана В.Семиноженка. Виразно чутно голос Л.Скорик, яка героїчно бореться за честь киян. Цей заклик до моральності і до професійної корпоративності ніяк не переростає в потужний хор громадянського протесту. Зачатки громадянського суспільства дрімають під п’ятою свавілля, але й завдяки інтелектуалам, котрі не бажають «бруднитися у цьому бруді». Тим часом його маса, уподібнюючись болотам Білорусі, вже підступила до горла кожного. Мовчимо ми нині проти себе, а не за.

Рятувати своє місто, його традиції, культуру, образ велено кожному, хто відчуває себе частиною духовної спільноти.