Кирило Лавров: «Мені давно час піти... Та дуже багато пов’язано з театром»

Поділитися
Актор, багатьма узами пов’язаний із Києвом, відзначає ювілей. Кирилу Лаврову — 80. Це не єдина важлива для нього дата...

Актор, багатьма узами пов’язаний із Києвом, відзначає ювілей. Кирилу Лаврову — 80. Це не єдина важлива для нього дата. 55 років тому він прийшов до Київської російської драми до Костянтина Хохлова та заявив, що хоче працювати саме в цьому театрі, бо тут служить і його батько — легендарний Юрій Лавров. 2005-й, до речі, рік століття Юрія Сергійовича Лаврова… В інтерв’ю «ДТ» худрук БДТ розповів про те, як живе знаменитий петербурзький театр за відсутності Товстоногова та як важко утримати артистів від антрепризних спокус.

— Кирило Юрійовичу, зрозуміло, перше запитання про Товстоногова. Адже ви були майже біля витоків того БДТ, який будував Георгій Олександрович, зробивши його згодом одним із кращих театрів Радянського Союзу.

Коли Товстоногов прийшов до БДТ, він мав чітку програму. Театр у той час погано відвідувала публіка, розвал був повний. І він для початку вирішив, що треба принадити публіку, а це можна було зробити лише завдяки репертуару. Спочатку з’явилися легкі, розважальні спектаклі, сам він поставив у перший рік п’ять чи шість нових спектаклів, багато старих зняв і на новий репертуар публіка справді пішла. А коли він принадив глядача, коли театр полюбили, о, тут він на них обрушив і «Ідіота», і Горького, і Фігейредо. Ось так розпочалась історія театру Товстоногова.

— Які ролі в спектаклях Георгія Олександровича ви навіть через роки згадуєте з особливими відчуттями?

— Звичайно, не було суцільної ідилії, так — щоб усі спектаклі геніальні. Були й прохідні, і менш вдалі. Проте Товстоногов ніколи не боявся провалів. Навпаки, вони збуджували в ньому якусь активність і бажання домогтися успіху наступного спектаклю. Він був приголомшливий режисер. Навіть через багато років велич Товстоногова для мене абсолютно не тьмяніє, навпаки, я ще більше розумію, який це був великий майстер. Він йшов від автора, шанував авторський задум, максимально хотів його розкрити. Це не те що сучасні режисери, які використовують текст лише для реалізації власних задумів, і коли виходить спектакль, автора навіть і близько не можна впізнати. Товстоногов постійно привносив у спектакль багато свого, але це було в руслі авторського задуму. Його спектаклі, особливо класика, завжди були злободенними й сучасними. Він умів знаходити те живе, що цікавило глядацьку залу. На жаль, наше мистецтво недовговічне, і хоч як ми намагалися зберегти його спектаклі, час минає, ідуть актори. Цілого покоління нема... У Товстоногова ніколи не було двох акторських складів, він вважав, що спектакль робиться саме для цих акторів і саме в цих ролях. Коли згадувати ролі етапні, кожна з них у товстоноговському спектаклі — як вища освіта. Це й Молчалін у спектаклі «Лихо з розуму», і Солоний у «Трьох сестрах», і Городничій у «Ревізорі». У ті часи була блискуча трупа, він колекціонував таланти, умів збирати по крихтах, поштучно. Товстоногов працював у нашому театрі 33 роки, до смерті. І всі ці роки я був із ним, вихований ним на певних естетичних і творчих принципах, які вже ніколи не зможу зрадити, це вже стало моєю внутрішньою структурою. Може, я і театр маємо нині дещо старомодний вигляд (із погляду молодої авангардної критики), напевно, це не їхній ідеал, але бути іншим уже не можу, та й не хочу.

— Адже ви очолили театр відразу після смерті Георгія Олександровича?

— Так, мене обрали таємним голосуванням. Це було 1989 року.

— Це було для вас несподіванкою?

— Цілковитою! Повною несподіванкою! Я ніколи не розраховував на таке, оскільки завжди був актором і був щасливий займатися своєю професією, тим паче, що в мене ніколи не було нестачі в роботі. Я був щільно зайнятий у театрі, багато знімався. Питання про художнє керівництво для мене ніколи не стояло як щось реальне, але коли не стало Георгія Олександровича, ми були дуже розгублені, потрапили в трагічну ситуацію, втратили не просто керівника, а такого лідера, котрий створив театр. І коли пригадати, який це був час (щойно розпочалася перебудова), ця свобода, що обрушилася. Було дуже важко. Я усіляко відмовлявся, та мої товариші одноголосно проголосували за мене.

— А були інші кандидатури?

— Я сам пропонував різні варіанти, може, нехай директор буде на чолі художньої ради, альтернативи не було, а потім ще й загальні збори колективу одноголосно проголосували. Думав це на рік-два, а от уже непомітно пролетіло 12 років. Нині розумію, і кажу це без будь-якого кокетства, давно мені час піти... Та дуже багато пов’язано з театром...

— Помітно, що найвідоміші актори БДТ сьогодні затребувані в антрепризних проектах, іноді не завжди достойної якості. Як ви до цього ставитеся?

— Загалом, погано. Вважаю, що це абсолютна девальвація творчих цінностей. Це віяння часу, ось така меркантилізація всього та вся, і, на жаль, це торкнулося й театру. Не могло не торкнутися, адже театр не окрема якась держава, він живе за тими самими законами суспільства, що й усі інші. Та я до цього ставлюся дуже негативно, не бачив жодного антрепризного спектаклю, де на мене дихнуло б справжнє мистецтво. В основному, все це на потребу глядача, набирають відомих акторів, які нічим не пов’язані — ні загальною школою, ні загальними уявленнями про театр, кожний «дує у свою дуду». Ну, це чисто комерційна історія.

— Чи можна акторів засуджувати за це?

— Як їх можна засуджувати, коли вони отримують злидарську зарплату. Маленькі ставки, ось вони і йдуть на ці заробітки й отримують набагато більше, ніж у театрі. Та, на жаль, це така «зараза», яку потім неможливо зупинити. В антрепризі грає Олег Басілашвілі, Аліса Фрейндліх, Ніна Усатова, Світлана Крючкова. Адже маловідомих ніхто й не запрошує. Ще одна проблема — молодь подалася в різноманітні телесеріали. З одного в другий «кочують» ті самі обличчя, як правило, не з високим творчим результатом. Бувають у мене конфлікти з цими молодими артистами, які забувають, що головне все-таки — театр.

— Чи не можна пояснити бажання акторів шукати творче застосування своїм силам десь на стороні, в антрепризах, незадоволеністю становища в театрі? Може, не тільки в грошах проблема?

Тут усе взаємозалежно. Звичайно, часто вони мотивують це нестачею цікавої роботи в театрі. З другого боку, кожному з них я можу нагадати, що вони просто відмовлялися від ролей у театрі, аби не бути надто зайнятими й мати можливість заробляти гроші на стороні. Тому не можу погодитися з твердженням, що артисти біжать в антрепризи оскільки їм не дають ролей, це неправда. Кожний із них, коли він чесно згадає, скаже, що відмовлявся від цілої низки ролей, бо треба поїхати то до Америки, то до Ізраїлю, ще будь-куди заробляти гроші. Та все-таки вони — артисти театру, й мені б хотілося, щоб вони грали більше в театрі.

— Чи пропонували вам самому колись брати участь в антрепризних спектаклях?

— Пропонували, але переважно всі розуміють, що це не має сенсу. З ранку до ночі в театрі, коли ще кинуся в біги, в заробляння грошей, хто ж «у лавці залишиться»? Не знаю, якби я був звичайним артистом, а не керівником театру, то, можливо, обставини мене й змусили б якимось чином заробляти гроші, тому, може, й я був би небезгрішним.

— Театр займає весь ваш час?

— Абсолютно. Щодня, із ранку до ночі, без вихідних, адже виникає величезна кількість проблем, які потрібно негайно розв’язувати.

— У вас є досвід роботи в Міжнародній конфедерації творчих спілок театральних діячів. Як ви вважаєте, чи потрібна така організація, така співдружність?

— Звичайно, повною мірою, ті завдання, які ми ставили перед собою, ми не здійснюємо, знову ж через умови, в яких живемо. І хоча сталося мимовільне «розбігання» по власних квартирах, є прагнення до збереження певних зв’язків, спільності. З другого боку, всі спілки так бідно живуть, що важко дозволити собі розкіш постійного спілкування — це вимагає фінансів, елементарних грошей, аби можна було сісти на потяг і поїхати подивитися спектаклі, зустрітися. Через це, передусім, наші зв’язки не такі міцні, як хотілося б. Хоча, коли ми зустрічаємося, я відчуваю щиру радість, що бачу своїх колег, із якими багато років робимо одну справу. Конфедерація пройшла через усі складнощі, і ми вистояли. Проводимо багато цікавих фестивалів, творчих заходів.

— З ким із артистів театру вас зв’язують людські, дружні стосунки?

— У мене досить рівні та нормальні стосунки завжди були з усім колективом. У молодості дружив з покійним Фімою Копеляном, ми дуже дружили також із Владиком Стржельчиком. Із тих, хто залишився, це Всеволод Кузнєцов, це всі мої однолітки, із ними минуло життя, пліч-о-пліч, 50 років, тому все це так по-людяному тепло.

— Як ви ставитеся до своєї популярності?

— Навіть не знаю що сказати. Зазвичай, це дуже приємно. Бувало навіть, мене повідомляли, що моїм ім’ям називали своїх дітей. І нині, коли я вже мало знімаюся, до мене продовжують підходити люди і дякувати. І навіть люди молоді. Звідки вони мене знають? Я переконаний: ось така любов незнайомих людей — найдорожча плата за все, що мені вдалося зробити в житті. Набагато дорожче, ніж усі мої численні нагороди.

До історії питання...

Нині у БДТ — двовладдя. Худрук, як і раніше, Кирило Лавров. А от головний режисер театру — Тимур Чхеїдзе, котрий поставив на цій сцені «Підступність і любов», «Бориса Годунова» та деякі інші спектаклі. Нещодавно Чхеїдзе заявив: «Якщо Лавров не буде худруком, я не буду головрежем. Розумієте, він необхідний театру зі своїм авторитетом, своїм рангом, своїм даром керувати непомітно. Лавров — лідер у всьому, але зовні це абсолютно не виявляється. Він дуже багато робить для театру, і в театрі думають, що так і треба, що так буде завжди. З ним легко спілкуватися, він ніколи не переходить ту межу, за якою стоїть панібратство. Він слухає і чує...» Чхеїдзе в новому сезоні в БДТ ставитиме «Марію Стюарт» Шіллера. А Лавров, як і раніше, гратиме одну з найвдаліших своїх театральних ролей останніх років у спектаклі «Перед заходом сонця» за п’єсою Гауптмана.

Коли Кирило Юрійович працював у Києві, він грав безсловесну роль полового в «Живому трупі» і був на одній сцені з Михайлом Романовим.

До речі, Романов — одне із найсильніших акторських вражень Кирила Юрійовича, за силою впливу він поставив поруч ще тільки Смоктуновського в ролі Мишкіна в «Ідіоті». А ще в київському періоді Лавров згадує те, що бачив гру Юри, Бучми, Крушельницького, Ужвій та багатьох майстрів українського театру. Саме в Києві були закладені основи ставлення до театру, мистецтва, до професії актора. Через п’ять років доля запропонувала Лаврову другий щасливий білет. Та й у Києві справи не заладилися... Він захистив одного колегу від нападок. Лаврову цього не подарували. Згодом Хохлов, який виїхав із Києва до Ленінграда, написав листа Кирилу з пропозицією перейти у Великий драматичний театр. Він із радістю погоджується, тому що був палким шанувальником Хохлова, його людських і творчих якостей, і разом із дружиною Валентиною відправляється до Ленінграда. У БДТ тоді була складна атмосфера — часті зміни художнього керівництва, плітки, чвари. Кілька хороших акторів було, але монолітного самобутнього колективу — ні. У Хохлова з’явилася опозиція, котра нападала й на його прибічників, отже, діставалося Лаврову, як він згадує, «на всю Іванівську». Не винісши внутрішнього протистояння такої напруги, на новий рік, із 1955-го на 1956-й, Хохлов помер від інфаркту. Лавров почав підшукувати собі інший театр, була пропозиція від Миколи Акімова. Та в 1956 році до театру прийшов Товстоногов...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі