«Кінозірка прибалтійської національності». Регімантас Адомайтіс: «Хочеться працювати з тираном... талановитим» - Культура - dt.ua

«Кінозірка прибалтійської національності». Регімантас Адомайтіс: «Хочеться працювати з тираном... талановитим»

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

Прибалтійські актори кіно для радянських глядачів завжди були іноземцями. І знімали їх найчастіше в кіносюжетах на теми «загниваючого буржуазного життя»...

Регімантас Адомайтіс. Фото 70-х
Регімантас Адомайтіс. Фото 70-х

Прибалтійські актори кіно для радянських глядачів завжди були іноземцями. І знімали їх найчастіше в кіносюжетах на теми «загниваючого буржуазного життя». Регімантас Адомайтіс утілював у когорті «кінозірок прибалтійської національності» образ чоловіка-красеня. Його запам’ятали за образом бешкетного Енді в «Тресті, який лопнув» і за роллю у фільмі «Міраж» (екранізація Чейза). Саме Адоймайтіса часто запрошували у свої картини такі визначні режисери, як Григорій Козинцев (у «Королі Лірі» він зіграв Глостера, цій видатній картині цього року вже 35), Вітаутас Жалакявічюс («Ніхто не хотів умирати», «Кентаври», «Це солодке слово — свобода»). Нині Адомайтіс часто гастролює, рідше знімається. На литовській сцені він поперемінно грає то старіючого Казанову, то композитора Генделя.

— Вас, як і багатьох інших відомих прибалтійських акторів, у свій час відкрив для великого кіно геніальний режисер Жалакявічюс...

— Так, фільм «Ніхто не хотів умирати» був для нас із Баніонісом зоряним часом. У тому розумінні, що до цього ми були суто театральними акторами (а я до того ж початківцем). А тут раптом з’явився кінематограф. Після цієї картини нас помітили, стали запрошувати на ролі інші студії, інші режисери. Я почав зніматися на «Мосфільмі», «Ленфільмі», багатьох студіях Радянського Союзу. Але попри те що завдяки Жалакявічюсу мені відкрилася дорога на знімальні майданчики (він став для нас із Баніонісом хрещеним кінобатьком), роботи в театрі я не полишав ніколи. Постійно репетирував у театрі щось нове, одночасно знімаючись щороку в одній-двох картинах.

— Ви називаєте Вансявічюса своїм учителем у театрі, Жалакявічюса — у кіно. А як ви ставитеся до режисури взагалі? Віддаєте перевагу праці з режисером-приятелем чи постановником-тираном?

— Відверто кажучи, хочеться працювати з тираном, але талановитим. Адже, як часто буває в кіно (і більшість акторів мріють про це), режисер дозволяє акторові робити на майданчику все, що той захоче, переважно імпровізувати. А потім дивишся на екран — повна нісенітниця. А талановитий режисер заздалегідь знає, чого хоче домогтися, і йде до цього, навіть часом доводячи акторів до непритомності, до нер-вового зриву. Наприклад, часом знімає, припустімо, кінчик носа або мочку вуха, а на екрані не можна очей відірвати — це діє сильніше, ніж найправдивіший чи красиво виконаний монолог. Такими «тиранами» в кіно були Тарковський і Жалакявічюс. Вітаутас дав мені найзначніші уроки в кінематографі, і його авторитет затьмарює для мене багатьох. Крім, мабуть, Григорія Козинцева, який був дуже освіченою людиною, ерудитом, а не тільки обізнаним практиком кіно. З ним було цікаво працювати. Він дуже на мене вплинув. Хоча, чесно кажучи, бувають тирани й бездарні. Ті, що з наполеонівським комплексом. Але екран розставляє все по своїх місцях. Адже в кіно (для мене в усякому разі) творчого задоволення дуже мало — лічені хвилини, навіть секунди. Тому що можеш дуже правдиво грати, а дивишся на екран — неправда. Або нецікаво.

Маю признатися: кожен режисер був для мене авторитетом, тому що я — актор, не лізу в режисуру і не збираюся цього робити — це інша професія, яка потребує зовсім інших рис. На мою думку, актор повинен завжди прислухатися до режисера, щоб утілити його бачення. Тому під час роботи я не критикую режисерів. Щодо литовських кінорежисерів нічого не можу сказати з цього приводу. Іноді картини з’являються одна-дві на рік, десь їх показують, але вони проходять так швидко, і їх так мало... Все це випадково. Немає постійного виробництва, як було раніше. Саме кіновиробництва, про яке нині нема чого й говорити. Взагалі з роками починаєш байдужіти до кіно. Дедалі рідше й рідше ходиш дивитися картини. Тим більше що на телеекранах — або цілковита нісенітниця, або дурні серіали, або бойовики-стрілялки, які будуються на гострих відчуттях або спецефектах. Та й у кіно тепер така ж ситуація: стерео, «долбі», крісла рухаються... А це відволікає від головного — від трепету життя на екрані.

— Нині литовська театральна режисура — це окремий материк. Якщо подивитися на театральні премії останніх років, на модні тенденції в сучасному театрі, то саме Вільнюс може виявитися сценічною столицею світу.

— Справді, можна назвати кілька імен цікавих, талановитих режисерів, причому дуже різних: Тумінас, Коршуновас, Некрошюс. Вони дуже популярні у світі театру. Але говорити про якусь єдину школу нині навряд чи випадає. Ось старше покоління — так. Баніоніс виховувався на школі Мільтініса, я — школі ГИТИСа, оскільки вчився у Вансявічюса, тобто ми — послідовники однієї школи. А нині такої єдиної школи я не бачу. Ну, Тумінас має курс у консерваторії. Певне, у нього є свій метод. Хоча який — не можу навіть визначити. У Вайткуса, припустімо, знову ж свій метод. Таке розмаїття, з одного боку, тішить, але мені не все до душі. Іноді подивишся: талановито зроблено, але це вже інший театр, це не моє. Буває так, що сидиш у залі і не насолоджуєшся видовищем, а розгадуєш тільки ребуси режисера. Так що, виявляється, може бути катування й театром. Зрозуміло, що коли зникла цензура, з’явилося ця розмаїття. Нині, слава Богу, всі почали шукати нових форм, і результати якісь є. Але це як в архітектурі — нувориш бажає, щоб йому побудували будинок із башточками, що нагадують замок, і йому вже байдуже, відповідає це архітектурним принципам чи ні. Але така кількість талановитих імен у нашій маленькій республіці дуже радує і вселяє надію, що театр у Литві на підйомі.

— Ви часто гастролюєте — особливо з Донатасом Баніонісом, тому що разом граєте спектакль про Баха і Генделя. Чи часто ходите на спектаклі інших театрів? Які ваші останні театральні враження від «іноземного» мистецтва?

— Театри пострадянських країн, що оточують Литву (Білорусі, Польщі, України, навіть Росії), знаю не дуже добре. Адже в нас вони гастролюють нечасто, а сам я теж не завжди можу їх побачити, хоча дуже хотілося б. Наприклад, цікаво дізнатися, що тепер робить в Україні Богдан Ступка — особливо на сцені. Ми з ним познайомилися випадково, на якомусь фестивалі в Росії. Я відразу зрозумів, який це талант, шкода, що не довелося з ним зустрітися на знімальному майданчику. Але він усе ж знімається, чому я дуже радий. А мене тепер можна запрошувати в кіно тільки на ролі старичків. Але, зазвичай, стариків знаходять не в трупах, а на місцях. Проте, повертаючись до розмови про театр, можу сказати: нещодавно ми їздили з гастролями до Москви з театром Тумінаса (я був зайнятий тільки в «Маскараді»), на жаль, відвідати московські театри так і не зміг. Побачив лише один спектакль. Але повного уявлення про тенденції не дістав. Правда, знаю, що колись улюблені «Ленком» Марка Захарова і «Современник» Галини Волчек і нині не бідують. Можливо, це пов’язано з тим, що вони знаходять людей, які допомагають вирішувати фінансові проблеми. Або, як тепер модно казати, інвестують у театр. У Литві з цим сутужніше. Держава допомагає мало, а приватний капітал приходить у театр важко.

— І все ж ви не сидите без діла. Нехай мало знімають, зате завжди є робота в театрі.

— Тут, як сказав класик, «чутки про мою смерть явно перебільшені». Річ у тім, що з огляду на вік (а мені на початку майбутнього року виповниться 70) я можу вибирати п’єси, які подобаються. А це п’єси, де б’ється живе життя. Ось, наприклад, одна моя знайома перекладачка дала прочитати п’єсу італійського автора Фуріо Бордоне «Останні місяці». Сюжет дуже простий: старий батько чекає, коли прийде його син і відправить його в... притулок для старих. А поки чекає, розмовляє зі своєю померлою дружиною. Потім приходить син і запитує: «Ти ще не зібрався?». Той відповідає, що не знає, що взяти з собою... І весь перший акт складається з двох діалогів — із дружиною і сином, який вивозить його. А друга частина — це лише один монолог старого, який розповідає, що ж відбувається в цьому будинку, які цікаві старі живуть поруч... Коротше, це монолог про старість, про сенс життя, про фінал людського буття. Я показав цю п’єсу Тумінасу, чия театральна мова й чиї фантазії мені подобаються, і він поставив спектакль. Здавалося б, нудьга — не розважальна тема. Але вистава йде вже другий сезон. Зал повний, глядачі дивляться її на одному диханні.

А нині в Малому театрі Литви мене зайняли в п’єсі Григорія Горіна «Будинок, який побудував Свіфт». Цей театр створила група акторів на чолі з Рімасом Тумінасом, які відкололися від Національного академічного театру. Вони тривалий час тулилися при академічному театрі, поки будували своє невеличке приміщення. Але тепер уже мають зал на 200 з невеличким місць, головне — свій зал. Ось у цьому колективі я з задоволенням і граю. Крім того, у Національному академічному театрі мені запропонували роль, природно, старого — глави сім’ї. Це цікава й оригінальна литовська п’єса, дія починається в повоєн-ному литовському селі, а закінчується в наші дні — своєрідна сага про життя однієї родини. Розповідь і про ті дні, коли литовців вивозили до Сибіру, коли ще діяли лісові брати. І обидві прем’єри, на жаль, збігаються в часі, так що я навіть не знаю, як викручуся. Але спробую. Тому ставити на мені хрест іще зарано.

Попереду ваш ювілей. Чи часто оглядаєтеся у своє минуле? І якщо оглядаєтеся, то що найчастіше згадуєте?

Дивно, але мій шлях у мистецтво був одночасно і простим, і складним. Є на що оглянутися... Адже народився я в маленькому містечку Пасваліс, на півночі Литви, недалеко від латвійської столиці. Свого театру в містечку не було, а коли приїжджали колективи з Шауляя або Паневежиса, це було свято! А хто ж не любить свят? До речі, тоді театри багато гастролювали, не те що нині, адже через фінансову скруту гастролі не вигідні: перевезення декорацій, готелі, транспорт — усе дорого. Отже, повертаючись до теми, я ще на шкільній лаві захопився театром, брав участь у самодіяльності, драмгуртку. Але мій батько, інженер за фахом, дуже негативно ставився до цієї професії: це несер-йозно, це завжди п’яні блазні тощо. Тому, поступаючись його наполяганню, після закінчення школи я вступив до Вільнюського університету на фізико-математичний факультет (до того ж мені й подобалася фізика). Але на останньому курсі я зрозумів, що це не моє і що театр не відпускав мене ніколи. Я вступив на театральний факультет при Вільнюській консерваторії, а оскільки університетське начальство вже знало про моє захоплення, то до мене поставилися більш ніж добре: під час розподілу (по-моєму, така практика на пострадянському просторі збереглася тільки в Білорусі) мене направили вести гурток юних техніків при палаці піонерів. Пропрацював там рік, і на цьому моя технічна кар’єра закінчилася.

Після закінчення театрального факультету — знову розподіл. Цього разу до міста Капсукас (нині це Маріамполе). Але там через півроку театр закрили, а мене запросили в Каунас до режисера Вансявічюса. Театр тоді гримів у Литві, його порівнювали з уславленим театром Мільтініса в Паневежисі. А річ у тім, що Вансявічюс, закінчивши у Москві режисерський факультет при ГИТИСі, повернувся в Литву не сам, а привіз із собою весь так званий литовський курс його випускників. На основі цього колективу й було створено театр у Каунасі. Їх об’єднувала спільна школа, однакове сприйняття дійсності, спільний театральний почерк. Утім, «російський почерк» для Литви не новий, адже тут фаховий театр створювався на базі мхатівського методу, школи Станіславського і Немировича-Данченка. Перші режисери в буржуазній (читай — довоєнній) Литві отримували театральну освіту в Москві і Пітері. Але, як і кожне явище, згодом старі театри покривалися мохом і заштамповувалися, втрачаючи гостроту і... глядача. Тому театр Вансявічюса з його школою ГИТИСа ввірвався в театральне життя Литви, як порив свіжого вітру, як новий подих. І сам він став для мене не тільки режисером, а й учителем. Природно, що Вансявічюса помітили й перевели з Каунаса, зробивши художнім керівником Національного академічного драмтеатру у Вільнюсі. Він запросив мене з собою до столиці, де я працюю з 1967 року до цього часу. Правда, тепер уже я не на постійній роботі в трупі, та й Вансявічюс відійшов від активної діяльності — вік і таке інше. Кожне театральне явище виживає на гребені лише 10—15 років. А потім відбувається спад. І завжди потрібно щось свіжіше, сучасніше.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво