Кіномосква у пошуках сенсу патріотизму

Поділитися
У заповітний час 17 червня ц.р. відкрився черговий XXVII Московський міжнародний кінофестиваль, а завтра він має підбити свої підсумки й назвати лауреатів...

У заповітний час 17 червня ц.р. відкрився черговий XXVII Московський міжнародний кінофестиваль, а завтра він має підбити свої підсумки й назвати лауреатів. У конкурсі 17 робіт із 29 країн. І нехай цей розрив у числах нікого не дивує: транснаціональна копродукція сьогодні у світовому кіно радше норма, ніж виняток. Офіційна програма поки що виглядає досить добротною, хоча, як завжди, й не надто блискучою. Утім, серед конкурсантів є й уславлені, на кшталт Томаса Вінтерберга, одного з першопрохідників «Догми». Зірок мало. «Урочистості» поки що виглядають млявими, й усе якось невпопад. Зокрема на церемонії відкриття було показано конкурсне «Жадане життя» італійця Джузеппе Піччоні — дуже добротно зроблена, та вкрай банальна штучка з життя кіноакторів. Тут знову — у... надцяте після «Американської ночі» Франсуа Трюффо, але без дотепності та режисерського блиску тієї класичної стрічки — розжовуються паралелізми між кіномистецтвом і реальним життям.

Зате вже другий рік поспіль існує на ММКФ іще один, антиконсервативний конкурс — творче змагання експериментального кіно «Перспективи». Українськими фільмами, звісно, в жодній із офіційних програм тут навіть і не пахне. А ви спробуйте самі назвати бодай один новий повнометражний ігровий фільм, який сьогодні було б не соромно дати на який-небудь солідний МКФ...

А поза конкурсом тут видимо-невидимо новинок, серед яких чимало «родзинок», насмиканих із програм найпрестижніших МКФ останнього часу. У принципі достатньо відвідувати регулярно один лише ММКФ, аби бути в курсі подій у всьому світовому кіно. Це, як на мене, його головна особливість, що стала свого роду компенсацією за тривалу епоху залізної завіси. Неохватний для одиночки кінопотік, як завжди, розділено на авторські спецпрограми: «8 1/2», «Азіатський екстрим», «Фортеця Європа», «Датське кіно сьогодні», «Національні хіти», «Навколо світу», «Гала-прем’єри», ретроспективи француза Робера Гедигяна та німця Конрада Вольфа і, звісно ж, «Російський слід» і велика «Російська альтернатива». Як завжди, солідно виглядає й інтелектуальний акомпанемент екрану у вигляді серії круглих столів, розпочатих дискусією на животрепетну як для Росії, так і для України тему — «У пошуках сенсу: новий патріотизм». Не дивно, що паралелі між «своїм» і «чужим» так і напрошувалися на переглядах і під час дискусій на XXVII ММКФ. У момент, коли пишуться ці рядки, до кінця фестивалю ще третина його строку, та вже зараз видно, що такого новенького про патріотизм і його околиці розповів тутешній конкурсний екран.

Батьківщина-каземат

Своєрідною суто національною версією євроскептицизму побачився фільм «Вічна мерзлота» відомого фінського режисера Аку Лоухімієса. Це розлого-неспішна та жорстко реалістична сага про людське життя-буття у сучасному Гельсінкі. Автор вибудовує нескінченний ланцюжок знайомих побутових ситуацій і їх логічно неминучих сумних і мерзенних фіналів, причин та наслідків, що підтверджують давню здогадку Льва Толстого: люди схильні накидати собі подібним власні пороки, породжуючи в такий спосіб своєрідну нескінченну естафету зла. Стрижень кіносюжета відверто взято з толстовського «Фальшивого купона», і хіба важливо, що за фільмом «купоном» слугує кольорова комп’ютерна копія купюри в 500 євро. До того ж дуже впізнавано, а тому й дуже переконливо — невблаганний ланцюг відплат за гріхи та грішки. Втрата родинних зв’язків веде хлопця до наркоманії, педерастії та криміналу. Скотинячий секс — звіряче вбивство. Утопічний проект хакерської «р-революції» через вторгнення на чужі банківські рахунки — конфлікт із поліцією і — знову смерть. Зрештою, за одну загибель потрібно платити іншою — щоб помститися... А зовні — це дуже й дуже пристойне за нашими мірками життя мешканців фінської столиці, на кожному кроку маркіроване «євро». «Вічна мерзлота» — так непатріотично Лоухімієс величає тут свою батьківщину. І як у такий світ приводити дітей, бажаючи їм добра? Про це також запитує автор, утім, залишаючи фінал відкритим, а всю окреслену екзистенціальну проблематику — на долю цих самих нащадків. Тим часом сама можливість такого національного кіно про симптоми хвороби цілої нації, хоч як це парадоксально, є запорукою її добробуту. Адже як одержати відповідь на життєво важливе запитання, навіть не ставлячи його? От, скажімо, в українському кіно такої традиції не було й немає. Якщо не враховувати легкого наближення до теми у «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука. Куди там! Кожен, хто зазіхає на епічний спокій національної совісті, зазвичай таврується у нас як «антипатріот» тощо. У цьому й полягає фокус: коли совість не болить, із нею біда.

А от у Росії таке кіно національного самобичування вже з’явилося. На ММКФ можна було побачити його зразки. Скажімо, дуже талановитий і дуже жорстокий щодо «своїх» фільм «4» Іллі Хржановського. «Вічна мерзлота» — так можна було б перейменувати «4», перефразувавши назву попередньої стрічки. Щоправда, ще більше в російському кіно можна бачити як гарних, так і немудрих ура-патріотичних стрічок. Та справжнє багатство художнього життя стоїть на розмаїтості несхожого, а не на монотонності суто «гарного». Правда ж?

Жорстока логіка
«рiдної хати»

«Останній місяць» — так називається потужне епічне кінополотно, представлене на XXVII ММКФ відомим чилійським ветераном політичного кіно Мігелем Літтіном. Цей автор, аби краще зрозуміти одну з найболючіших проблем сучасності — арабо-ізраїльський конфлікт, розпочав розбіг здалеку, від часів турецької окупації Палестини й англо-палестинської боротьби з нею. У центрі дії життя бідняка-палестинця Солімана й інтелігентного єврея-іммігранта з Чилі Якобео. Мусульманин без будь-якої задньої думки буквально власними руками допомагає іудею, як брату, облаштуватися на землі предків. Продає йому частину землі й допомагає будувати дім. І жити б їм тут і далі по-братньому, але набирає сили, нашою мовою, комплекс «рiдної хати»: моє — це ТІЛЬКИ моє. А за своє й убити можна. Так вони й учинили у ХXI столітті. З голови до ніг у крові одне одного. Фільм Літтіна сповнений біблійних алюзій, та головне — колоритно представлених біблійних фактур. І справді, а що, власне, змінилося за останні тисячоліття у «матеріалі» історії? На екрані — споконвічний ландшафт Іудеї. Ось — жінка. Ось — чоловік. Ось — їхнє кохання та їхні діти. Ось — тяжка праця, що перетворює камінь пустельних гір на стіни будинків і храмів. Ось кров, пролита за те, в кого більше прав на «рiдну хату». Ось люди говорять про омріяного Вищого Судію. І звуть його однаково — Бог. Та стіни «рiдної хати» і долі рідних зрештою виявляються ближчими за завіти далекого Бога... А той, хто гадає, що ця ситуація до сучасної України не має ніякого відношення, як на мене, глибоко помиляється. Або лукавить.

Свободу психам?

Зате батьківщина Швейка на «задану» важку тему надіслала на конкурс, на мою думку, абсолютно легковажну відповідь, яка стала і абсолютно модерновим, і рішуче національним вирішенням заклятої проблеми «нового патріотизму». Фільм зірки, що сходить, молодої чеської режисури (так кажуть) Петра Зеленки має назву «Хроніки звичайного безумства». Власне, ми в антуражі сучасної Праги побачили екранізацію давньої приказки: кожен божеволіє по-своєму. Колекція шаленостей і дивацтв здається нескінченною і часом дуже смішить. Так, колишній диктор соціалістичного ТБ виступає на манірному вернісажі з перформансом: спочатку на нього надягають, немов презерватив, гігантську мильну бульку, а потім він по пам’яті читає офіційні повідомлення ЦК часів ЧРСР. Солідна дама патологічно любить... здавати кров для жертв різних світових катастроф. А літній пан складає список предметів, які в нього коли-небудь жбурляли жінки. Тощо, тощо. Єдиний можливий висновок: свобода рідної постсоціалістичної Чехії для пана Зеленки — це поле вільного співіснування безлічі індивідуальних безумств його співгромадян. Непогано. Та небеззаперечно. Адже в картині Томаса Вінтерберга «Люба Венді» (Данія/Німеччина/Франція/Великобританія) якраз про зворотне. В шахтарському селищі група підлітків створює підпільну «ложу» шанувальників стильних револьверів. Зброї споруджено вівтар, дано імена, і «Венді» — це такий витончений дамський револьверчик. Манія? А як же! Та, на жаль, вона не прикрасила цей світ. Пацанів, які пустили пукалки в діло, самих перестріляла поліція. Автор явно романтизує цю загибель, а якщо міркувати тверезо — так їм і треба.

Приз у студію!!!

Авторитетні кінодіячі очолили два журі XXVII ММКФ. Головним керує відомий російський кінодраматург Валентин Черних, який рік тому забезпечив сюжетом тріумфальних «Своїх». А на чолі журі «Перспектив» — режисер Юрай Якубиско, якого небезпідставно звуть іще словацьким Фелліні. Кого вони завтра увінчають лаврами? З яких міркувань? Особисто я поки що надав би перевагу суворій «Вічній мерзлоті». Проте підозрюю, що в яблучко поцілить російська стрічка «Космос як передчуття» пітерця Олексія Учителя, яка «стрілятиме» ближче до кінця огляду. Таке в мене передчуття. По-перше, Учитель справді сильний автор. А по-друге, він, як уже сказано, з Петербурга... Хоч би як там було, «спортивні» та розумові підсумки XXVII ММКФ відкладемо до наступного випуску «ДТ».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі