Кіно як обличчя нації - Культура - dt.ua

Кіно як обличчя нації

18 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 18 лютого-25 лютого

Слово було ділом... 23 лютого мають відбутися парламентські слухання, присвячені українському кіно....

Слово було ділом...

23 лютого мають відбутися парламентські слухання, присвячені українському кіно. Ініціював їх народний депутат Павло Мовчан після публікації статей Юрія та Михайла Іллєнків у газеті «Слово Просвіти». Рішення, які будуть прийняті після тих слухань, обов’язкові для виконання, і тому сьогодні вони набувають попередніх формулювань у пресі, в офіційних та неофіційних зустрічах кінематографістів. 19 січня редакція журналу «Кіно-Театр» провела круглий стіл «Перспективи українського кіно», де й обговорювались його актуальні проблеми. Певний час продовжувала працювати робоча група, яку її учасники назвали комітетом порятунку українського кіно: Юрій та Михайло Іллєнки, Олександр Коваль, Ганна Чміль, Вадим Скуратівський, Сергій Тримбач, Микола Мазяр формулювали пропозиції для Верховної Ради, вибудовуючи їх якомога конструктивніше.

Борис Савченко, Олександр Коваль висловили те, що хвилює всю кінематографічну спільноту: потрібні структурні зміни кіногалузі. Заради покращання іміджу кіно слід утворити окреме відомство (чи Комітет із питань кіно, чи Фонд кіно…), до якого увійде вся інфраструктура, необхідна для виробництва фільмів, просування їх до глядача, підготовки фахівців тощо. Давно назріло заснування, як це є в багатьох європейських країнах, спеціального накопичувального фонду, кошти якого, що нагромаджуватимуться завдяки дії закону «Про збір на розвиток українського кіно», йтимуть на виробництво фільмів. На цей закон кінематографісти покладають особливі надії.

На запитання «що робити?» під час розмови звучали різні варіанти відповідей. Найлаконічнішу, слушну, сказати б, елементарну висловив режисер Сергій Маслобойщиков: «Треба знімати хороші фільми». З наголосом на слові «хороші».

Але суспільству нагадати про себе дуже складно: комунікації обірвані.13 років українські фільми, створені ціною неймовірних зусиль, навіть ті, що здобували резонанс у пресі, до глядача не доходили. Життя їх обмежувалось показом у Будинку кіно, щонайбільше — на фестивальних екранах. Між ними і глядачами пролягла непробивна стіна, що називається прокат. Переважно поруйнований, як і кіновиробництво. Його нинішнє відродження у великих містах ситуації не змінює. Бо відновлюється прокат коштами іноземних інвесторів, тож модерні кінозали обслуговують іноземне кіно (Закон «Про кіно», що передбачає 30-відсоткову квоту українських фільмів, для них не указ). Українському кіновиробнику в такий кінозал не пробратися. Навіть така прогресивна структура, як «Арт-гауз трафік» пропонує корейське, японське, тайванське, але тільки не українське кіно. Згадаймо історію з тим-таки «Мамаєм» Олеся Саніна. Ним насолоджувалися члени американської кіноакадемії, але не наші глядачі. Наш кіноглядач із його грішми відданий іноземцям.

До речі, в Кореї Олесю Саніну після успішного дебюту відразу ж дали змогу зняти наступний фільм, тим більше що він мав апробовану на «Мамаї» чудову команду, і задумів йому не бракувало. Та тільки не в нас. І де тепер та команда? Оператор Сергій Михальчук високопрофесійно працює на кіно російське, музикою Алли Загайкевич зацікавились у Німеччині, актор Олег Білоус робить вистави у київських театрах, Вікторія Спесивцева грає у провідних театрах України, їздить на фестивалі з виставами Андрія Жолдака...

Не весь народ американізувався...

Вкотре переконуєшся, що в перенасиченому телеефірі українському продукту — телевізійному, кінематографічному — місця немає, а під етикеткою «Наше кино» пропонується російське. І такий стан — ніби само собою зрозуміла річ.

Читаючи студентам університету курс «Кіномистецтво» (і це не майбутні фахівці з кіно), я бачу інтерес до українського кіно, і він посилюється, коли телебачення показує українські фільми. Останніх два роки їх там майже не показували. Але існує якась незбагненна сила, яка підтримує той інтерес.

Жанна Д’Арк українського кіно

Оскільки кінематографічна інфраструктура ще в руках держави, то кіногалузь майже повністю залежить від свого керівника. Тож не менш суттєве кадрове питання.

Те, що в нас в умовах поганого фінансування національне кіно протрималось десять років — заслуга колишнього заступника міністра культури Ганни Чміль, — вважає Людмила Лємєшева. До 2003 року кіноспільнота ще мала надію на майбутнє свого кіно і пов’язувала її саме з діяльністю Ганни Чміль: вона шукала додаткові джерела фінансування і режисерів примушувала це робити. Але її звільнили, всупереч волі більшості кінематографістів. Відтоді розпочалися занепад і застій. Як не погодитися з доктором мистецтвознавства Вадимом Скуратівським, який вважає єдино прийнятною кандидатурою на посаду заступника міністра культури з питань кіно саме Ганну Павлівну Чміль. Її кандидатуру на цю посаду 8 лютого схвалив пленум Спілки кінематографістів. А на круглому столі — всі його учасники.

Ми у світі

Думаю, всі погодяться — жодне з мистецтв не дає такого повного уявлення про країну, як кіно. Оглядаючись на останні 13 років нашого кіно, бачимо суцільні розчарування і втрати. Єдиний світлий відтинок часу для нього — це рік прем’єрства Віктора Ющенка, який виконав бюджетні зобов’язання, і на світ з’явилися фільми, що принесли славу Україні, — «Тир» і «Молитва за гетьмана Мазепу», показаний у Берліні в найпрестижнішій програмі і який здобув нагороду на МКФ у Польщі, «Шум вітру», нагороджений у Каїрі, «Мамай», номінований на Оскара, «Йшов трамвай №9», що побив усі рекорди за кількістю нагород. Як відгомін: кілька днів тому спеціальний приз у Клермон-Феррані дістав фільм «Проти сонця» Володимира Васяновича. 2002 року було проведено ще одну важливу в міжнародному аспекті акцію: широку ретроспективу фільмів О.Довженка у Нью-Йорку, Вашингтоні та Лос-Анджелесі, а в останньому з цих міст — ще й наукову конференцію за участі американських кінознавців. Фінансова підтримка — це той локомотив, який везе кіногалузь, і тоді вона була достатньою.

Що маємо тепер? Теперішнє керівництва кіногалузі й кіностудії Довженка довело, що за півтора року можна і виробничий процес зупинити, і остаточно викреслити український фільм із культурного простору країни. Відомо, що в різних країнах світу кінематограф ставав предметом комерційних спекуляцій, наживи і т.п. Але історія світового кіно не знає випадку, щоб директор студії, не маючи в кіно ніяких, окрім комерційних, інтересів, при цьому ще й публічно зневажав кіно своєї країни. А нинішній директор кіностудії ім.О.Довженка прославився саме такою зневагою, якою хизувався у пресі.

Чи дійде закон до фінішу?

Навесні 2003 року в українського кіно з’явився реальний шанс — було схвалено на урядовому рівні Закон «Про збір на розвиток національної кінематографії», завдяки якому могло б відкритися реальне фінансування. Але після звільнення Г.Чміль все зупинилось — його й досі не прийняли. Учасники розмови наголошували на необхідності продовжувати законотворчу діяльність на підтримку українського кіно.

Натомість відбувалося тотальне нищення інфраструктури кіно. Ялтинську студію купила Росія. Були спроби загарбання приміщення студії «Украніамафільм» приватною структурою. Тривожні вісті надходять з Одеси: Одеську студію акціонують, і вона може опинитися в приватних руках, якщо вже не опинилась. Національна студія ім. О.Довженка, не маючи інвестицій в українське кіно, давно здає свої площі російським бізнесменам. Останній же рік працювали над єдиним фільмом — «Братчики», що фінансувався за державною програмою підтримки української мови, тобто не за студійні кошти. І все ж знімальна група була просто стероризована брутальним ставленням до неї директора студії. Багатьох фахівців зі студії позвільняли, мовляв, прийдуть люди, які вміють робити кіно. Кіностудія ім. О.Довженка з благословіння влади за останніх півтора року перетворилася на комерційне підприємство кількох людей і сьогодні до українського кіно не причетна. Коли рубають голову, то за волоссям не плачуть. Але на совісті директора і знищення унікальної бібліотеки студії, де були комплекти «Мира искусств», «Киевской старини», яку, очевидно, збирали ще 75 років тому, коли студію засновували, з гордістю називаючи її Українським Голлівудом, бо за оснащенням вона була найпередовіша в Європі.

Кінематографісти не мовчали, висловлювали обурення керівникам Міністерства культури, на засіданні секретаріату Спілки кінематографістів, на колегії міністерства. Але відповіді не було.

Я ці дії розцінюю як духовний геноцид. Додавши й те, що показують нашим громадянам приватні телеканали, яким ніхто не указ.

Слід сказати, що такої «культурної» політики немає ніде. В західних сусідів кіно переживає бум, але не за державний кошт, а завдяки розумним законам і протекціонізму дебютантів.

Держзамовлення

9 лютого в Будинку кіно відбулась неординарна подія — на перегляд документального фільму «Час темряви» (режисер Сергій Дудка, «Укртелефільм», 2003) прийшли Президент України Віктор Ющенко з дружиною. Перед переглядом виступили Іван Дзюба, Олег Бійма, після перегляду — Михайло Бєліков, Сергій Тримбач, учасники фільму. Іван Дзюба, зокрема, звернувся до Президента з пропозицією від діячів літератури і мистецтва про зустріч, щоб обговорити пекучі й нагальні проблеми. Сергій Тримбач озвучив необхідність повернення з російського кіноархіву («Держфільмофонду РФ») українських фільмів, оскільки цю проблему можна вирішити тільки на рівні президентів двох країн. Поява Віктора Ющенка на перегляді фільму про Голодомор не випадкова. У світі недостатньо знають про цю трагедію українського народу, і він вважає своїм обов’язком ініціювати й фінансово підтримати всі починання вчених та митців, присвячені цій темі. «Я негайно підтримаю фінансово створення ігрового фільму про Голодомор. Він повинен бути такої мотивації, яку має фільм «Хоробре серце». Це було сказано щиро, і, безперечно, в українських кінематографістів є шанс зняти фільм, кошти на який гарантовано.

Питання — як створити наше «Хоробре серце» в умовах, коли оснащення студії застаріле, часто — непридатне. А про те, що відбувається зі спеціалістами, вже йшлося. І ще: чи може з’явитися вражаючий фільм, якщо не налагоджене кіновиробництво, провідні режисери десятиліття не знімають. Молодь знімає студентські стрічки, запроваджено (знову-таки, завдяки Г.Чміль) практику дебютів: щойно в кінотеатрі «Жовтень» відбулась прем’єра 12 короткометражних фільмів серії «Любов — це...», і ці, хай не зовсім вдалі, стрічки треба розцінювати як крок кіно в майбутнє. Але повноцінної практики під крилом майстрів у молодих майже немає.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво