КІНО ТА ЖИТТЯ ВІКТОРА ШКУРІНА ДО 70-РІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ СТУДІЇ ХРОНІКАЛЬНО-ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ФІЛЬМІВ

Українську студію хронікально-документальних фільмів режисери-випускники московського ВДІКу своєю увагою не розбещували. І прибуття в середині 70-х одразу двох учнів знаменитого Романа Кармена сприйняли на студії зі скептицизмом — чи надовго? Забігаючи наперед, скажу — назавжди. Документальна студія в ті роки була затребувана і суспільством, і владою, оскільки телебачення тоді ще не обплутало настільки чіпко аудіовізуальний простір країни, і кіножурнали, документальні фільми широко показували в кінотеатрах. Працювати на студії було престижно.

Із новеньких, мабуть, поважнішим і більш зрілим видався Віктор Шкурін. І, як з’ясувалося, не випадково: за плечима Віктора були одеська морехідка, робота на суворому Шпіцбергені, досвід комсомольського секретаря великого райкому. До речі, перспектива йому світила солідна — обком рекомендував Шкуріна для навчання у Вищій партійній школі. Однак, поїхавши до Москви, замість ВПШ зухвалий висуванець вступив у Всесоюзний державний інститут кінематографії вчитися на режисера. На таке, погодьтеся, могла наважитися лише неординарна, самодостатня людина.

Віктор Георгійович Шкурін на рік молодший за студію. І ось уже, вважай, половину свого життєвого шляху вони пройшли разом — Віктор Шкурін і «Укркінохроніка». Характерно, що майже кожен фільм Віктора так чи так визначений його біографією.

«Кинутий уперед»

Було це на четвертому курсі. Серед відібраних трьох кращих студентських сценаріїв один, що, до речі, належав перу в майбутньому відомого кінодраматурга Бориса Саакова, був про роботу «Комсомольського прожектора». Саме цей сценарій запропонував для зйомки курсової роботи студентові Шкуріну, як колишньому комсомольському діячу, Роман Лазарович Кармен, у майстерні якого той учився. Виявилося, у сценарії йшлося про будівництво стану холодного прокату не де-небудь, а в рідному місті Віктора — Маріуполі, тоді Жданові. До Києва на студію «Укркінохроніка» молодий практикант приїхав із рекомендаційним листом самого Кармена. Тодішній головний редактор студії Гелій Снєгірьов прихильно поставився і до сценарію, і до майбутнього режисера, і курсову роботу запустили у виробництво як планову одиницю. Звісно, у цьому був ризик, і чималий. Але студія в результаті не помилилася. Фільм вийшов свіжий, несподіваний, місцями бешкетний. Звичний екран втратив свої закостенілі обриси, знайомий світ, здавалося, перевернувся, сяйнувши якоюсь геть новою, невидимою раніше гранню. Жвавий, безпосередній, він сприймався як ковток свіжого повітря. І запаморочливий вальс баштових кранів під дивний «Блакитний Дунай»... І шалений рок-н-рол бунтівного, покрученого металу на безгоспному складі... І ніжний букетик польових квітів симпатичній кранівниці, доставлений у сталевих зубах потужного ковша... У кожному епізоді — карколомні ракурси, все живе, дихає, бере за душу. Бентега молодої думки і почуття буквально вихлюпувалися з екрана, беручи глядача в емоційний полон і не відпускаючи його до останніх кадрів.

Пам’ятаючи вдалий дебют Віктора Шкуріна, «Укркінохроніка» запросила його зняти на студії дипломну роботу, запропонувавши сценарій про металургів Ждановського металургійного заводу імені Ілліча. І знову в рідному місті, на заводі, де довгі роки трудилися батько Георгій Сергійович — коваль мартенівського цеху, — і мама Катерина Федорівна — шишельниця ливарного цеху, та й сам Віктор чотирнадцятирічним підлітком долучився тут гарячої професії. Сценарій був про молодого сталевара Михайла Гонду і легендарного Макара Мазая, який геройськи загинув, відмовившись варити сталь для фашистів. До війни Вікторів батько працював із Макаром Микитовичем в одній зміні, навіть товаришували.

Кіно знімали на одному подиху. Безоглядно лізли в найризикованіші місця, обираючи для зйомки екзотичні точки. «Коли знімали аварію в цеху, оператор Едик Тимлін уклався з кіноапаратом прямо під мартеном, — згадує Віктор Георгійович. — Дивлюся, біжить до нас блідий Мишко Гонда й матюкається щосили, мовляв, геть звідси. Щойно ми встигли забратися, як піч «виплюнула» пляму гарячого металу радіусом метрів десять прямо на те місце, де були ми». Епізод аварії вийшов сліпучим: сталь вирує, звиваються космічними язиками протуберанці — і приголомшливі за своїм емоційним зарядом великі напружені портрети металургів. До речі, через цей епізод фільм не хотіли приймати: стереотип був міцний — у радянському способі життя не може бути ні аварій, ні катастроф, узагалі жодних проколів. Але режисер епізод відстояв. Вже в цій першій серйозній роботі проявився самобутній режисерський, Шкурінський, нерв — темпераментний, небайдужий, напористий.

Перші фільми Віктора Георгійовича «Кинутий уперед» і «Двоє з мартена» були своєрідною підготовкою до майбутньої повнометражної картини «Вогні Придніпров’я». Зміст картини в простих і ємних словах — метал і хліб. Режисер був воістину зачарований багатствами Дніпропетровщини, надзвичайними людьми-трудівниками. Як він сам зізнавався, із таким творчим завзяттям, із такою любов’ю й відповідальністю він не знімав ніколи. За створення цього масштабного кінополотна Віктора Шкуріна було удостоєно почесного звання заслужений діяч мистецтв України.

«Я шагаю по Москве»

Дебют же майбутнього режисера-документаліста в кіно був... акторським. На іспиті з акторської майстерності у ВДІКу Віктора запримітила Ліка Авербах, другий режисер картини «Я шагаю по Москве», і запросила на «Мосфільм». Георгій Данелія шукав актора для епізоду на роль «підсобного шахрая». Побачивши Шкуріна, Данелія в захваті закричав: «Ні, це не підсобний, це буде головний шахрай». Цікаво, що у всій цій ситуації теж була якась життєва обумовленість. Ще в дитсадку меткому хлопчику Віті Шкуріну ненавмисне перебили ніс, і з віком на його обличчі з’явився такий собі хуліганистий вираз. Під час евакуації в Іркутську Віктора втягнули в серйозну злодійську зграю. Бозна-чим би це скінчилося, якби у відпустку побачитися з сім’єю перед японською кампанією не прибув його батько капітан Шкурін. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, він відіслав дружину з дітьми на батьківщину, у Маріуполь.

Напевно, багатьом глядачам фільму «Я шагаю по Москве» запам’ятався кишеньковий злодій, що, втікаючи від погоні, мчить зацькованим звіром, зметаючи всіх на своєму шляху.

«Десант у безсмертя»

Як і всі маріупольські хлопчаки, Віктор Шкурін мріяв про море. Закінчивши семирічку лише на п’ятірки, він вступив до Одеської морехідки. По закінченні працював на Шпіцбергені начальником порту Баренцбург, потім у Маріупольському порту. Ставши режисером-документалістом, увесь час мріяв зняти фільм на морську тему. Коли в студійному портфелі з’явився сценарій Миколи Карпова про морських десантників, Віктор вирішив, що це його щасливий шанс. Фільм «Десант у безсмертя» розповідає про легендарний подвиг морського десанту під командуванням Костянтина Ольшанського, який повинен був перешкодити німцям перед відступом підірвати миколаївський порт, верфі, елеватор. З 68 героїв живими залишилися дванадцять. Їх і розшукали документалісти, зібравши на місці минулих боїв. Підбадьорені щирою увагою режисера, ветерани згадували разючі деталі. Для документаліста вміння пробудити емоційну пам’ять людини дуже важливо, бо допомагає висвітлити суть людського характеру впродовж коротких хвилин документального екрану. Віктор Георгійович вважає, що зараз, коли йдуть на пенсію дівчата, ровесниці Перемоги, і хлопчаки, народжені суворого сорок першого, які чули про війну з перших вуст, від своїх батьків, дуже важливо прилучити підростаюче покоління до достовірної, а не вигаданої правди війни.

«Український квартал»

Ця картина для Віктора Шкуріна теж не випадкова. У квітні 1966 року узбецькі кінематографісти запросили своїх українських колег у гості. Були дивовижно теплі зустрічі з глядачами в Ташкенті, Самарканді, приймали українців із казковою щедрістю. А наступного дня після їх повернення до Києва Ташкент спіткало страшне лихо: землетрус зруйнував місто, люди залишилися без притулку, сотні загинули під руїнами. Віктор був упевнений, що уроки трагедії мають послужити службу всім людям землі. Лише завдяки його одержимій переконаності вдалося пробити тему в Держкіно, і знімальна група виїхала в Узбекистан. У Ташкенті вже кипіла робота. Бригади з України будували в центрі Ташкента цілий квартал. Про їхню роботу (і не тільки) зняв Віктор Георгійович фільм, який так і назвали «Український квартал».

Через 22 роки доля, можливо, завваживши його вміння співпереживати, знову привела Віктора Шкуріна до людей, що потрапили в біду. Чорний грудень 1988 року приніс на вірменську землю руїни, горе, сльози. До Єревана група вилетіла лише з кінокамерою, плівкою поділилися вірменські кінематографісти. Вночі приїхали у Спітак. Знімати почали відразу ж. Як у середньовіччі, мовчазно палахкотіли в темряві вогнища, вихоплюючи з пітьми суворі обличчя, клумаки з пожитками і жахливі штабелі трун. Образи людського горя вражають, хоч екран стриманий і навіть аскетичний: образотворчі рішення скупі, ракурси невибагливі, що посилює враження істинності, незаперечності трагедії в кадрі. Фільм «Розділю твій біль» — це більш ніж співпереживання, це повне злиття почуттів людей, які перебували по обидва боки кінокамери. Уміння співстраждати — рідкісний талант.

«Соната
про художника»

Кінострічка про Івана Макаровича Гончара, збирача і ревного хранителя перлин української народної творчості. Коли Віктор Шкурін уперше потрапив у дім-музей Гончара, побачене його просто приголомшило. Унікальні колекції рушників, писанок, ікон, кераміки, вишиванок, стародавньої зброї, картин, одягу... Та й сам Іван Макарович вразив його уяву мудрістю, талантом, одержимістю. «Скількох відомих людей знімав я — Діна Ріда і Святослава Федорова, Анжелу Девіс і Херлуфа Бідструпа, Чингіза Айтматова й Андріяна Ніколаєва — просвітлено згадує Віктор Георгійович, — але Іван Гончар назавжди залишився для мене героєм номер один. Я вперше зіштовхнувся зі справжнім українцем, справжньою українською душею». Доля картини була драматичною; хоча московське начальство прийняло її прохолодно, а в Києві начебто й непогано, в кінопрокаті фільм засунули на найдальшу полицю. І враз через шість років у кінотеатрі хроніки «Орбіта» несподівано з’явилася гігантська афіша «Сонати про художника». А буквально наступного дня в республіканській пресі вийшла стаття «Націоналісти підводять голову», і в ній прямий випад — «...і витягли націоналістичний фільм «Соната про художника». Така ось вийшла каверзна «підстава». І приурочена вона була до секретної постанови політбюро ЦК КПУ, в якій називалася й документальна картина про Івана Гончара. Розправа була сувора — одного зі співавторів сценарію звільнили з роботи, трагічно обірвалося життя другого. Режисеру як росіянину пришити справу не вдалося. Але невдовзі Віктора Шкуріна, тоді вже директора студії, зняли з посади. Треба сказати, що керівником він був сміливим і самостійним. Саме за його директорства з’явилися талановиті фільми «Пізнай себе» (про Григорія Сковороду) режисера Роллана Сергієнка, «Анатоль Петрицький» Романа Балаяна, «Артем Ведель» і «Довженкова земля» Віктора Стороженка, які через ідейну неблагонадійність на довгі роки опинилися на полиці.

І ось через тридцять років на Всеукраїнському святі православного мистецтва кінофестивалі «Золота Оранта» режисеру Вікторові Шкуріну за щирість, поетичність і майстерність, за талановите втілення національної ідеї у фільмі «Соната про художника» присуджено премію «Срібна Оранта».

«Параска Біда
і добрі люди»

Земля села Лосинівки на Чернігівщині, де знімався цей фільм, до революції належала ченцям Києво-Печерської лаври. Можливо, цим пояснюється незвичайно добра, милостива аура Лосинівки, щиросердість і простота її жителів. Картину знято просто й переконливо, як просте і переконливе саме сільське буття. Режисер вдумливо вдивляється в буденне життя хлібороба, осягаючи його глибинний сенс, його століттями розмірений ритм: настав час — збирають хліб, проводжають хлопців на військову службу, справляють весілля. А ось у житті вдови фронтовика Параски Біди непересічна подія: вона будує собі нову хату. Є такий звичай в українському селі — збиратися на толоку, усім миром допомагати добудовувати дім. Режисер відверто милується цією радісною робочою метушнею: хлопчаки привезли велику діжку води, чоловіки швидко ладнають дах, жінки готують заміс, вирівнюють стіни, стелі... Цей кульмінаційний епізод розкритикували на здачі німого варіанта деякі сибарити від ідеології: і руки в жінок брудні, і обличчя замурзані, і одяг у грязюці. І це, мовляв, у роки 50-річчя радянської влади показуємо таке. Але Шкурін затулився від критиканів переконливими і мудрими словами: «Хіба може українська земля бути брудом? Буде біла-біла хата, бо земля, на яку впало стільки сліз, крові й поту, — пречиста». Простий і символічний фінал фільму — хату побудовано, і все село, як одна щаслива сім’я, зібралося за довгим щедрим столом.

На Всесоюзному зональному кінофестивалі картина Віктора Шкуріна «Параска Біда і добрі люди» здобула перший приз у номінації «Кращий фільм».

«У нелітну погоду»

В цій витонченій, пластичній кінострічці постав інший, незвичний Шкурін — поетичний, м’який, ліричний. Задум фільму невигадливий — життя аеропорту в нелітну погоду. Прозорі, мов акварель, сценки на льотному полі: застигли огорнуті туманом літаки, беззвучно обриваються крапельки, що зависли на крилах; розмиті деталі на тлі сірого неба. Трохи соковитіше промальовуються постаті льотчиків, стюардес, які рухаються в тумані. А в переповненому залі — втомлені від чекання похмурі, насуплені пасажири. І раптом десь у надрах залу чекання прокидається тиха, задушевна пісня під гітару. Не відразу, спроквола, люди стають розкутими, підводять голови. Хтось нечутно підійшов до хлопця з гітарою, став за спиною. Хтось почав підспівувати, хтось просто всміхнувся. І на вулиці, як за порухом палички доброго чарівника, розсіюється туман, оголосили посадку. Але людям не хочеться йти геть від пісні, від раптової спільності... Картина емоційно і стилістично зроблена тонко, майстерно. Розмаїта за настроєм, вона полонить цілісністю і добротою.

Роман Кармен узяв кінострічку свого учня в Лейпциг, на Міжнародний фестиваль короткометражного фільму. Проста, зрозуміла життєва ситуація, що може трапитися з кожним, із перших кадрів заполонила зал. Люди підспівували, всміхалися, аплодували, а публіка ж у фестивальному залі була дуже досвідчена. З Німеччини Роман Кармен привіз Вікторові Шкуріну заслужену нагороду — диплом Лейпцизького фестивалю.

«Липневі грози» («Страйк» і «Викид»)

Назва кінодилогії не має нічого спільного з літніми грозами. Гроз — це робітник гірничоочисного вибою, шахтар. У липні 1989 року Донбас сколихнули шахтарські заворушення. У людей накипіло на душі, набридло жити в нелюдських умовах, люди прагнули змін. З Маріуполя, де Шкуріни відпочивали у родичів, поверталися до Києва через Донецьк і тут потрапили прямо в епіцентр страйкового вихору. Демонстрації, пікети, мітинги... Убога інформація про страйк так чи так просочувалася за межі області, але те, що побачив Віктор Георгійович на донецьких вулицях, його вразило. І був він, звісно, на боці страйкарів, бо не з чуток знав про тяжке становище своїх земляків. Повернувшись на студію, режисер зміг переконати директора, що сьогодні місце кінопубліциста там, на площах Донецька, поруч зі страйкарями. Слід віддати належне тодішньому директорові Івану Лимарю, який на свій страх і ризик послав знімальну групу в Донецьк.

Головні події шахтарського страйку відбувалися на майдані перед обкомом партії. Одного дня, коли розпал пристрастей досяг свого піку, раптом оголосили, що по телевізору виступатиме Горбачов. На площу винесли телевізори, увімкнули Москву. Михайло Сергійович, нічтоже сумняшеся, стверджував, що заворушення в Донецьку припинилися, все вже налагодилося, люди розійшлися, зрозуміли, що вони не мають рації. Що тут почалося! Стотисячний мітинг вибухнув свистом, лементом, тюканням. Кінокамери не вимикалися ні на мить. Віктор Шкурін був упевнений, що по приїзді в Київ його заарештують. Та минулося. А зняті кадри, які незаперечно увічнили і високу правду збунтованої людської гідності, і брехню високого чиновника, що відірвався від турбот простих трудівників, залишаться назавжди в кінолітописі України. За дилогію «Липневі грози» режисера Віктора Шкуріна було удостоєно Державної премії України імені Т.Шевченка. Кіномарафон Віктора Шкуріна триває.