КІНО ПІД СОНЦЕМ КРИМУ - Культура - dt.ua

КІНО ПІД СОНЦЕМ КРИМУ

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

З 27 липня по 1 серпня в Ялті проходив уже другий фестиваль з великою, як море, назвою — тиждень українського і російського кіно «Кіно-Ялта — 2002»...

З 27 липня по 1 серпня в Ялті проходив уже другий фестиваль з великою, як море, назвою — тиждень українського і російського кіно «Кіно-Ялта — 2002». Його організатори — ТОВ «Арчи Продакшн» і ЗАТ «Ялтинська кіностудія», підтримку надавали Міністерство культури і мистецтв України та Міністерство культури Росії. Ідея проводити фестивалі біля самісінького синього моря не нова. Географічних прикладів хоч відбавляй: від французьких Канн — до російського Сочі. Юрби відпочиваючих, які прагнуть видовищ, і насолода сказати колись непогожою зимою десь в Урюпинську: «Ми з Дмитром Харатьяном разом на одному пляжі загоряли, а потім ходили в кіно», — чи це не перемога над буднями!

Ялтинський фестиваль особливий. Не лише саме кіно стало тихо занепадати у пострадянські часи, спочатку задихаючись від безгрошів’я, а ледве оговтавшись у творчому пориві — від неможливості зустрічі зі своїм глядачем — зник прокат. Та й знаменита кіностудія на Полікуровському пагорбі, яка була заснована ще першопрохідником російського кіно Ханжонковим у часи кінодитинства і яку ніжно любили всі режисери колишнього СРСР, була на межі цілковитого знищення, процес її розпаду наближався до фінальної стадії. Прихід на кіностудію генеральним директором режисера Валерія Пендраковського не лише призупинив цей моторошний процес, а й вдихнув у кіностудію і чудових фахівців, що працюють там, стійкі надії на новий життєвий виток. Будучи одним з ідеологів цього глядацького фестивалю (тут немає традиційного журі, за все голосує глядач), Пендраковський уже тримав у руках «готову дитину», ідейно зачату на минулому форумі. Це фільм «Першокурсниця» режисера Юрія Рогозіна, копродукція України і Росії, знята на Ялтинській студії. Генеральний директор студії успішно дебютував у картині в ролі продюсера. А в режисерському його портфелі проект десятисерійного фільму «Та, яка біжить по хвилях» за однойменною повістю О.Гріна. Та й щодо майбутніх фестивалів в упорядників великі плани.

Нинішнього ж року в конкурсі було десять фільмів, по п’ять від кожної країни-учасниці, що супроводжувалися творчим десантом від кожного з них. Картини різні як за тематикою, так і за творчим рівнем: від ідеологічно замовленої «Війни» О.Балабанова (Росія) — до авторськи чуттєвого «Шуму вітру» С.Маслобойщикова (Україна). До конкурсу вони потрапили, за словами організаторів, завдяки своїй новизні (мається на увазі час їхнього створення) і жанровій розмаїтості — від історичних полотен «Таємниця Чингісхана» В.Савельєва і «Чорна Рада» М.Засєєва-Руденка до екшн і побутової комедії — «Я — лялька» Ю.Карри або «Атлантиди» О.Павловського. Не розбиратиму програму докладно — про кожну з цих робіт читачі «ДТ» знають із контексту інших фестивальних публікацій. Висловлю лише власну думку, що прикрасою всієї програми стали два анімаційні фільми, показані поза конкурсом, — «Світла особистість» О.Педана і «Йшов трамвай №9», який на виділений грант Президента створив молодий аніматор С.Коваль. Глибокий смуток викликає лише те, що чудові, талановиті професіонали, які працюють в українській анімації, практично не мають можливості творити, радуючи глядача і прославляючи країну.

Фільми демонструвалися в кінотеатрі «Сатурн» і кінозалі готелю «Ялта», незважаючи на яскраве сонце і тепле море, збираючи, хоч як це дивно, глядачів, — правда, в меншій кількості, ніж хотілося. Звичайно, логічніше було б «крутити кіно» на півдні ввечері, на літніх майданчиках, але їх у Ялті не залишилося жодного. Сумно. Публіки, яка бажає подивитися кіно, могло бути в багато разів більше — не всі відпочиваючі проводять час на дискотеках, у кафе, або безцільно гуляючи набережною. Великий кіноконцертний зал «Ювілейний», де відбувалися відкриття і фінал фестивалю, публіка заповнила вщерть. Може, варто владі подумати про будівництво по-сучасному обладнаних кіномайданчиків?

Відповідно до підрахунку глядацьких голосів, цілком передбачені і поясненні призи одержали: «Війна», «Чорна Рада» і нова картина Дениса Євстигнєєва «Займемося любов’ю». Фестиваль ще раз довів плідну взаємодію двох країн на ниві кіно (світ уже давно звик до копродукції); прагнення двох її міністрів зруйнувати кордони, хоча б у культурі, і бажання робити й дивитися кіно. Особлива подяка Ганні Павлівні Чміль, яка посприяла, аби «ДТ» мало можливість ексклюзивно поспілкуватися з міністром культури Росії Михайлом Швидким не лише на теми кіно.

— Михайле Юхимовичу, ви все життя займалися творчістю, а творче життя — життя одинака, і раптом — стали чиновником. Це «дві великі різниці», як кажуть в Одесі. Як же ви зважилися на подібну зміну рольових ігор?

— У 1993 році міністром культури був Євген Сидоров, який і покликав мене на роботу. Я дуже довго думав і сумнівався — це була в деякому сенсі авантюра — ніколи в житті ще не був заступником міністра культури. Цікава адже рольова гра! Бюрократія — також свого роду творчість. Бюрократична, звісно. Вона полягала в тому, щоб допомогти російській культурі тоді зберегтися, тому що в 1993-му ми говорили лише про те, щоб усе зберегти за тих складних економічних обставин. Сьогодні вже можна говорити про якийсь розвиток. Це певна місія. Якщо, беручи в цьому участь, можеш принести користь, стаєш скромнішим і розумієш, що писати, як Толстой, не будеш, знімати, як Довженко, також навряд чи вийде. А от бути чесним міністром, котрий чесно виконує свою роботу, може вийти. Ось, мабуть, і все. Обмежень внутрішніх багато, оскільки відомо, що мистецтво прагне до неможливого, а політика — до можливого. Проте потрібно намагатися в межах можливого досягти межі неможливого. Для мене це якась місія, хоча той факт, що зраджую чиновництву з телебаченням, свідчить: чогось мені не вистачає, якогось вітаміну в цій чиновницькій каші немає.

— Крім телебачення, у неможливому чиновницькому коловороті, залишаєте для себе якийсь люфт? Аби були у вас можливість і час, що хотіли б зробити?

— Чесно кажучи, викладаю досить багато, хоч як це дивно: я професор Театральної академії, кафедри історії зарубіжного театру і завідую в МДУ кафедрою культури на факультеті управління. Спілкування зі студентами дає дуже багато. Викладаю раз на тиждень по суботах, не на шкоду державній службі. Мене просять зробити нову редакцію моєї старої книги про світовий театр ХХ століття. Вважаю, з лекцій, може, книга нова і складеться. ХХ століття закінчилося, час зрозуміти, чим воно було для історії культури. Ще хотілося б написати книгу, але боюся, мені не вистачить інтелектуальної «оснащеності», — про проблеми підсвідомого і свідомого в мистецтві ХХ століття. До неї потрібно вельми серйозно підготуватися, а для цього просто бракує часу. Якісь нотатки роблю, але не думаю, що це вийде найближчим часом. Я ж не завжди буду міністром, сподіваюся.

— Раніш не було такої практики, щоб міністр культури розв’язував якісь проблеми культури безпосередньо з першою особою в державі. Як почалося таке тісне співробітництво з президентом? І як ви вважаєте, що це дає російській культурі?

— Я скромний чиновник у команді президента, не більш того — не потрібно перебільшувати значимість моєї персони. Все залежить від президента. Я дуже ціную Володимира Путіна, ціную його людські якості. За багато років, що працюю разом із ним, і за час його президентства я зрозумів — він людина з величезним потенціалом. І, природно, як людина, котра цікавиться багато чим, він не байдужий до мистецтва і чудово знає, що культура — це якийсь феномен, пов’язаний із запасом міцності нації. У нього багато друзів серед діячів культури — Валерій Гергієв і Микита Михалков, Данило Гранін і багато інших славнозвісних митців. Це зв’язки, що складалися роками, а не спілкування президента і діячів культури. Тому він ставиться до культури як вимогливий глядач, споживач культури. Ще раз повторю: я не хотів іти з телебачення, хоча вважав, що Олег Добродєєв повинен зайняти місце голови Всеросійської телерадіомовної компанії. Я так вважав і радий, що не помилився у ньому. Мені хотілося зайнятися своїми особистими планами. Хоча було приємно одержати таку пропозицію, але, думалося, міністром культури міг би бути хто завгодно, тільки не я. Але коли незабаром було прийнято таке рішення, то, повагавшись, дав свою згоду. Адже я людина, яка працює в команді.

— Кіно і театральний процес у Росії зрушили з мертвої точки, але це верхівка айсберга. Робота міністра культури — це і музеї, і пам’ятки історії, бібліотеки, клуби. Як ви оцінюєте загальний стан культури, що робиться в цьому напрямі?

— Сьогодні в нас була колегія з упровадження високих технологій у сферу культури. Ми говорили не про те, скільки комп’ютерів треба Ленінській бібліотеці, а наскільки Інтернет доступний сільським бібліотекам і школам. Нині робитимемо велику програму по селу, хоча міністерство може витрачати на село дуже маленькі гроші. Ми залучаємо місцеві муніципалітети. Вважаю, що процес іде. Нещодавно підписали угоду з Михайлом Ходорковським, президентом компанії «ЮКОС», про створення 20 модельних сільських бібліотек, що повинні бути оснащені за останнім словом техніки. Аналогічні угоди в нас є з фондом Сороса і низкою аналогічних організацій. Намагаємося зробити так, щоб міністерство культури займалося проблемами не лише «Садового кільця», а й усієї Росії. Становище в країні дуже непросте. Багато залежить від місцевих політиків, місцевої влади, їхні погляди на культуру дуже специфічні, часто неймовірно суб’єктивні. Але є люди, працювати з якими дуже важливо, — маю на увазі російських губернаторів. Приїзд міністра культури в регіон автоматично викликає інтерес і увагу до культури. З федеральними округами в нас дуже добрі стосунки, регулярно зустрічаємося з керівниками, представниками президента в округах. Робиться дуже багато, щоб життя вирувало не лише в Москві і Пітері. Хоча, зазначу, життя в таких містах, як Єкатеринбург, Ростов-на-Дону й інших, вельми динамічне.

— Завершується рік України в Росії, попереду — рік Росії в Україні. Як ви оцінюєте програму вже майже минулого року?

— Рік розпочався традиційним концертом у Кремлівському палаці. Були представлені фольклорні колективи, класика українська. Я пригадав вашого режисера Бориса Шарварка, мало хто вміє ставити такі специфічні монументальні вистави, а далі...

— А такі вистави потрібні сьогодні?

— Знаєте, в якихось випадках потрібні. А далі почалися якісь урядові акти. Потім — гастролі, їздили по місцях, де українських артистів не було дуже давно. Велика група приїхала з Леонідом Кучмою до Західного Сибіру, поїздили по Ярославлю, Саратову. У Хабаровську, приміром, я нещодавно зустрів українську капелу. Почалося особисте спілкування. Проблема в чому полягає? Українське мистецтво не дуже добре знають у Росії. На рок-фестивалі, який нещодавно пройшов у Сочі і де були українські рок-групи, виявилося навіть якесь неприйняття критики відносно одне одного. І було цікаво спостерігати, як все це долалося. Сьогодні є розуміння того, що мова йде не лише про російський або український рок, а можна говорити про слов’янський рок в англомовному світі. З’явилося розуміння загального руху. Почавшись із парадного заходу, цей рік пішов у дуже людському руслі. Я розмовляв із Йосипом Кобзоном: він записав із Таїсією Повалій касету, і тепер вони хочуть зробити концерт — Кобзон і Повалій разом співають українські пісні. Навіть якщо тільки один такий результат за рік досягнутий — вважаю, рік був успішним. Таїсія Повалій — чудова співачка. Повинна була з’явитися така атмосфера в країні, щоб це стало цікаво.

— Чи були якісь успіхи в програмі року і чи були провали? Як будуватиметься культурна програма року Росії?

— Провалів не було. Українці, які живуть у Росії, так скучили за українським мистецтвом, що сприймали все із вдячністю. Є такий ансамбль «Гетьман», вони приїжджали до Новосибірська. Їх приймали просто із захватом, тому що звучала українська мова. Це також слід зрозуміти. Сподіваюся на успіх гастролей театру ім. Лесі Українки в Москві. І ансамбль Вірського ми чекаємо в листопаді. Стосовно Днів Росії вважаю, що Україна не обділена російською культурою. А от питання її якості — турбота міністерства. Моє завдання — привезти в Україну те, чого жоден комерційний проект не в змозі зробити. Ось це буде надзавдання. Хоча це не означає, що ми не готові обговорювати і надалі реалізовувати спільні перспективні проекти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво