КІНО НАМ БУДУВАТИ Й ЖИТИ НЕ ДОПОМАГАЄ

Кіно існує, як відомо, понад сто років. Українське кіно майже стільки ж — 1896 року харківський фотограф Альфред Федецький уперше на території України здійснив кінозйомку. Відтоді в нас були Олександр Довженко й Іван Кавалерідзе, Данило Демуцький і Вілен Калюта, Амвросій Бучма й Іван Миколайчук, Сергій Параджанов і Фелікс Соболєв, блискуче покоління «шістдесятників» в ігровому й неігровому кіно, власна і цілком серйозна школа анімації... Словом, кіно в нас було завжди — іноді вибухаючи шедеврами світового рівня, іноді, під черговими ударами ідеологічного й іншого начальства, спускаючись до критичного рівня — чи за кількістю, чи за якістю.

Не скажеш, правда, що всі знали його як українське. Та й сьогодні мало що змінилося в цьому плані. Зазирніть, приміром, до дуже авторитетної Кіноенциклопедії Ефроїма Катца (Ephraim Katz. The Film Encyclopedia, 1998) і спробуйте знайти статтю про українське кіно. Дзуськи. Немає такої літери в грубезному томі. Поцікавився я, що там про російське кіно. Слово Russia є. Проте після нього йде: дивися Soviet Union. Так, на нас досі дивляться крізь дірку в радянському паркані. Закортить про щось дізнатися і наражаєшся на слово з трьох літер: SEE. Хай вам грець, імперіалісти кляті. А от окрема стаття про кінематограф, скажімо, африканської Буркіна Фасо в Катца є, хоча з неї я дізнався, що перший фільм там знято аж 1961 року.

Отже, перед нами стоїть завданнячко наздогнати й перегнати іміджовий опис буркінафасовського кінематографу. Тільки побоююся іронізувати — знову напишуть або скажуть, що критики стрибають під заокеанську дудку. Ледь що — про цей музичний інструмент. Будь-який пострадянський режисер вам легко доведе: нас завоювали, відкинули на заздалегідь підготовлені африканські позиції. Вийдіть на вулицю Києва цими перед’ювілейними серпневими днями —спека така, що чорношкірі не витримують. А українцям хоч би що. Банани з рулонами туалетного паперу скрізь продаються, без черги, як незаперечне свідчення нашої належності до континенту свободи.

Вже чого, а свободи наприкінці 80-х — початку 90-х було скільки завгодно. Кінематографісти почувалися на чолі каравану, що веде з рабської пустелі до вільних країв. Там ми й повинні були, відповідно до графіка, відпочити від триклятого колоніального минулого, струсонутися й освіжитися. Але, як повелося, планували відкрити Індію, а відкрили Америку. Яка нам дуже зраділа — по-перше, давно хотіла побачитися, по-друге, завжди відчувала до нас родинні почуття. Не тільки в галузі кіно чи там балету. У великій політиці також. Тепер наш Великий Батько, як відомо, сидить не в Кремлі, а в Білому домі. Відповідно колишнє засилля російського кіно, усіляких там «мосфільмів-ленфільмів», замінилося інтервенцією Голлівуду. «Раби, підніжки, грязь Москви», як казав поет, швиденько перекваліфікувалися в те саме, тільки з Вашингтоном (таки дочекалися ми його у своїй хаті). Раніше вони радісно вантажилися на поїзд № 2 Київ—Москва й вирушали з піснею бити поклони в Першопрестольній, тепер вантажаться в літаки й несуться через океан (за часом ті самі 12 годин у дорозі) — з аналогічною метою.

Тож не говоріть мені, що життя змінилося докорінно. Просто змінилися деякі назви, адреси та явки. Суть не змінилася — ніскілечки. Ставлення до кіно зокрема. Володимиру Щербицькому приписують слова про те, що на фіга нам кіно — не було його в нас ніколи й не буде. Краще культивувати те, що добре виходить, футбол себто. Порівнювати навіть немає з чим. Що може зробити один наш (не плутати з закордонними) фільм? Додати збудження двом-трьом інтелектуальним дамам, вони потім просто на вулицях на мужиків кидатимуться — із розумними запитаннями. Заразити сотню засранців-інтелектуалів вірусом, який потім почне руйнувати імунітет до різноманітних бажань: надбати національну гідність, скажімо. Один приклад «Тіней забутих предків» чого вартий. Після горезвісної прем’єри параджанівського фільму 65-го року в кінотеатрі «Україна» все раптом почало руйнуватися, а декотрі почали лементувати й вимагати... Ледве позакривали роти цим дурникам, які думають, що «розум, честь і совість» пишуть на прапорах для того, щоб вони щось означали.

Інша річ футбол. Виграє «Динамо» й починаєш любити начальство, яке відразу й розкриє грайливо своє личко. Програє — теж навар є. Національні драми треба переживати мужньо й у колективі. З пивком «Оболонь» біля серця й жагою помсти, гордо схиливши голову. Чому, за відомим словом, не спрацювала національна ідея? Та все просто — не тим доручили. Базікам-гуманітаріям, поетам усіляким, писакам, фахівцям із запудрювання особин жіночої статі в період статевого дозрівання. Подейкують, правда, що й уся нація перебуває в аналогічному пункті, але, погодьтеся, цей організм влаштований грубіше та прозаїчніше. Більше нагадує дорослу жінку 54-го й більше розміру. Тут не віршиками треба, не інтимним шепотінням. Держава — це дорослий чоловік, він цю націю просто зобов’язаний хапати й тягнути в найближчі кущі. Не даремно ж Кіра Муратова, тонко відчуваючи фактуру часу, у вуста персонажа свого останнього фільму «Другорядні люди» вклала фразу про те, що «жінок потрібно не вбивати, а гвалтувати, запліднювати». Бо «така природа».

Є заперечення? Їх не може бути. Розумники-гуманітарії апелюють до культури, обробленого, обрізано-причесаного єства. Але роззирніться — навколо дедалі більша дикість. Культура лише плівка на поверхні океану. Найменшим вітром здує. А коли шторм? Ні, склепати ідею управління національною природою можуть тільки чоловіки грубої піратської зовнішності. Вони не віршами, вони шармом, штурмом беруть. Футбол у такому розумінні справді найадекватніше за формою вираження потрібного й корисного суспільству змісту. А кіно теж годиться, тільки не наше. Яка, любі мої, доба надворі? Отож-бо й воно. Слід виховувати грубі, активні, діяльні риси вдачі. Хто герой українських фільмів? Та в нас навіть у вестернах-істернах герої можуть «ні сіло, ні впало» раптом поринути в тяжкі філософічні метикування або в ліричний транс із приводу промайнулого силуету вродливої жінки. Не той, не той моральний кодекс — із таким капіталізму не побудуєш. А капіталізм, коли вже договорювати до кінця, він і грунтується на реалістичному врахуванні людської природи та природи загалом. Соціалізм намагався ту природу переробити — що вийшло, ми знаємо.

Отак і виходить — ні раніше, ні тепер нашому начальству національного кінематографу не треба. Був він потрібен московській союзадміністрації: для ілюстрування тези про всебічне заохочення національних культур. Такий ось парадокс. Заохочували, звісно, так, що повіситися часом кортіло. А як інакше? Адже з українського грунту іноді лізло таке, що тільки напалмом і можна було вгамувати, ввести в рамки розсудливості.

Не думаю, що наші кінематографісти всього цього не розуміли. Та лихий поплутав. Адже начальство тоді, на початку 90-х, «прикинулося шнурком». Інтелектуалам дали знати, що без них нікуди — як скажете, так і зробимо. Кіно теж — знімайте, що схочете. Ми схотіли всього. Колективний партдержчиновник уважався золотою рибкою, тож несміливі пропозиції погнати його до такої-то матері ніким серйозно не сприймалися. Навіщо? Адже вони в нас на службі. Зрозуміли, нарешті, чиї вони слуги. Хоча когось таки погнали. Держкіно відправили до праотців — за гріхи, за приниження й заборони. Галузь — а, либонь, кіно є серйозною промисловою галуззю — була кинута напризволяще в особі Міністерства культури. Ті розмазали багатство, що впало з неба, на свої потреби, і за два-три роки кінематограф почав відчувати перші підземні поштовхи. Злякавшись, зробили все, аби повернути важелі управління. Повернули, точнісінько до проголошення Незалежності — наприкінці серпня 91-го був підписаний указ про створення Держкінофонду, себто нового видання Держкіно. На чолі зі знаменитим режисером і оператором Юрієм Ільєнком.

Проіснувала нова структура аж рік. Самі кінематографісти багато зробили для її ліквідації. Не влаштовував Ільєнко, те, се... У результаті знову повернулися до Мінкульту. Невдовзі його очолив Іван Дзюба й зазоріло нове життя. Але й ця шляхетна людина довго не протрималася. Загалом, шеренга міністрів культури в новітні часи — цікава річ. Вона показує, як шарахалася влада — то призначала гуманітаріїв, артистів-художників, то заміняла їх міцними професіоналами-чиновниками.

Те саме з гуманітарними віце-прем’єрами, садівниками національної ідеї. Майже всі вони особливої уваги на кіно не звертали. Фінансувалося воно аби як. Тільки уряд Віктора Ющенка несподівано вирішив, що кіно досі спроможне консолідувати націю та почав його фінансувати. Ясна річ, далася взнаки присутність у кріслі міністра культури й мистецтв самого Богдана Ступки. Здається, вперше в 90-ті кінематографісти побачили прем’єр-міністра в Будинку кіно — на фестивалі, потім на прем’єрі фільму. Важко описати почуття, що охопили трудівників екрана. І спаленілі надії...

Сам Ющенко особисто мені нагадував американського кіногероя — сміливий, відважний, позбавлений страху. А на прем’єрі «Нескореного» Олеся Янчука всі тільки й говорили про схожість прем’єра й Романа Шухевича в образі Григорія Гладія. Ну, хочеться всім бачити на чолі народних мас мужика з усіма відповідними атрибутами... Не всім, звісно, інакше навряд чи прем’єра скинули б.

Повертаючись до початку 90-х, слід сказати, що фільмів тоді випускали незміряно. 91-го, приміром, лише ігрових зняли 70 штук — і всі різні, що кому подобається. «Голод-33» Леся Янчука і поряд «День кохання» Олександра Полиннікова, міцного професіонала, улюбленця санаторних зон, відпочиваючих дам. Мелодрама «Жінка для всіх» Анатолія Матешка, який під кінець десятиліття багатьох здивував серіалом «День народження Буржуя», і героїчна сага про воїнів УПА «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали» Миколи Федюка. Бойовик «Охоронець» Анатолія Іванова й поетично алегорична картина Наталії Мотузко «Диво в краї забуття». Історичний бойовик «Козаки йдуть» Сергія Омельчука й комедійна містифікація з явленнями товариша Сталіна «І чорт із нами» Олександра Павловського. І т.д. і т.п.

92-го тих-таки ігрових картин було 67 і картинка така сама строката й різноманітна. Були навіть просто шедеври — приміром, «Кульгаві вийдуть першими» одесита Михайла Каца. «Серця трьох», а потім і «Серця-2» Володимира Попкова стали хітами тодішнього кінопрокату. У першій половині десятиліття дебютують цікаві молоді режисери — Сергій Маслобойщиков («Співачка Жозефіна й мишачий народ»), Наталія Андрейченко («Шамара»), Андрій Дончик («Кисневий голод»), Дмитро Томашпольський («Про шалене кохання, Снайпера й Космонавта»), Василь Домбровський («Сорочка зі стьожкою»)...

Більшість тодішніх фільмів знімалася не за державний кошт. Грошики відмивалися, відшкрябувалися й усе таке інше. Ну, та й інерція цікавості до кіно зберігалася. Потім пішло-поїхало. Відео й телебачення дедалі дужче тягнули ковдру на себе. Прокат, кінотеатри перейшли в муніципальну власність, люди ходили до них дедалі рідше, а потім і зовсім перестали туди зазирати. Тепер одних уже немає, а інші далеко — розпродані ті театри кіномистецтва, перепрофільовані. Лише за останні два роки почали з’являтися оновлені кінохрами і глядач потроху почав повертатися. Щось схоже відбувалося, до речі, у багатьох країнах, нічого тут надзвичайного немає. Так чи інакше до кінця десятиліття про кіно в Україні нагадували переважно телесеріали й неігрові фільми, що знімаються, і частенько, на досить пристойному рівні, у режимі відео.

Проте Мінкультури в особі Управління кінематографії підготував нині проект Основних напрямів розвитку кінематографу до 2005 року. Виглядає не дуже реалістично, прямо скажемо. Хоча в нас либонь будь-які плани всі ці мінфіни, мінекономіки урізають до невпізнанності. Тож закладати треба більше, бо інакше зовсім нічого не одержиш. Одне з головних питань: як повернути хоча б частину грошей, які заробляються в Україні на чужоземних фільмах (у кінотеатрах, на телебаченні й відео) на виробництво вітчизняного продукту? Просвітку попереду не видно: у парламенті одне лобі, в інших частинах бюрократичного світу — інше. Те, на чому заробляють гроші, не хоче нічого здавати, це зрозуміло. Та й традиція така — вважати, що в нас немає кіно, якщо по-справжньому. Не на фестиваль там виставити, не інтелектуалам погратися, а щоб глядачі валом і грошей лавина. А головне — щоб правильні думки втовкмачувались у народні голови.

Словом, червоні були — скрипіли ми дуже, білі прийшли — зовсім весело стало. Подейкують, треба дуже перебудуватися, зробити все, як на Заході. Але люди в нас, навіть молоді, усі до соцреалізму душею горнуться, до рідних осик і традицій. Через коліно переламати не виходить. Єдина надія на самих себе. І на прогрес — техніки, яка дедалі більше полегшує працю у світі екранних мистецтв, і нових поколінь. Адже таланти в наших краях завжди були і є.

...Усе не вічне. Ось дехто Америці швидкий крах прогнозує. А наше тоді згори опиниться, з іншого боку земкульки. Думаєте, жартую? Анітрішечки! У 20-ті роки був такий період, коли ми піднялися й багато чого зробили. Щось і досі залишилося. Як нагадування, що ми можемо, коли схочемо.