КІНО ЛЕГКОЇ ПОВЕДІНКИ У КИЄВІ ВІДБУЛАСЯ РЕТРОСПЕКТИВА ЧЕСЬКОЇ «НОВОЇ ХВИЛІ»

Поділитися
Чеське кіно ми знаємо погано, хоч як це прикро. Ясна річ, пам’ятаємо Мілоша Формана, проте за його американськими фільмами...
Іржі Менцель

Чеське кіно ми знаємо погано, хоч як це прикро. Ясна річ, пам’ятаємо Мілоша Формана, проте за його американськими фільмами. Знаємо про Віру Хітілову, Іржі Менцеля, котрий у 90-ті роки екранізував «Чонкіна» Володимира Войновича... Щось іще, звісно. Але так мало.

Тим цікавіше було дивитися невелику (лише п’ять картин) ретроспективу, репрезентовану в Будинку кіно Чеським культурним центром. Фільми другої половини 60-х, тієї самої доби, коли в Чехословаччині відбувалося оновлення громадянського життя, пам’ятна багатьом «празька весна», «соціалізм із людським обличчям». Відомо, чим усе скінчилося — радянськими танками в Празі у серпні 68-го. Їм ніхто, по суті, не протистояв. «Цьому народу, — пояснив свого часу Зденек Млінарж, — не притаманний месіанський комплекс: ганятися за танками з мітлою — не відповідає нашому уявленню про героїзм. Отож не випадково саме в нас народився Швейк».

Так само, як і Іржі Менцель, автор фільму, який відкрив ретроспективу, — «Поїзд особливого призначення» (1966 р.). Про танки тут згадується мало не в перших рядках. Дідусь героя картини, Мілоша, намагався стати на шляху німецької танкової колони. Просто він був гіпнотизером і сподівався вплинути на поведінку вояків із сусідньої держави. (У нас це також не виходить, гіпнотизувати великого сусіду, налаштовуючи його на все хороше.) Дід у результаті загинув, а ось батько вирішив відповідати ментальному розумінню героїзму й ліг на канапу, аби відчужено вивчати топографію стелі. Він був машиністом поїзда й до сорока восьми років заслужив пенсію. Плювати, що йде війна, та ще Друга й до того ж світова. Якщо вже немає месіанської настроєності на щоденне здійснення подвигу, так немає. У великий світ виштовхується, для чергової спроби роду спробувати навколишню дійсність на зуб, Мілош. Із нагадуванням про те, ким були його предки.

Далі режисер легко й артистично розігрує перед нами свою улюблену трагікомедію. Матеріал воєнних років для цього вельми придатний — і кумедного, і драматичного навалом, бо людська природа лякливо шарахається врізнобіч у марних зусиллях вберегти себе, вижити. І картинка всього цього дуже й дуже забавна. Мілош служить черговим по станції й побіжно закохується в дівчину, здійснює невдалу спробу вступити з нею в інтимний контакт. Невдача в цьому штовхне його на спробу самогубства, також, на щастя, невдалу. Мудрий лікар порадить йому знайти досвідчену жінку, котра допоможе навчитися головної життєвої справи чоловіка. Зануда Мілош починає шукати, чіпляючись до всіх — навіть до жінки свого шефа, начальника станції. Нарешті все виходить і є підстави відчути себе щасливим. Так ні ж, автори згадують, що розповідають про воєнні часи, і змушують героя здійснити подвиг.

За два роки до Менцеля один із диваків Василя Шукшина видав версію здійснення свого подвигу: «здуру». Близько до того, що зробив Мілош, висадивши в повітря поїзд із боєприпасами. Так, сказали раптом: треба підірвати, і він поставився до цього як до цікавої гри. Загинув, залишивши дівчину, котра підготувалася до нового злягання. Не кожна забава закінчується благополучно, на жаль і ой.

На звичну, за картинкою радянського кіно, війну схоже мало. Хоча окупанти з’являються час від часу, але запитання їхнє двозначне для 66-го року: «Що ти зробив для імперії?» Відсилання до сучасності «соціалістичного табору». Менцель підкладав під той табір свої сміхові заряди. Війні, як машині, протистоїть тендітна й багато в чому комічна людська природа й порода. Весело! На запитання про те, хто такі чехи, відповідь закладено в одній із реплік фільму: «Це веселі бестії, котрі постійно сміються».

Найвідоміша картина ретроспективи, «Маргаритки» Віри Хітілової (1966), також про веселих чехів. Точніше, чешок. Присвячений тим, як сказано в самому фільмі, хто печалиться лише розлитим молоком. Дві дівчинки, такі собі Бріжитки Бардо, стають дедалі розкутіші на очах — до цілковитої несамовитості. Зворохоблюють і б’ють усе навколо, що попаде під руку. Абсурдизм природності, яку зведено в абсолют. Ну, такий час був — молоді приколювались і визволялися, намагаючись якомога веселіше розпрощатися з триклятим минулим.

У «Скорботному святі» Зденека Сірови (1969), навпаки, усе похмуро й песимістично — майже за Кафкою, чий дух невикорінно присутній у повітрі чеської культури. В одному з фінальних епізодів ми бачимо якихось начальників на замковій височині й чуємо похмуре резюме: все повертається. Хоча повертається людина вже у вигляді небіжчика. На атмосфері картини напевно вже позначився брязкіт гусениць радянських танків.

А починається майже як у «Кам’яному хресті» (1968) нашого Леоніда Осики. Або як у «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука — йде жінка з в’язанкою хмизу й тяжко-тяжко зітхає. Нагадує не стилістично, а світоглядно. Помирає чоловік Матильди, Ян Хладіл, і їй доводиться зайнятися похороном. Тільки непростим — чоловіка вона хоче поховати там, звідки його колись вигнали, у часи змін, колективізації й соціалістичного влаштування життя. Хладіл тоді пішов проти течії, навіть стріляв у одного з «перетворювачів», ось і поплатився вигнанням.

Матильда ходить по чиновниках із непохитним бажанням відновити зневажену справедливість. Кафкіанські коридори контор темні й похмурі, у них безнадійність. Тим паче що деякі з чиновників ну ніяк не зацікавлені в поверненні Яна, нехай би і мертвого, тому що колись прибрали до рук його майно. Проте жінка пробиває стіну і домагається свого. Можливо, саме про це картина. Про те, що рано чи пізно історія повертається до вихідної точки й вершить суд. У Матильди спрацьовує ось ця сама історична інтуїція — вона давить на співрозмовників переконаністю в тому, що час настав. Танки, звісно, не загіпнотизувати, проте, що має бути — того й справді не минути. Що й сталося, хоч і пізніше — наприкінці 80-х.

Так, вони тоді, у 60-ті, намагалися зняти чари з дійсності, заговореної злими духами тоталітаризму. Засобами простими, але нищівними — розкривали мовні центри, аби життя заговорило своєю мовою. Адже весь фокус у цьому — вас позбавляють здатності навіть мукати про щось своє. У «Спалювачі трупів» Юрая Герца (1968) ми бачимо кінець 30-х років і героя картини, працівника празького крематорію, Карела Копфркінгла. Історія маленької людини (на таких і розраховували фашисти), яка «перетворюється» на щось жахливе, на зоологічного монстра. Професійний спалювач людських тіл, він береться уніфікувати й душі, бо «в попелі немає розбіжностей». Фільм ніби розвінчує механізм тотального вирівнювання всього, підстригання життя під один гребінець.

На жаль, небезпека цього підстерігає нас завжди. Ще недавно здавалося, що все, що вже назавжди скинули ми прах рабства з наших плечей. Проте знову лізе через вікна щось печерне, позбавлене обличчя й лику. Отож знайомство з чеською «кінохвилею» принесло мені особисто користь не лише естетичну... Хоча не могла не вразити легкість кінематографічних «пер», їхня граціозність — навіть про важке й трагічне чехи уміють говорити весело й натхненно. Ну, бестії...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі