«КІНЕМАТЕКА» І ВАЛ ПРЕМ’ЄР

Поділитися
Ніби підкоряючись поклику весни, яка неждано-негадано накотилася серед морозів, із 5-го по 10-те лютого ц.р...
Пасажир із минулого століття І. Гольдштейн

Ніби підкоряючись поклику весни, яка неждано-негадано накотилася серед морозів, із 5-го по 10-те лютого ц.р. у Будинку кіно дружно заколосилися озимі кінопроекти. Відразу три прем’єри на тижні — ігрова, науково-популярна і документальна, причому остання — у двох повнометражних серіях. Загальний обсяг екранного продукту — 3 години 20 хвилин. І все зроблено на студії, яку ще в ті часи по-домашньому фамільярно, але з любов’ю і неприхованою гордістю називали «наш Наукпоп», а потім нарекли незрозуміло й офіціозно — Національна кінематека України. Нині в анонсах соромливо значилося щось середньоарифметичне — НКУ, «Київнаукфільм». Що стоїть за такими трансформаціями? Синтез колишніх достоїнств минулого і окремих недоліків теперішнього? Відродження чи гальванізація? Щоб визначитися в альтернативах, скористаємося давнім критерієм: «За плодами його впізнаєте його...»

Обережно!
Дірка від бублика

Ігрова робота належить дебютантові Сергію Наталушку. Знімаючи свою двадцятихвилинку, він, очевидно, вважав її чимось на кшталт ексцентричної комедії-притчі про духовоздвижну силу мистецтва і любові. Мені ж побачене на екрані і навколо нього здалося карикатурним хепенінгом, що маркірує рівень деградації вітчизняного кіносередовища. Судіть самі.

...Одного разу посередині мосту один юнак знаходить підрамник із полотном, пристебнуту до перил краватку-метелик та окуляри, що валяються тут-таки. Не інакше як невідомий художник малював-малював, та й... утопився. Не зчиняючи з цього приводу особливого гвалту, наш герой приносить атрибути мистецтва додому. Там він надіває «метелик» на себе і, ніби підкоряючись метафізичному заповіту колишнього власника речей, надихається: у душі заспівала скрипка, гостро захотілося живописати «чогось великого». Тим часом чудесний інвентар, очевидно, надійшов від самого да Вінчі, оскільки під його впливом малюється (із якоюсь дещицею від себе) ... безсмертна «Джоконда». Погодьтеся, думка свіженька — дар генія буквально валяється на дорозі. Втім, в алегорії помітна неув’язочка: геніальний майстер писав в основному оригінальні полотна, а не копії з чужих. Про такі дрібниці, що метелика Леонардо не знав, та й не в ньому сила, брате, я вже мовчу. Головне, що живе герой у студентському гуртожитку, де навіть паркет суперечить духові високої творчості. У серії мікроскетчів закадровий автор-початківець демонструє, як автору-початківцю в кадрі важко робити велике мистецтво в обстановці содому і гоморри «общаги». Друге коло мук для новоявленого генія — експонування завершеного «шедевра». Реакція публіки з найближчого двору явно неадекватна. Лише ВОНА єдина зрозуміла, врятувала, відмила і заштопала послання люблячої душі. У фіналі щасливчик повертає назад, на міст, запоруку свого щастя — метелик та все решту. Глядач ще встигає помітити, що цей генератор геніальності забирає наступний здобувач халявного щастя...

Слід сказати, що вся описана фабула реалізується в прискореному у разу півтора темпі, що становить, мабуть, незаперечну перевагу стрічки, інакше цей, як не крути, аматорський опус був би, відповідно, довшим і нестерпнішим. До позитиву варто зарахувати також і відсутність звучання слів — персонажі лише незрозуміло белькочуть. Легко уявити, що на такому рівні зазвичай вимовляється. Однак сценарій для цього явно передчасного дебюту писали аж три драматурги, у тому числі і педагог-наставник дебютанта — Михайло Іллєнко. Тут уже не до жартів. Торік у «ДТ» мені доводилося згадувати особливості педагогічної методи цього майстра. Нині пожинаємо її плоди. І не тільки на екрані. Як водиться, показу передувало вступне славослів’я наставника на адресу учня, супроводжуване воістину петеушним реготом кіномолоді над нехитрими гегами, а завершився показ здравицею, очевидно, іншого вихованця тієї ж кіношколи. Вискочивши несподівано до екрана, молода людина з патріотичним надривом вигукнула: «Якщо у нас такі митці, то нам тільки уперед! Будьмо, гей!» До речі, фільм називається «Обережно. Пофарбовано». Дуже точно, коли мати на увазі ситуацію, що склалася в цій кузні юних талантів.

Час, назад?..

Фільм «Знак Божої іскри» — у справжньому сенсі слова, науково-популярний. Зняв його як режисер відомий кінооператор Ігор Недужко. Щоб розповісти сучасникам про несправедливо недооцінену у нас творчість видатного українського художника Олександра Богомазова. Жив він у першій третині минулого століття, став одним з основоположників світового кубо-футуризму і дивом уникнув сталінських репресій «за формалізм» — помер на самому початку 30-х. З операторського погляду, картина настільки бездоганна, що її можна вважати якщо не класичною, то вже точно класицистичною. У тому, на мій погляд, і лихо: адже в такому консервативному стилі розповідається про органічного НОВАТОРА. Його живопис як такий у кадрі справді вражає. Але по лінії власне кіно можливі принципові закиди авторам стрічки. Так, «оживляючи» картини унікального майстра в акторській чи анімаційній техніці, вони не стільки роз’яснюють витоки творчості, скільки зазіхають на автентичність, істинність відповідних творінь. Рух і звук принципово табуйовано прийнятою в живописі художньою умовністю. Переконатися у справедливості цього легко — досить уявити собі рухомою і «звуковою» ту ж таки «Джоконду». Дивно також бачити в ігровій реконструкції кубо-футуриста, що малює, як передвижники, з натури. Наскільки я розумію, весь авангард зосереджено на зображенні не «вигляду», а «бачення» світу.

Справжньою подією у вітчизняній документалістиці останнього десятиліття, на мій погляд, стала дилогія одного зі старожилів «Київнаукфільму» Віктора Олендера — «Пасажири з минулого століття» і «На незнайомому вокзалі». Це велика лірико-епічна картина, що розповідає про час історичний і інтимно-особистий у нероздільному переплетенні. Герой реальний — це один із найстарших українських кінооператорів і режисерів документального кіно Ізраїль Цалевич Гольдштейн. Ми побачимо хроніку другої половини XX століття в кінодокументах і почуємо таємну мемуаристику. Тут буде і проповідь, і сповідь, і пророцтво, і молитва. Перипетіям історії — від трагедії до фарсу — ніби вторить канва міркувань і пристрастей — від громадянського обурення до пронизливої ностальгії.

Перша частина дилогії присвячена фронтовим спогадам оператора і повоєнним рокам радянської еволюції від сталінізму до «відлиги» та «застою». Однак, підпорядковуючись свавіллю потоку спогадів і асоціацій, ветеран здатний із минулого раптово повернутися в теперішнє для деякого актуального акценту. Так, розповідаючи про участь у зйомках документального епосу «Битва за нашу Радянську Україну», Гольдштейн наочно ілюструє на екрані, як саме О.Довженко перетворював знятий хронікальний матеріал на високий трагічний образ (епізод похорону бійця), але відразу несподівано згадує про сучасних наших націонал-патріотів, які зараховують Довженка до своїх лав, і на правах обуреного свідка істини нічтоже сумняшеся вигукує: «Хрін вам, він ніколи не був націоналістом! Так його називали Сталін і Хрущов!» Настільки ж принциповий він в оцінках, коли мова заходить про його власну біографію: «Я багато бачив несправедливого... але в мене забракнуло духу взяти камеру і зняти це. Або сказати: що ж ви робите, сучі діти?..» Майстер тверезо класифікує все зроблене, згадуючи «брехливі» свої стрічки і пишаючись відмінними роботами — власними («Суфлер», «Стіна» тощо) і створеними колегами. Слід сказати, дилогія акумулює в собі масу матеріалів найрізноманітніших авторів і по суті є також нарисом усієї української документалістики останніх 60 років.

Друга частина дилогії розповідає переважно про всенародне піднесення перебудовних років і відтак гірке розчарування у реформаторах. Ті, кого нині ми знаємо як корумпованих і пропащих демагогів, тоді — молоді, окрилені відчуттям правоти і підтримкою народу. Глянути б їм зараз у дзеркало кінодокумента... Це не просто картинки з недавнього минулого, обидва літописці новітньої історії — і герой, і автор фільму, — блукаючи по руїнах наших спільних ілюзій, напевно, вперше у вітчизняній кінопубліцистиці цілком чесно аналізують причини сорому, що спіткав нас. Віктор Олендер малює свого героя по-біблейськи мудрим, геть вільним у судженнях і навіть дещо надмірним споглядальником і тлумачем часів та подій. Однак — далеко не байдужим. Через весь фільм проходить мотив його любові до єдиної і незамінної дружини — Сонечки. Від першого дня їхнього знайомства до нинішньої туги за покійною коханою. Про краще майбутнє для батьківщини і про жадану зустріч із жінкою в кращому зі світів — фінальна молитва «пасажира з минулого століття». Великий зал Будинку кіно стоячи аплодував фільму. А клубок у горлі, гадаю, проковтнути намагався не лише я.

А що ж із перспективами «Кінотеки», якщо судити з «валу прем’єр»? Поки справжнє кіно ми знаходитимемо лише в ретроспективі, у цьому плані актуальним залишиться сумна назва фільму, знятого Гольдштейном ще 1992 року, — «Прощавай, кіно!».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі