Кімната Бродського в московській «комуналці» - Культура - dt.ua

Кімната Бродського в московській «комуналці»

3 червня, 2011, 12:13 Роздрукувати Випуск №20, 3 червня-10 червня

На днях одному з найвідоміших поетів ХХ століття — Йосипу Бродському — встановили пам’ятник в Москві, в сквері Новинського бульвару.

© geocaching.su

На днях одному з найвідоміших поетів ХХ століття — Йосипу Бродському — встановили пам’ятник в Москві, в сквері Новинського бульвару. Взагалі з його ім’ям в більшій мірі пов’язаний Санкт-Петербург. Це — рідне місто. Саме там ті «півтори кімнати». А Москва — більш транзитне місто для великого поета, одкровення якого, в чому ви й самі переконуєтесь, влучні та актуальні — завжди.

Дивно, але ми дуже любимо красиві числа, особливо ті, які закінчуються на «0» або «5». І варті уваги дати для нас пов’язані насамперед із ювілеями. Ми пишно святкуємо свої 50-річні або 55-річні ювілеї, хоча об’єктивно нічим, крім ділення на 2 або 5 без залишку, ці дати не відрізняються від інших. Те саме і з пам’ятними датами великих діячів культури. Круглі — завжди дуже помпезні, до них готуються, їх чекають, їх висвітлюють у пресі. Некруглі — проходять просто так, непоміченими, ніби чекають свого округлення.

Та інколи масштаб особистості важливіший за красу цифр. 24 травня нинішнього року Йосипові Бродському виповнився б 71 рік. Звісно, до 70-річчя торік підготувалися грунтовно: показали «Півтори кімнати», у випуску новин — сюжети про життя і творчість. Зараз Бродський біля американського посольства — це алюзія, яка не потребує роз’яснень. Триметровий пам’ятник людині, яку колись садили у психушки, судили за «дармоїдство», відправляли на поселення і зрештою примусово виселили з країни. Це якщо не реабілітація юридична, то принаймні спроба остаточної реабілітації часом.

15 років тому, коли він помер, не йшлося про пам’ятник, не було навіть серйозного висвітлення цієї події в пресі. Пригадуєте рядки з пісні Андрія Макаревича «Памяти Бродского»?

И, парад закончив идиотский,

Складывая папки и спеша,

На прощанье фраза: «Умер Бродский.

Сердце. Похоронят в США».

Безперечно — велике бачиться на відстані. Йосипа Бродського нарешті розгледіли. Швидше, навіть не завдяки його творчості, а за впливом цієї творчості на весь літературний процес. Окрім Олександра Пушкіна, в російській літературі, здається, немає поета, чий вплив був би порівнянний з ефектом вибуху бомби. Йосип Бродський, як і Олександр Пушкін, виростив своєю творчістю цілу армію епігонів, які намагаються писати як він, думати як він, висловлювати думки як він. Йосип Бродський, як і Олександр Пушкін, залишив по собі дуже багато афоризмів. «Ворюга мне милей, чем кровопийца», «Свобода — это когда забываешь отчество у тирана», «Каждая могила — край земли», «Все будут одинаковы в гробу. Так будем хоть при жизни разнолики»… Перелік можна продовжити. Не думаю, що молодий Бродський, як, власне, й Пушкін, вирізнявся надмірною скромністю і тактовністю, — надто багато фактів свідчать про протилежне. Але Йосип Бродський, який перебував у зеніті слави, який одержав Нобелівську премію і чию творчість називали «пізньою», — цей Йосип Бродський, був, безумовно, людиною толерантною і скромною. Навіть у знаменитому вірші, написаному 1994 року, він називає себе «лейтенантом неба». Лейтенант — молодше офіцерське звання. Вже не солдат, але й далеко не генерал:

Меня упрекали во всем, окромя погоды,

и сам я грозил себе часто суровой мздой.

Но скоро, как говорят, я сниму погоны

и стану просто одной звездой.

Я буду мерцать в проводах лейтенантом неба

и прятаться в облако, слыша гром,

не видя, как войско под натиском ширпотреба

бежит, преследуемо пером.

Дві жінки відіграли важливу роль у його житті. Це Анна Ахматова з її сакраментальним: «Какую биографию делают нашему рыжему!» і Марина Басманова, що своєю любов’ю-нелюбов’ю переорала душу поета і примусила його створити те, що він створив. Анна Ахматова, за словами поета, не навчила його писати вірші (це вміння залежить від індивідуальних смаків та уподобань), але вона навчила його, як правильно жити, як важливо вміти прощати. Марину Басманову Йосип Бродський іменував «адресатом многих моих стихотворений», а любов до неї часто називав хронічним захворюванням. В одних віршах він порівнює свою любов до неї з любов’ю до бога, в інших — називає Марину Басманову словом із «ять» на кінці, але те, що головним своїм читачем він вважає саме її, — незаперечно.

Якщо не важливішим, то принаймні не другоряднішим від кохання у творчості поета проходить, звісно, мотив смерті. Ще в 21 рік — у такому віці люди рідко замислюються про смерть — він пише:

Одне зі своїх телеінтерв’ю поет завершує такими словами: «Мы должны на каждого человека обращать внимание. Потому что мы все в совершенно чудовищной ситуации. Мы уже хотя бы потому все в чудовищной ситуации, что мы знаем, чем все это кончается. Мы умираем».

Говорячи про Йосипа Бродського як поета, ми часто забуваємо про Бродського як есеїста і теоретика літератури. Проте його художні та літературознавчі есе, такі як «Поэт и проза», «Об одном стихотворении», «Полторы комнаты», заслуговують більшої уваги. Особливої уваги заслуговує і естетичний смак Йосипа Бродського. У своїй нобелівській лекції він згадує Осипа Мандельштама, Марину Цвєтаєву, Роберта Фроста, Анну Ахматову, Вінстона Одена. Томас Стернз Еліот у своїй праці «Призначення поезії» писав: «Початковий щабель літературної критики передбачає здатність відібрати хороший вірш і відкинути поганий. Ще суворіше випробування — це перевірка здатності відібрати хороший новий вірш, належним чином відгукнутися на ситуацію, що виникла». Цю саму думку розвиває Йосип Бродський у своїй нобелівській лекції, стверджуючи: «Естетичний вибір завжди індивідуальний, і естетичне переживання — завжди переживання приватне. Будь-яка нова естетична реальність робить людину, котра її переживає, особою ще більш приватною, і приватність ця, яка набуває інколи форми літературного (або якогось іншого) смаку, вже сама собою може виявитися якщо не гарантією, то хоча б формою захисту від поневолення. Оскільки людина зі смаком, зокрема літературним, менш сприйнятлива до повторів та ритмічних заклинань, властивих будь-якій формі політичної демагогії. Річ не так у тому, що доброчесність не є гарантією шедевра, як у тому, що зло, особливо політичне, завжди поганий стиліст. Чим багатший естетичний досвід індивідуума, чим твердіший його смак — тим чіткіший його моральний вибір, тим він вільніший — хоча, можливо, і не щасливіший».

У нобелівській лекції він називає літературу видовим завданням homo sapiens, говорячи: «Принаймні становище, коли мистецтво взагалі і література зокрема є надбанням (прерогативою) меншості, видається мені нездоровим і загрозливим. Я не закликаю замінити державу бібліотекою — хоча думка ця неодноразово мене навідувала, — але я не сумніваюся, що коли б ми обирали наших володарів на підставі їхнього читацького досвіду, а не на підставі їхніх політичних програм, на землі було б менше горя. Мені здається, що потенційного вершителя наших доль слід було б запитувати насамперед не про те, як він уявляє собі курс зовнішньої політики, а про те, як він ставиться до Стендаля, Діккенса, Достоєвського. Хоча б уже тому, що насущним хлібом літератури є саме людське розмаїття й неподобство, вона, література, є надійною протиотрутою від будь-яких — відомих і майбутніх — спроб тотального, масового підходу до вирішення проблем людського існування». Правда, актуально?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво