Кайдашева сім’я - Культура - dt.ua

Кайдашева сім’я

23 березня, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 23 березня-30 березня

З відповіддю Олеся Кульчинського, перекладача роману «Сніг» нобелівського лауреата Орхана Памука (ДТ №7, 24.02–2.02.2007), на мою рецензію на цей переклад (ДТ №3, 27.01–2.02.2007) важко дискутувати...

З відповіддю Олеся Кульчинського, перекладача роману «Сніг» нобелівського лауреата Орхана Памука (ДТ №7, 24.02–2.02.2007), на мою рецензію на цей переклад (ДТ №3, 27.01–2.02.2007) важко дискутувати. Передовсім тому, що, на мою думку, власне жанр гнівної відповіді на книжкову рецензію є дещо абсурдним, загубленим у часі дітищем радянських «обурених листів читачів до редакції». Тим більше, коли ґрунтується він на цілковитих авторських припущеннях — у чому він, щоправда, щиро зізнається.

Однак безперечна цінність цього допису в тому, що він спонукає до формулювання доволі гострих питань і в такий непрямий і неоковирний спосіб розпочинає ширшу дискусію, а це вже давно на часі — про стан перекладів і перекладної літератури в Україні.

Отже, для кого твориться перекладна література, хто її потенційний читач? Що має змусити цього читача зацікавитися певною книжкою й обрати саме її
з-поміж десятків, а то й сотень найменувань і яскравих обкладинок? Яка роль у подальшому житті книжки, власне, перекладача і яка його відповідальність? Хто такий книжковий критик і навіщо він узагалі потрібен?

І, врешті-решт, одвічно-риторичне: як зробити україномовний продукт — український переклад — популярним і конкурентоспроможним?

Це — лише частина тих питань, що мають бути сформульовані й обговорювані. Й у жодному разі я не намагатимуся дати на них вичерпну відповідь, хіба що намітити певні болючі точки й актуальні напрями, які, маю надію, простимулюють подальшу дискусію.

Цікаво те, що подібний шлях уже пройшла українська україномовна література. Від образи на всіх і вся: критиків — за те, що кри­тикують; видавців — за те, що не беруться видавати; читачів — за те, що віддають перевагу російськомовному «чтиву», — до розуміння того, що книжка хоч і інтелектуальний, та все ж товар, а читач — усе ж споживач. Відповідно, хоч кожна написана книжка теоре­тично й має свого читача, однак для того, щоби добратися до нього, має витримати жорстку конкуренцію не лише з величезною кількістю іншої літератури — а хоч і російськомовної, а хоч і «чти­ва», — а й з іншими товарами, на які цей споживач хоче і може витратити свої вільні гроші.

Звісно, ще не вмерла «Літературна Україна» та автори, які видають свої твори власним коштом, роками намагаючись продати їх книгарням. Звісно, між автором і читачем існує довгенький лан­цюжок: видавець та його вправ­ність у маркетингу та просу­ванні, умови українського книжкового ринку, невміння багатьох книжкових продавців і мереж продавати україномовну літературу, повільне зростання довіри вітчизняного читача до вітчизняної ж літератури... Список можна продовжувати до нескінченності.

Однак уже дуже давно не зіштовхувалася я з обуреними відповідями письменників на рецензії (хоч як негативні) чи з виправдовуваннями власної мовної неоковирності: «праця таки видрукувана без «усевидющого ока» літературного редактора».

Звісно, ніхто ще не знімав з видавця відповідальності за належну підготовку книжки до дру­ку, і прагнення багатьох видавництв зекономити на редактурі-коректурі та гонорарах перекладачам — практика, як на мене, геть парадоксальна. Однак ніхто й не знімав відповідальності з перекладача за якість того тексту, який він віддає до друку, за його при­датність до прочитання і відповідність тому, що й як хотів ска­зати автор. А з критика — за те, щоби бути таким собі «читачем читачів»; збільшувальним склом, через яке і читач, і перекладач (і видавець) можуть побачити огріхи й недоречності тексту і його ж родзинки і діаманти; путівником, який провадить читача у світ невідомого (чи не дуже відомого) йому автора, тексту, традиції, літературної ситуації і допомагає зорієнтуватись у чималому книжковому асортименті.

Відповідальність насправді досить велика. І навряд чи існує десь фаховий літературний критик, чиє право на критику ґрунтується на знанні всіх мов світу. А коли не знає — що робити? Не читати? Не писати? А читач знає мову оригіналу? Тримає оригінал під руками і щохвилини звіряє з ним кожен незрозумілий зворот, кожне речення, непридатне до прочитання, переконуючись, що сторінки перекладу перейняті правильним духом? Згідно з цією логікою, запропонованою паном Кульчинським, критика перекладної літератури має вимерти як жанр або переродитися у переказування короткого змісту творів.

Утім, не можу не погодитися з Кульчинським у тому, що «звіряння» з російськими перекладами — сумнівна практика. Попри те, що в Росії існує і перекладацька традиція, і школи, й імена, російські переклади часто виявляються дуже добре виконаними переспівами. Однак, що робити, коли понад 90% зарубіжної літератури і практично 100% літературних новинок і світових інтелектуальних (і не лише) бестселерів український читач дістає в російських перекладах. Більше того, той сегмент читачів, який у принципі намагається стежити за тенденціями світової літератури, візьме до рук український переклад того ж таки Памука хіба з професійно-патріотичної цікавості. Бо виданий він на півроку пізніше за російський. Тому хоч як не хочеться визнавати цей факт, але наджорстка конкуренція з російськими перекладами — це даність ринку. І наразі нікуди від неї не подітися ані перекладачу, ані видавцеві, ані читачу з критиком. (Питання вправності видавця і бажання конкуру­вати на цьому ринку, видаючи світові новинки раніше від росіян, залишу осторонь. Не лише тому, що це тема для окремої великої розмови, а ще й тому, що, по-перше, успішний приклад «Гаррі Поттера» вже набив оскомину, але нікого нічого не навчив, а, по-друге, піврічне запізнення видавця «Снігу» через «про­блеми з правовласниками» звучить щонайменше дуже дивно.)

Проте мушу зробити зізнання: я таки звіряла український переклад «Снігу», але не з російським, а з англійським перекладом. Адже якщо вітчизняні критики не знають турецької, це ще не означає, що вони є цілковитими мов­ними невігласами. Більше того, саме англійський переклад є єдиним з-поміж усіх світових перекладів, що ретельно вивіряється й авторизується самим Орханом Памуком, про це він не раз згадував у інтерв’ю, зокрема, для «ДТ». Тому дозволю собі припустити, що маю право на таку критику, до якої я вдалася у своїй рецензії. Хоч, повторюся, я цілком переконана, що мала б на неї право і не маючи під руками ані оригіналу, ані авторизованого перекладу.

І останнє та, як на мене, чи не найголовніше. Орхан Памук — сучасний турецький письменник, який пише для сучасного йому читача, а конкретно в романі «Сніг» — ще й про цілком сучасні реалії. Памук — один із небагатьох турецьких авторів, яким вдалося переламати канон соцреалістичного письма, закоріненого в реалізмі ХІХ століття, що панував і продовжує панувати в турецькій літературі. Памук є втіленням заперечення й відторгнення цього канону і творення нової турецької літературної мови. (Цей висновок я роблю на основі численних Памукових інтерв’ю, есеїв та критичних статей на його романи, опублікованих у європейській пресі чи передрукованих нею з турецьких джерел.) Тому перекладати його мовою «вітчизняних класиків (Нечуй-Левиць­кий, Панас Мирний, Ю.Збанацький)», послуговуючись «одинадцятитомним тлумачним словником української мови» (виданим 1970 року!), якого, на жаль, ніхто ще не скасував (утім, існують менш об’ємні, однак більш сучасні словники), та ще й «помандрувавши центральною Україною» — це більше ніж просто недолугість. Це ляпас не лише самому Памукові, а й українському читачу, якого здебільшого треба переконувати почитати українською, а йому замість сучасного роману пропонують варіації на тему «Кайдашевої сім’ї».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво