Катакана клей — це альтернатива - Культура - dt.ua

Катакана клей — це альтернатива

3 березня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 3 березня-10 березня

Нова книжка Ірени Карпи, як і попередні дві («Фройд би плакав» та «50 хвилин трави»), написана у формі щоденника...

Нова книжка Ірени Карпи, як і попередні дві («Фройд би плакав» та «50 хвилин трави»), написана у формі щоденника. З одного боку, це найпростіша форма, бо автор, який водночас є й головним героєм, може писати про все, що заманеться, не надто переймаючись сюжетом, колізіями, персонажами й іншими літературними тонкощами. З другого — найскладніша, бо щоденник прямо пов’язаний з особою того, хто пише. Іншими словами, щоденник — це своєрідний інтелектуальний і душевний стриптиз, що вимагає від автора неабиякої сміливості й відвертості. Пам’ятаю, як один письменник наголошував на тому, що його щоденник покликаний підкреслити скромність особи автора. Що ж, лояльні щоденники навряд чи викличуть у когось великий інтерес. Натомість ті щоденники, в яких автор буквально кожним своїм записом засвідчує власну непересічність: «Понеділок — я, вівторок — я, середа і т.д. — я», як у випадку Вітольда Ґомбровича, або щоденну роботу над відточуванням власної геніальності й наближенням слави, як у випадку Марії Башкирцевої, в історії літератури займають не проміжне, а центральне місце.

Отже, знайомтеся — Ірена Карпа, або ж Катакана Клей, на щастя, не скромна дівчинка. Навпаки, вона — відверта, енергійна, іноді цинічна альтернатива, якої хронічно бракує українській літературі, мистецтву, ба, самому українському суспільству, та альтернатива, без якої всім нам ганьба. При цьому треба підкреслити — ця альтернатива не зводиться до позерства. Не варто її пояснювати й заздрістю. Надто примітивно. Сенс такої альтернативи в тому, щоб тримати нас у напрузі й перти проти течії. Спитаєте, яким правом і чому саме Катакана? Що тут відповісти, така Божа воля. Адже ми не питаємо, яким правом і чому саме трава росте крізь асфальт. Хоча, звісно, є й об’єктивні причини: Катакана Клей освічена, здібна, а ще, і це, напевно, головне — непристосована. Аксіоматично, альтернатива закінчується там, де починається пристосованість. Тому програма максимум — альтернатива форева!

У передмові до «Перламутрового порно» Ю.Андрухович точно підмітив, що невразливість цього роману полягає в його незрілості. Це принципове зауваження має шляхетне походження. Про молодість, яка не соромиться й не приховує власної незрілості, навпаки, виявляє й культивує її, дуже давно, ще у минулому сторіччі, писав уже згаданий Вітольд Ґомбрович. Більше того, класик польської літератури розвинув цю спасенну думку у цілу теорію, яка відкриває широкі можливості не тільки перед незрілими особистостями, яким у силу їхньої молодості бракує життєвого досвіду, а й перед молодими націями, які в силу об’єктивних причин не змогли повністю проявити себе в історії. До числа молодих націй українці належать ще більшою мірою, аніж поляки.

Можливо, Катакана Клей відчуває це інтуїтивно, але факт залишається фактом — її власна молодість помножується молодістю її народу. Бо чим, як не молодістю, можна пояснити той кайф, який відчуває Катакана й те суспільство, що стояло на Майдані, від свободи? Тому головна тема роману «Перламутрове порно», авторка якого, здається, не виходить за межі приватного життя, а насправді торкається істотних суспільних проблем, є саме молодість. Головна ознака авторського стилю — відсутність менторського тону, моралізаторства, що не ототожнюється з ігноруванням моралі. У книжці чимало пасажів, які свідчать: Катакана не тільки чудово розбирається в тому, що є добро, а що зло, а й виявляє в цьому питанні різку безкомпромісність. Так може говорити лише незрілість, що не зважає на усталені ієрархії. Так може говорити лише незрілість, яка не вважає, що молодість меншовартісна порівняно зі старістю. Для українського суспільства, яке попри свою формальну молодість й досі віддає перевагу старості (постколоніальний синдром), річ нечувана. Провокативні, іноді й шокуючі заявочки Катакани Клей, наприклад, з приводу наших чудових «звьозд», безперечно, багатьом попсують кров. Одначе безжальна констатація Катакани, яка зводиться до того, що слава кличе, але моральне здоров’я кожного в його ж руках — не перебільшення, а грьобана правда.

Зі сказаного випливає, що «Перламутрове порно» — книжка для молодих, а отже, для багатьох, бо переважно всі ми хочемо залишатися молодими, до того ж якомога довше. Але, на жаль, не можна бути молодим та зрілим водночас. Не можна приймати якусь молодечу думку, відкидаючи при цьому її хід або форму висловлювання. Молодеча думка має бути сказаною зі смаком. Тому всі закиди типу: «Дивіться, якою мовою написана ця книжка! Просто скандал — суржик, змішаний із нецензурщиною й англійськими фразами. А як же українські класики?», — у випадку «Перламутрового порно» не спрацьовують. Вони свідчать про нерозуміння молодості або її фальшування критиками, яким хочеться відповісти: «Мовчіть вже про класиків. Профанація української класики добропристойною мовою, цей різновид фахової, культурної брехні набагато огидніший за суржик й нецензурні вислови, що їх вживають мільйони наших співвітчизників: від роботяги до високопоставленого чиновника, висловлюючи цілу гаму емоцій — від обурення до щастя». Взагалі, як я розумію, молодь красно дякує за совєтський варіант української мови, цей неоціненний спадок батьків, яким самі батьки не послуговуються, засовуючи його в найдальшу із шухляд власного мозку. Адже сфальшована мова не надається для того, щоб висловити нею зневагу, відразу, захоплення, щастя чи будь-яке інше несфальшоване почуття. Саме тому, наприклад, про вірність Катакана говорить так: «В мене немає тяги буття кончєною падлюкою». Прочитавши цю фразу, редактор журналу «Радянське літературознавство» схопився б за серце. Яка наруга над тією мовою, якою за всіма правилами граматики відверто промивали, а почасти й продовжують промивати читачам мізки! Така граматика явно не для Катакани. Хай живе молодість і провокація!

Мені здається, що, читаючи цей роман-щоденник, чимало людей впізнаватимуть у думках Катакани власні. Наприклад, чи дратує вас, коли назву Києва передають латинкою у російській транслітерації, чи подобається вам радіо «Шансон», пісні Круґа? А «пєсні із савєтского кіно»? Вони вас вставляють? А як щодо американських мелодрам, де всі кидаються люстрами і т.д.? Ви обожнюєте публічних осіб типу VIP? Що значить — життя вдалося? Невже щастя — це «Ягуар»? А, може, «Порше», «Мерседес», «Понтіак»? Мені також здається, що різні люди знайдуть у цьому тексті свої принади. Наприклад, когось не надто цікавлять еротичні казочки чи оповідки про різноманітні збочення. Проте його проймає історія про смерть від СНІДу, не залишає байдужим оповідь про гомосексуальне кохання чи прямі закиди на адресу Ватикану. Як уже зазначалося, Катакані властиві екстремальні почуття й екстремальні спостереження. Наприклад, вона помічає, що наскрізна ідея епохи, тобто ідея толерантності насправді виявляється звичайнісінькою туфтою. Любов парижан до арабів позірна, а толерантність до східноєвропейців, чорних, азіатів — лише видимість. Це ж стосується й гомосексуалістів. Ба, Катакана й сама не відмовляється від позірності. Вона підступно обіцяє даїшнику піти до «уютного» кафе на Троєщині, щоб уникнути штрафу, відчуваючи при цьому до невдахи-залицяльника непідробну симпатію. Справді, він один із небагатьох, хто говорить у її місті українською, точніше суржиком.

Саме ця жорстока розбіжність між позірністю та реальністю породжує глибинний екзистенційний сум. Так, одного чудового дня маленька дівчинка, яку постійно супроводжувало щастя, раптом перестає співати, підстрибуючи на одній ніжці. Здається, нічого не змінилося, але змінилася сама дівчинка. На питання, що трапилося, вона щиро відповідає: «Я збагнула, що у житті все не так, як хочеться». Достоту не так, Катакано.

Взагалі-то людина — дивовижна істота, яка завжди, навіть за найсприятливіших обставин, наприклад, коли молода й здорова, примудряється страждати. Вона страждає навіть тоді, коли ніде довго не залежується й ні до чого не належить. Точніше, як випливає з роману, у цьому випадку вона страждає ще більше. Катакана Клей у своїй боротьбі з самотністю чи в пошуках рецепту від самотності не самотня. Згадаймо історію про Маленького Принца й Лиса, якого він приручив, а ще історію про троянду із трьома шпичками, яку треба постійно рятувати, як не від холоду, то від спеки. Саме ж закінчення роману, коли Катакана розганяє авто до прірви й хоче пірнути у воду, де тепло й купа риб, мені нагадало повість Чінґіза Айтматова «Білий пароплав». У кінці цієї повісті хлопчик, змучений стражданнями і браком людяності, кидається у воду з думкою про те, що він хоче бути рибою, а не людиною. Містифікована смерть у «Перламутровому порно», бо всім зрозуміло, що Катакана Клей обов’язково повернеться, свідчить, що у нашому житті вкотре щось не так. Одні, відчуваючи цю драматичну суперечність, страждають, а інші примудряються забути, не зважати, витіснити страждання насолодами: успіхом, алкоголем, наркотиками, сексом, щоб знову страждати. Де ж вихід? Читайте Катакану Клей. Вона знає, як вилізти з цієї вигрібної ями.

Карпа Ірена, Перламутрове порно (супермаркет самотності), К.: Дуліби, 2005.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво