КАРИКАТУРА І КУЛУАРИ

Будь-який нормальний художник в демократичній країні вважав би за честь експонувати свої твори в стінах парламенту. Тому, дізнавшись, що комітет із питань свободи слова та інформації підтримав ідею виставки політичної карикатури в стінах Верховної Ради України, я не без гордості та ентузіазму взявся до роботи. Дуже хотілося не осоромитися перед цвітом нашої нації, адже вже багато років вони є постійним джерелом натхнення для моїх малюнків. Я підготував тридцять великоформатних, кольорових, найгостріших, на мій погляд, карикатур, відібрав та запакував у рамки два десятки своїх дипломів, отриманих на виставках та конкурсах в Італії, Франції, Кореї, Туреччині, Ірані, Росії, долучив до них судові повістки до Шевченківського райсуду м.Києва, які запрошували мене як відповідача за газетні публікації карикатур.

Я не інтурист, а абориген, тому бюрократичну частину виставки я розпочав майже за місяць до початку фестивалю сучасної карикатури, в програмі якого планувалась і моя виставка…

Неприємною для мене стала телефонна розмова, в якій мені ввічливо пояснили, що кулуари Верховної Ради — це не виставковий зал і поданий мною на затвердження список запрошених на відкриття виставки людей надто великий — 40 осіб. Позаяк, знай, хто із моїх добрих і талановитих знайомих — художників, скульпторів, поетів, письменників, мистецтвознавців — найбільш спроможний за півгодини офіціозу паралізувати діяльність вищого законодавчого органу, я вибрав соломонове рішення — гостей, окрім моєї дружини та сина, не буде. А то й, правда, повідкручує богема на сувеніри крани в ватерклозетах, кому відповідати?

Отримавши запевнення, що я зможу безперешкодно і вчасно занести 50 своїх задекларованих об’єктів в Верховну Раду, я завантажив їх в авто і рушив до заповітних кулуарів. Ідеаліст! Дві години безрезультатного кружляння навколо бастіону демократії, десятки дзвінків до адміністративних працівників Ради, спілкування з регулювальником, котрий гармонійно поєднував в собі дивовижне хамство стосовно мене та моєї помічниці із майже синхронними поклонами чорним вікнам чорних мерседесів, що безпроблемно влітали на недоступну там територію. Близько шостої вечора до мене врешті вийшла жива душа і сказала, що жодних документів на допуск за шлагбаум не віднайдено і взагалі робочий день завершується і ніхто мені нічим допомогти не зможе.

Я сказав: «Виставки завтра не буде!». І пішов геть.

Я не хочу, щоб шановний читач подумав, що ця історія якось пов’язана із свободою слова, якою диверсант-карикатурист хотів підірвати спокій в країні. Суть, мабуть, набагато прозаїчніша — просто якийсь клерк поклав папери не в той стос — така звична справа в нашій державі.

Але спробуйте уявити таку гіпотетичну ситуацію — захотів, наприклад, депутат Волков виставити в тих самих кулуарах туші носорогів, жираф, зебр, яких він навбивав на африканському сафарі. А «даїшник» кричить йому: «Геть звідси! Тут вам не парковка!» І кружляє рефрижератор навколо Верховної Ради до самої ночі. О вісімнадцятій нуль-нуль клерки з чистою совістю ідуть додому… Ні, мабуть, все було б інакше — міліціонер розстелив би червоний килим і на власному хребті тягав би закривавлені туші по сходах…

Наступного ранку телефон сказав мені, що всі проблеми владнано, всі папери на місці, і Верховна Рада готова гостинно відкрити всі свої двері вільному художнику.

Ні, щиро дякую. Може спробувати щастя в британському парламенті? Кажуть, що будь-який громадянин може зайти під його склепіння, а лондонські поліцейські дуже чемні. Мабуть, вигадують…