КАРЕНІН ІЗ ГРИМЕРНОЇ №2 ТВОРЧИЙ ПОРТРЕТ АКТОРА ОЛЕКСАНДРА ГАННОЧЕНКА - Культура - dt.ua

КАРЕНІН ІЗ ГРИМЕРНОЇ №2 ТВОРЧИЙ ПОРТРЕТ АКТОРА ОЛЕКСАНДРА ГАННОЧЕНКА

22 вересня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 22 вересня-29 вересня

Яке найголовніше завдання театрального вузу? Виплекати професіонального актора? Це другорядне. Головне — не зіпсувати те, що довірливо йде в педагогічні руки...

Яке найголовніше завдання театрального вузу? Виплекати професіонального актора? Це другорядне. Головне — не зіпсувати те, що довірливо йде в педагогічні руки. Саме за те, що його НЕ ЗІПСУВАЛИ, Олександр Ганноченко вдячний Харківському інститутові мистецтв, художньому керівникові курсу Трохиму Карповичу Ольховському, який не прищеплював йому фальшивих понять про театр, і акторці Надії Василівні Богомоловій, яка прищепила поняття професії. З цим потужним щепленням у крові Олександр Ганноченко залишив 1973 року стіни інституту, який виявився для нього своєрідним Клондайком, — тут, у себе на курсі, він знайшов своє золото — Світлану Золотько. До диплому додався ще один документ — про реєстрацію шлюбу. Відтоді вони не розлучалися.

АКТОРИ І РЕЖИСЕРИ

Це була епоха ідеалістів. Тільки такий ідеаліст, як Володимир Миколайович Оглоблін, міг замислити в суднопромисловому і непідйомному на серйозні творчі вчинки (залишимо осторонь співочу естраду) місті Миколаєві театр-лабораторію, на зразок театру Мільтініса. Режисер шукав «своїх» акторів. «Своїми» були Володимир Івченко, Павло Морозенко. Одним зі «своїх» став Олександр Ганноченко. Вперше в Україні Оглоблін поставив у цьому театрі Вампілова. Сільву в «Старшому сині» грав Ганноченко. Пізніше, у «Диваках» Горького, Олександр зіграв неврастенічного Васю.

Потім — армія. Повертатися до Миколаєва сенсу не було — Оглоблін уже переїхав до Києва.

Головному режисерові сімферопольського театру Новикову надіслали фотографії акторського подружжя Ганноченко-Золотько. Олександр служив у Севастополі й заїхав до Новикова — забрати фотографії. Новиков фото не віддав: «Нічого більше не шукайте! Після армії будете служити в мене!» Дали й кімнату в комунальній квартирі — у дворі театру. Тринадцять років в одному театрі — багато це чи мало? Тут було море ролей! І Хлестаков, і Тузенбах, і Говоруха-Отрок у «Співаючих пісках» («Сорок перший»), і булгаковський Майстер, і Микола Задорожний із «Украденого щастя»... Ганноченко грав не менше двадцяти спектаклів на місяць.

— Олександре Павловичу, а як ви ставитеся до того, що зараз у сімферопольському театрі Новиков поставив собі пам’ятник?

— Ну, треба вибачати людям їхні слабинки... З віком ти перестаєш бути категоричним до колег по роботі... Згодом моє ставлення до Новикова змінилося. Він створив театр — і як споруду, і як живий організм, він створив трупу... Ну а погруддя... Нехай стоїть на здоров’я... Цілком імовірно, після Новикова — всі ми не вічні! — погруддя і картини, які зображують його, знімуть, аби театр жив! Ми всі — режисери, актори — скороминучі, театр — вічний!

Відомо, що від акторської любові до акторської ненависті — один крок. Тобі дали сьогодні цікаву роль — це твій кращий режисер. Завтра ролі не дали, а післязавтра не дали ще однієї, — це вже не режисер, це нікчемна людина, це ворог номер один, із ним треба боротися і його знімати! Режисера знімають, призначають нового, і все повторюється... Пропрацювавши в Сімферополі дюжину років, я пішов, оскільки був незадоволений творчою ситуацією в театрі. Прийоми відомі. Відомо, про що і як ставитиме спектакль режисер, він перестав бути загадкою! Режисер завжди повинен знати трохи більше, ніж артист. На кожну репетицію він має принести щось несподіване. Якщо цього не буде, актори за ним просто не підуть. Інколи актори лякають: «Я піду!» Їх починають умовляти, і вони залишаються. А я знав, що коли вирішу піти, це вже буде остаточно. Я нікого не збирався лякати. І коли це питання назріло, ми пішли. Хоча нам обіцяли і звання, і квартиру...

— А самому ніколи не хотілося стати режисером?

— Ні. Ніколи. Дуже ціную цю професію і вважаю її шалено складною. Я з певним скептицизмом ставлюся до того, що актори беруться за режисуру. Мені здається, вони не відчувають глибини цієї професії. Потрібно мати зовсім інший інтелект та інше бачення життя!

Оглоблін приїжджав і до Сімферополя — на постановки, а коли очолив київський «Молодіжний театр», запросив Олександра і Світлану до себе. Олександр дебютував у п’єсі Винниченка «Пригвождені» (потім за цим спектаклем відзняли відеотелефільм «Жах»).

— Багато хто в дев’яності роки відкрив для себе Винниченка як автора. Якби його ставили раніше, у нас була б інша драматургія, в Україні був би інший театр — не такий, як нині, кращий, цікавіший... Це була робота над серйозною драматургією із серйозним режисером...

Коли ситуація в «Молодіжному театрі» змінилася, подружжя перейшло до Митницького.

— Чи вдавалося зіграти цікаву роль у кіно?

— Ні. Я не знаю, в чому причина. У кіно важливий типаж, фактура. Певно, обличчям не вдався...

— Чому ж, мені ваше обличчя здається дуже незвичним, нестандартним, інформаційним...

— Ну, це тому, що ти ближче мене знаєш... У мене шлях у кожному театрі завжди був непростий... У Сімферополі перші два-три роки до мене звикали, нічого не давали, та й тут, на Лівому березі, не все відразу стало гладко... Акторові потрібно дочекатися свого часу. У кіно, як ніде, зустрічають по одежинці.

— А хотілося?

— Так, звісно, чому ж не хотілося... Адже акторська професія чим приваблює? Не грошима, а популярністю, славою. Володіти умами — ось що нас тягне до цієї професії! А зйомки... Тут, у Києві, була б можливість зніматися, якби стукав у двері. Адже двері відчиняються лише тоді, коли в них стукаєш. Через свій характер не бігаю кіностудією, не пропоную себе. Ставлюся до цього скептично.

Московський режисер Володимир Салюк ставив «За зачиненими дверима» Сартра:

— Ми з ним зрозуміли один одного. Я задоволений цією роботою. З Митницьким дуже плідно співпрацювали в спектаклі «Майн кампф», де я грав старого єврея Лобковця. Якось одна акторка сказала: «Ти ж постійно зайнятий у Митницького!» Ні, я не постійно зайнятий — я постійно вводжуся! Як у роль «генія», «аристократа духу» Александрова в «Живому трупі». Потім — «Наречений із Єрусалима», де граю Саймона. Роботу над спектаклем починав один режисер, завершував Митницький. Усе зійшлося: хороша драматургія, хороші партнери, хороший режисер. Цей спектакль не схожий на роботи наших молодих режисерів, хоча вони й учні Митницького. Їм важко збагнути цей психологічний театр. Мені здається, психологічно найближче до Митницького стоять роботи режисера Лисовця...

І АДМІНІСТРАТОР, І БІЗНЕСМЕН

— Наперед знав, Кареніна в цьому театрі, крім мене, грати нікому, хоча мені ще ніхто нічого не пропонував. Це одна з найкращих ролей у п’єсі, у романі... Найглибша...

— Я вже говорив акторам, що захоплююсь таким точним влученням. Ваше вміння мислити глобально, ваші організаційні навички дуже добре лягають на роль.

— Так, організувати людей не всім дано. Ще з молодих літ мене зацікавили адміністративні питання. Раптом зрозумів, що люди все можуть робити самі, їх треба тільки організувати.

— А якби вам дали владу, дали можливість керувати культурою?

— Я б не зміг її підняти. Занадто великі гроші за цим стоять, щоб одна людина змогла щось змінити...

— А якби вас раптом зробили міністром культури?

— Відмовився б. Міністр культури — це не адміністратор, не бізнесмен. Це людина з високим інтелектуальним гуманітарним рівнем, це філософ культури, який може визначити її розвиток у пріоритетних напрямках. Міністр культури повинен не спрямовувати культуру, а опікуватися нею. При його дбайливому ставленні нехай поруч ростуть і бур’ян, і троянда. А народ сам розбереться, що йому потрібно.

— Я знаю, що вам пропонували стати «граючим» директором театру й ви відмовилися.

— Так... Акторство плюс бізнес на плечах, плюс директорство — це вже занадто. З мого боку було б ризиковано й наївно. Директор повинен розуміти, що театр — не його гаманець, із якого він буде вибивати «бабки». Потрібно знати гору нормативних актів і постійно звітувати про свою роботу перед вищими інстанціями — це сковувало б мене. Я звик до вільного польоту.

— Для мене бізнес і театр — «дві несумісні речі »... Як вам щастить це поєднати?

— Зараз займаюся виробництвом меблів від безвиході — треба годувати родину. Поки що ми конкурентноспроможні на цьому ринку, мобільні, й ціни наші нижчі, ніж у великих фірм, тому, сподіваюся, знайдемо власну нішу. Найголовніше — щоб люди не відчували себе обдуреними. Щоб разом із меблями в них залишилася добра згадка про нас... Своїм партнерам по бізнесу ніколи не кажу, що працюю в театрі. Але інколи мене впізнають: «А! Ми ж були вчора на вашому спектаклі!!!» Вони вже не сумніваються, що це я утримую театр.

— Бізнес не заважає творчості?

— Звісно, заважає. Що ми вихлюпуємо за рампу? Енергію! Ту, яку витрачаю на бізнес, краду в мене-актора, у театр приношу її менше. Художник не повинен розбазарювати себе, він має займатися лише творчістю. З бізнесом маса проблем. Але, з огляду на те, що без театру не можу, доводиться поєднувати. І якби мене поставили перед вибором — театр чи бізнес? — боюся, що вибрав би... театр.

— Ви в театрі вже понад чверть століття, а звання прийшло нещодавно...

— Ой, звання — це така дурниця! Мене висували тричі.

— «Заслужений артист Америки Джек Ніколсон!»

— Смішно все це... Давно вже час скасувати, але... поки живемо в цій зграї, доводиться підпорядковуватися загальним правилам, щоб не ставати в позу. Бачу негативний момент і в тому, що за рахунок цього наживаються інші люди — ті, котрі ці звання розподіляють.

— Ви зі Львом Сомовим нещодавно отримали премію — статуетку «Бідний Йорик» за краще партнерство в спектаклі «Примхи Маріанни» Мюссе...

— Так, це мені до душі! Незалежна комісія відібрала те, що їй сподобалося... Часто «за кадром» залишається найцікавіше введення. Я б заснував премію не за кращу роль у прем’єрі, а за кращу роль у поточному репертуарі! Ти можеш зіграти прем’єру, а потім ця роль набирає, набирає — і стає явищем!

Чого тільки не траплялося за моєї пам’яті в театрі! Було й таке, що актор замість дверей виходив у камін... А на спектаклі «Змова імператриці», коли Гришку Распутіна отруюють тістечками в замку князя Юсупова, потім розстрілюють, а далі прив’язують до ніг гирі й топлять у Неві, було таке, що акторові замінили гирі з пап’є-маше на справжні. І отож нещасний актор, напружуючись з останніх сил, витягав на сцену тридцять два кілограми! І було таке, що вражає: актор на сцені одержав інсульт, дограв до кінця спектаклю, сказав весь текст, а вже за лаштунками в нього відібрало мову і його паралізувало... Що це за сила? Був такий актор у Сімферополі — Герман Петрович Апітін, із фактурою, як у Менглета. Як і всі актори, котрим за п’ятдесят, він недбало ставився до тексту і погано запам’ятовував його й мізансцени. Це інколи так нервувало на репетиціях: «Германе Петровичу, ну що ж ви?..» — на що він незворушно відповідав: «Са-а-ша, перестаньте!..» Але як би він не говорив, близько до авторського тексту чи далеко, варто йому з’явитися на сцені — всі глядачі дивилися лише на нього! Що за чарівна професія!

— Як ви сформулюєте головне завдання актора, його місію?

— Хоч як би «високо» це звучало — зробити світ кращим. І я впевнений, що ті люди, які приходять на мої спектаклі, стали трохи кращими.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво