Карбід, заряджений на потужний вибух - Культура - dt.ua

"Карбід", заряджений на потужний вибух

4 грудня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 4 грудня-11 грудня

Нещодавно вийшов друком перший роман 28-річного українського поета Андрія Любки "Карбід". Роман, який мав би добряче вибухнути — як справжній карбід кальцію, обов'язковий атрибут радянського вуличного дитинства.

 

Нещодавно вийшов друком перший роман 28-річного українського поета Андрія Любки "Карбід". Роман, який мав би добряче вибухнути — як справжній карбід кальцію, обов'язковий атрибут радянського вуличного дитинства. 

Приміром, у дитинстві автора цих рядків карбід ходив у локальному дворовому лексиконі аналогом "четвертого реактора" — після того, як під час чергових "дослідів" вибухнула міцна пляшка з-під совєтського шампанського, і з десяток малолітніх дурнів отримали скалок — хто в руки, а хто й у пики… 

Роман Любки "Карбід" так само мав би вибухнути принаймні в масштабах Закарпаття, де поет і письменник виріс, вивчився й час від часу живе. Хоча чому лише Закарпаття — хіба даремно автор нині мандрує всією Україною в рамках промо-туру? 

Адже це не типовий закарпатський опус у стилі "йой як добре дихати під смерічками та любити Марічку в чічках", а суворий опис нашої дійсності, яка здебільшого смердить. І не так карбідом (хто не в курсі — це газ, який виділяється в результаті реакції карбіду кальцію з водою і запахом нагадує добрячий бздур, за що й отримав головний герой роману, нещасний учитель історії з розладнаним шлунком, від своїх учнів образливе прізвисько), як лайном, якого в романі ну дуже багато. 

В нього провалюються, сп'яна гепаючись у каналізаційний люк, на ньому роблять перший бізнес, продаючи біля базарного сортиру поцуплений звідти ж туалетний папір, його розмазують по стінах чиновницького VIP-туалету, в якому, проте, немає води. 

Хтось гидливо зауважить: мовляв, автор бачить лише лайно. Але що поробиш, коли це лайно таки справді повсюди, і не бачити його можна тільки ввімкнувши потужний адаптивний механізм. Молодому ж письменникові Любці зробити це вкрай важко, бо добрячу половину свого часу він проводить по європах, а повертаючись, перше, що бачить на наших теренах, — лайно і непотріб. 

Будь то крайова столиця Ужгород, чи то "столиця угорців України" Берегове, чи то вигаданий книжковий Ведмедів, у якому без жодних вагань закарпатець легко вгадає Виноградів, місто, де автор книжки тривалий час жив. 

У Ведмедеві й відбувається захоплива (а це така рідкість для млявої сучасної літератури!) дія роману, списана з реальних подій на Закарпатті, які письменник закумулював в одному творі. Адже те, що читачам з-поза меж краю може здатися авторською вигадкою, для закарпатця не новина — і контрабандисти-аквалангісти чи то вони ж, але на дельтапланах, і прорізна технічна ідея книжки — підземний контрабандистський тунель із залізницею в Європу, куди везуть цигарки, нелегалів і навіть людські органи в мобільних холодильниках. Хіба це вигадка? Ні, реальна подія, яка вже й призабулася на тлі чимдалі бурхливішого нашого життя — хто не вірить, нехай погуглить за словами: "Ужгород", "700-метровий тунель", "контрабанда"… 

Балканіст і балканофіл, Андрій Любка не згаяв можливості закинути в книжку свою улюблену ідею про схожість Закарпаття й Буковини (а я б іще додав Бессарабію) — і Балкан, з якими нас зв'язує Тиса, що впадає в Дунай на території Сербії. Напевно тому й сам роман вийшов балканським — сповненим гротескного гумору, притаманного балканському кіно. 

Тут тобі й екскаватор, який через брак поцупленого міським головою бензину тягне пара коней, і п'яні погранці, що ловлять рибу, і той-таки тунель у Європу, який упродовж усього романного сюжету, під прикриттям будівництва в самому центрі Ведмедева Фонтана Єдності (України з Європою), риють його герої, викликаючи алюзії з мешканцями Кустурицевого "Підземелля". Колись я не дуже вірив балканському гумору, вважаючи його сильно перебільшеним, аж поки в тих краях побачив, що він цілком відповідає дійсності. Як відповідає дійсності й балканська жорстокість — якої вистачає і в романі, і в нашому житті… 

За літературною легендою, після прем'єри гоголівського "Ревізора" імператор Ніколай Перший, бурхливо аплодуючи, сказав: "Ну, пьеска! Всем досталось, а мне — более всех!" То були часи, коли влада цікавилася літературою, а вже потім робила свої висновки — щедро нагородити автора чи відправити на каторгу. Наші ж часи інші. Влада, як і населення, книжок не читає. 

Тому й не чути після виходу "Карбіду" ображених заяв, наприклад, від міських керівників закарпатських міст, які могли б упізнати себе у збірному образі Золтана Бартока, мера Ведмедева, класичного пристосуванця і казнокрада. 

Не чути образ або погроз авторові від ультрапатріотів, яким мав би сильно не сподобатися не менш збірний образ головного героя Карбіда, що сам собі вигадав нове ім'я Тис і після особистої трагедії перетворився на нечупарного, ні до чого в житті не пристосованого чоловіка, до того ж охочого до алкоголю, що живе в бруді й неробстві, але мріє про Велику Україну та її шлях у Європу. 

Не чути обурення "простих закарпатців", яких у книжці виписано як до всього байдужих ледацюг з постійним часниковим віддихом. 

Ніхто не заперечує авторові: мовляв, Ведмедів/Виноградів активно допомагав Майдану (і справжній, не книжковий мер міста, аж ніяк не вчорашній "регіонал", бував там), і в лише кілька разів за весь роман згаданій "шизофренічній війні з Росією" загинуло вже чимало чоловіків з Виноградівщини — можливо, тих самих простих і невибагливих, які за життя справді полюбляли смакувати тим не раз згаданим у книжці часником. 

Як казав кіношний служник Джонатана Свіфта, найкраща нагорода сатирику — розбиті вікна. Не бажатиму авторові матеріальних збитків як розплати за творчість, але вважатиму, що справжня популярність у "Карбіду" з'явиться тоді, коли за низкою захоплених рецензій на роман підуть злісні чи обуренні відгуки ображених щедрою фекальною тематикою (наче поет-романтик вирішив надалі йти літературним шляхом копрофіла Сорокіна), матюками і непатріотичним змістом книжки. Це означатиме, що гострий, майже безжальний текст досяг
своєї мети, спричинив "карбідовий" вибух, скалки після якого поцілили читачів в найуразливіші місця: чи то в мозок, чи то в серце чи бодай у зону, відповідальну за продукування реакції на кшталт "бу-га-га!", "йой, жах який!" і "ну ти диви, що він собі дозволяє!" 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво