Капут Марія! - Культура - dt.ua

Капут Марія!

15 грудня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 15 грудня-22 грудня

У Національному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра «Віват королева!» (режисер Юрій Кочевенко) за п’єсою Роберта Болта...

У Національному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра «Віват королева!» (режисер Юрій Кочевенко) за п’єсою Роберта Болта. Спектакль франківців — ще один прояв незаспокоєності наших провідних міських актрис, які обожнюють «королівські ігри» з перевдяганнями. Такими подіумними витівками вже відзначилися у постановках про Єлизавету Англійську і Марію Шотландську — і в Молодому театрі, і в театрі «Браво». Цього разу грають із «національним розмахом».

Колись, лише намацуючи свій невдячний шлях, пригадую, отримав фахову пораду від найдобрішої жінки вітчизняного театрознавства Ніни Новоселицької: «Якщо плануєте подати критичний погляд на спектакль — не розміщуйте фотографій, це може образити акторів».

Інколи справді краще обійтися без фотодоказів. А ось узятися за «опис майна», напевно, варто.

Предметний ряд цього спектаклю (художник Н.Рудюк) тішить на першій хвилині. Але ця хвилина радості виявиться першою й останньою. Рудюк і справді постаралася, задавши «атмосферність». Її обертальний станок — образ вищої влади з троном на маківці. Всередині ж споруди — нори-лабіринти, лазівки-коридори. А на тлі «смолоскипної могили» — то бурхливе море, яке омиває острів сестринського суму, то (як мені здалося) похмуре небо... Та й яким йому бути у відомій історії про королев, яких прагнуть зіграти всі актриси районних, обласних і, звісно, національних театрів. Був би режисер — королеви знайдуться. Можна навпаки: «королеви» у нас завжди напоготові — дочекатися б режисера.

Актрисі Людмилі Смородіній (вона одночасно грає Марію і Єлизавету, як і Тетяна Дороніна, як і Зінаїда Дехтярьова — свого часу) довго чекати не довелося. Її щастя завжди було поруч. Режисер Юрій Кочевенко раніше ставив на сцені франківців не те щоб спірні (сперечатися, по суті, нема про що), а відверто прохідні постановки — «Я, Генрі», «Леді й адмірал». Його спектаклі були створені зовсім не за халтурними, а за досить популярними п’єсами. І, можливо, помиляюся, але якоїсь суперкасовості (не кажучи вже про художні тріумфи) ті постановки не принесли ні місту, ні світові. Ні театру. Тепер, озираючись у минуле, мушу посипати голову попелом і зізнатися: так-так-так, та колишня співтворчість здається пахучими квіточками! Нині ж визріло щось зовсім неїстівне.

Уже напередодні прем’єри «привиддя лихі мені душу гнітили»: їм би з однією королевою впоратися. А тут дві, та які! У результаті й вийшло — ніякі.

Вже на прем’єрі сусід ліворуч (досить відома у театральному колі людина) сказав: «Це ж скетч, розіграний школярами старших класів!» — «Ні, все-таки молодших...» — уточнив автор цих рядків.

«Королева» у франківців — виключно ланцюг випадкових виходів-заходів зі сцени. Плюс планомірний рух станка. Плюс екстатичне позерство артистів (що ще не свідчить про наявність у них драматичного таланту). Плюс абсолютний нуль з режисури, оскільки не можна ж вважати цей «фантик», цю грубо нарізану тупими ножицями сценаплікацію (а потім ще й запаковану в порожнечу) якимось ходом, баченням або рішенням. Немає навіть подоби сценічного ансамблю. А так — у полі берези стояли. Таке-сяке життя ще пульсує, коли на підмостках Лесь Задніпровський або Володимир Нечипоренко: вони хоча б фактурні, вони майстри, вони переконливі навіть у цій сценічній непереконливості.

Ну, а коли на арені ті, котрі нижчі чином… Олексій Зубков (зовні схожий на молодого Ющенка), або Павло Піскун (півроку настирливо рекламував пиво, краще б роль учив), або Тарас Жирко (він тепер пішов у режисуру... ) — дорогі хлопці, вам нагадати, де працюєте?

Якщо, скажімо, з Молодого театру після тамтешніх мук у зв’язку зі «Стюарт» Ф.Шіллера хотілося бігти, задерши голову, до Бессарабки, то після франківської «Королеви» треба бігти далі, прямо в Бровари (до речі, тамтешня самодіяльність нічого не планує змудрувати на цю ж тему, можна б і приїхати, порівняти?).

Так, заздріть мені, сучасники і нащадки. Доводилося на основі цього сюжету пережити і справжні театральні потрясіння. Коли королев грали Степанова, Нейолова, Дороніна. Хоч і скористаюся забороненим прийомом, але все-таки тикну пальцем прямо в небо — і нагадаю про них.

Нагадаю і про те, що для одночасного сценічного існування у «шкірі» Марії—Єлизавети, у цьому надскладному акторському прагненні зіграти «дві в одному» (у пориві владарювати і любити) — потрібен особливий драматичний дар. Це ж завдання не лише гранично різкої, контрастної, почергової здатності в найстисліші терміни переодягтися, змінити грим або голосові модуляції, а й майже фізично відобразити неповторність їхніх душ, характерів, доль. Тут самим «білим звуком», яким зловживає пані Смородіна, не врятуєшся. Тут не відбудешся ні пластикою сомнамбули (Стюарт—Смородіна), ні манерами старого трансвестита в рудій перуці і блискучій (вдало виконаній художником) сукні (Єлизавета—Смородіна). Тут — різниця. І спорідненість. Тут відчуття обов’язку, усвідомлення політичних «пут» — і несамовита стихія серця, гординя царственої крові. Романтизм і прагматизм. Дві в одному. Сестри по крові. Сестри по стражданні. І по трагічному фіналу життя, тому що в тому самому фіналі завжди недосяжність бажаного.

На Страшному суді стоятиму, а все одно згадаю, як цей фінал грала Дороніна в постановці Гончарова (запис зберігся). Нещасна, кульгава, хвора, самотня, безутішна, та все-таки королева, вона піднімалася сходами, а потім, різко повернувшись, стягувала свою парадну перуку. І вже не переможна золотоволоса Дороніна була на той момент, а стара із жалюгідним пучком волосся, напівруїна, змучена битвами за життя, за трон, за кохання, взагалі не зрозуміло за що...

Щоб розкритися в Марії і в Єлизаветі, треба поєднувати лірику і характерні барви, ексцентричність і романтичний надрив (багато хочете, товаришу...) Наша актриса — спокусниця, красуня, вона просто чарівна, коли тільки всміхається, і їй би ціни не було в деяких комедіях (навіть у такій самій режисурі). Але в даному випадку результат один. І він очевидний. І якби відгук на ці прем’єрні королівські «ігри» писав критик давніх літ (на кшталт О.Кугеля), схоже, він би виніс такий вердикт: «Ця роль не до снаги актрисі!»

Однак тут, нагадаю, не одна роль, а дві. А якщо не до снаги, то й не слід розігрувати драми. Що та королева, що ця... Що адмірал, що леді...

А життя триває, репертуар верстається. І цей «поїзд» іде своїм курсом — навіть у підземці. «Наступна станція...» Здається, «Фігаро»?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво