КАНІВСЬКИЙ СХИМНИК РЕЦЕПТІВ НЕ ДАЄ - Культура - dt.ua

КАНІВСЬКИЙ СХИМНИК РЕЦЕПТІВ НЕ ДАЄ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

До відомого у нью-йорках, торонтах та сіднеях маляра Івана Марчука, котрий останнім часом мешкає н...

До відомого у нью-йорках, торонтах та сіднеях маляра Івана Марчука, котрий останнім часом мешкає на віддаленому хуторі Бесарабія, що поблизу Канева, звістка про присвоєння йому звання «народний художник України» ледве докотилася. Не суєтно на хуторі, не фанфарно. Сидить вечорами Іван Степанович під хатиною побіля Дніпра, варить на електроплитці борщ, вичісує сусідському собаці з кудлатих боків реп’яхи, чергує малювання місцевих пейзажів з дегустуванням місцевих брендів і абсолютно не «клеїть» із себе народного. Як не робив цього досі. Хоча, може, був народнішим за багатьох «народних» ще 5—10 років тому. А може, й усі 20. «Наразі Україна лікує Марчука», — каже маляр.

Посмію від себе додати: а Марчук лікує Україну. Як? Бозна. Але те, що присутність Майстра справляє реальний терапевтичний ефект на духовне поле України, — річ цілком очевидна.

— Десять днів тому вам присвоїли високе звання. Ви втішені?

— Безмірно. Дуже добре, що ті люди, які чекали цієї події (а їх сотні тисяч), вірили і наближали її, нарешті отримали Марчука-народного. А я?.. Я радий, що доставив їм утіху.

— А «навантаження» до звання — усілякі пільги, додаткова житлова площа, майстерня, галерея?..

— Поки що ніяких. Як мав, так і маю в Києві однокімнатну квартиру. Ось прикупив у Каневі хатину над Дніпром, улаштував собі схиму. Так і курсую: Канів—Київ.

— З нью-йоркським періодом покінчено?

— Як-не-як, в еміграції я прожив 12 років. Із сьомого поверху своєї нью-йоркської квартири бачив чимало. Не бачив одного — України. Її звідти не видно. А звідси (Марчук показує на Дніпровий овид) — усю.

— Ви в Каневі вже два роки. Невже не кортить знову зірватися з місця? Невже Марчук осів назавжди?

— Оце до Єгипту гайнув би. Наш посол давно запрошує — Каїр подивитися, у морі скупатися.

— Помалювати…

— Можливо, й помалювати.

— Писати не пробували?

— Робив спробу. Проте мій «мемуар», складений ще в січні цього року, й досі не знайшов путнього читача. Веду мову про листа на адресу Київської міської держадміністрації, в якому прошу приміщення під майстерню чи галерею. Не дали. Відповідь прислали з Київського головного управління комунальної власності: немає змоги. Тьху! Лужков у Москві вже три музеї живим художникам зробив — Глазунову, Шемякіну, Шилову. А нашим обов’язково треба дочекати, поки людина «сплете лапті», а тоді вже можливо і… Нехай йому грець! Потерплю ще трохи, а тоді поїду до Лужкова. І буде: Марчук — московський художник. Чи не посміховиськом тоді буде Київ?

— Стривайте, ви ж маєте майстерню.

— Маю. Сиджу, як початківець, у тісній майстеренці на 5-му поверсі, тицяюся вряди-годи по тьмяно освітлених виставочних залах. А своєї школи не маю. І своєї галереї не маю. Досвіду — огром. Картин — огром. Кому передати? Де? Хоч сьогодні готовий віддати Києву в дар 150 своїх полотен (оціночна вартість — близько 500 тис. дол.) — лишень знайдіть мені приміщення в 250 кв. м. для галереї. Та ба — «немає змоги». Під казино є. Під Марчука — нема. Лікуй мене, моя Україно, бо мені болить. Де державне мислення? Де аналіз мистецької ситуації? Де прорахування хоча б кроку наперед? Знаєте, коли я починав виставлятися наприкінці 70-х у Москві — і то більше повітря було. Відомі виставки на Малій Грузинській — то все фінансувалося посольствами різних країн. А думаєте, хоч один нинішній український посол запропонував мені виставитися в «своїй» країні? Жоден.

— Виходить, коло замкнулося: ви знову, як і 12 років тому, перед від’їздом до США, в «мачухи на погостинах»?

Ой, не хочу картати рідну неньку-Україну, та що вдієш... Мені вже в Каневі пропонували — працівники Шевченківського національного заповідника. У них є недобудоване приміщення, тут можна було б розташувати галерею. Але хіба це вихід? Схима, сховок від мегаполісу тут добрі. Серце спочиває. Але центр усе ж у столиці. І моя галерея, школа мусять бути там. Та коли це буде — бозна. Тим часом мушу видирати реп’яхи з кудлатого боку сусідського пса...

***

…Того дня до Марчука прийшли на гостину працівники Шевченківського національного заповідника в Каневі Зіна Тарахан-Береза, Василь Стороженко, Раїса Танана, журналісти — вітати Майстра зі званням народного. Ми смакували його власноруч звареним борщем, хтось із присутніх мовив тост: у кожного свій професійний біль — у косаря болять руки, в комп’ютерника — очі, у вантажника — спина; хто чим працює, у того те й болить; тож давайте піднімемо тост, щоб у Марчука ніколи не боліло серце.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво