Камертон музичного дому - Культура - dt.ua

Камертон музичного дому

28 квітня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 28 квітня-12 травня

Десять років тому в Національну філармонію України на посаду генерального директора й художнього керівника було призначено Володимира Лукашева...

Десять років тому в Національну філармонію України на посаду генерального директора й художнього керівника було призначено Володимира Лукашева. За цей час сталося багато чого як у творчій, так і в господарській справі. Зокрема було проведено конкурс і набір нового складу симфонічного оркестру, а диригентом запрошено талановитого Миколу Дядюру. Не так давно пан Лукашев ініціював отримання культурного гранта японського уряду для симфонічного оркестру філармонії (а це майже 500 тис. дол.!). Днями відзначить 70-річчя.

— Володимире Анатолійовичу, ви поставили десятки спектаклів. Які з них вважаєте найбільш значимими в своїй творчій долі?

— У моєму багажі близько 80 оперних спектаклів. Усе життя «сповідував» прихильність саме до класичної опери. Багато ставив Чайковського, Верді. Першим моїм великим спектаклем була «Продана наречена» Сметани. Пам’ятаю, тоді співробітничав із директором Празького музею, і він мені постачав інформацію про постановки цієї опери в Чехії, Словаччині, надсилав критику, фотографії. Це усе ніби підживлювало й водночас давало можливість віднайти своє власне рішення. У результаті спектакль вийшов таким вдалим, що Всесоюзна комісія, прослухавши опери і московської, і тбіліської, і київської, і одеської студій, перше місце присудила саме моїй постановці. Ще ця робота знакова й тому, що тоді в ній брала участь студентка 2-го курсу Харківської консерваторії Гізела Ципола. Ще я пригадав би оперу «Чародійка» Чайковського. Якщо «Іоланту», «Пікову даму», «Орлеанську діву» ставлять досить часто, то «Чародійку» завжди обходять стороною. При тому, що в музичному плані вона дивовижна. Сам Петро Ілліч якось написав: «Учора зіграв від початку до кінця оперу «Чародійка». Засмутився неймовірно. Опера довга, нудна, розвивається мляво й немає фіналу! Як зробити, аби «народ» був у фіналі?» Спираючись на судження самого композитора, ми тоді скоротили її на 1 годину 20 хв., і ще я змінив жанр: за задумом автора це побутова драма, а ми зробили спектакль-легенду. У результаті він вийшов такий вдалий, що жив 17 років! Пам’ятаю, як критики спочатку сприйняли постановку в штики: «Молодий режисер кастрував класика!» Але минув сезон, а спектакль затребуваний так само. Тоді з’явилися статті іншого порядку: «Ось це і є справжнє сучасне ставлення до класичної спадщини». Можу пригадати й «Пікову даму». Цю оперу ми ставили одночасно з київським театром, але саме харківська «Дама» здобула першу премію на огляді-конкурсі за кращий спектакль російської класики в Україні. Ми відмовилися від побутових подробиць на сцені, а відтворили образ епохи: на задньому плані був золотий овальний картуш у вигляді рами з літерою КII (Катерина II). Один із моїх улюблених спектаклів «Кармен», поставлений у Харкові в класичній версії. Разом із художником створили декорацію у вигляді триметрових східців, які ведуть ніби в цирк. На цьому узвишші Хосе й зустрів Кармен із ножем.

— Чи пов’язані якось ваші батьки Анатолій Данилович і Марія Олександрівна з музичною культурою?

— Абсолютно ні! Матуся була простою робітницею, батько — начальником виробничого цеху. Але... Мій дід був священиком — дуже освіченою людиною! Закінчив духовну семінарію, вільно володів шістьма мовами. У церкві співав гарним басом. Напевно, від нього мені й передалися гени музики.

— Які, на вашу думку, сьогодні найгостріші та болючіші проблеми музичної освіти в Україні?

— Ніколи не поривав із педагогічною роботою. Після закінчення консерваторії залишився на кафедрі оперної підготовки. Через мене пройшло багато вокалістів. Лише у Большому театрі Росії сьогодні служать п’ять моїх учнів, причому всі вони народні й заслужені: Людмила Сергієнко, Владислав Вєрєсніков, Ірина Журіна, Олександра Турсєньєва, Володимир Болдирєв. У Дніпропетровську працює Нонна Суржина — народна артистка СРСР. Цей список можна продовжувати... На жаль, в Україні багато років не готували режисерів оперних постановок. На етапі 70—80-х років цей «ринок» був забезпечений. А нині просто немає режисерів профі. А під професійністю я маю на увазі: а) наявність музичної освіти, що дозволяє читати насамперед партитуру; б) фахове володіння режисерською професією.

— Чи не доводилося вам відслідковувати тенденції «глядацьких хвиль»: хто сьогодні найчастіше приходить до філармонії, якого глядача у вашому залі бракує?

— Будинок Філармонії був «мертвий» десять років. Тому ціле покоління дітей не мало змоги наблизитися до філармонічного мистецтва. За ці роки з’явилася нова автура, музика. Тому проблема наповнення залу була гострою, відчувалися втрати, пов’язані з розривом між поколіннями. Але поступово все прийшло в норму. Нині в нас не буває концертів при порожньому залі. І якщо спочатку було шість концертів на тиждень, тепер зал задіяний без вихідних. Бувають ситуації, коли ми й хотіли б прийняти відомого майстра, але все вже сплановано. Якось ми отримали звістку від дуже відомого музиканта Гідона Кремера про те, що він їде на концерти до Полтави, але готовий також зіграти й у Нацфілармонії. А в нас заповнені всі дні. Тоді ми створили цикл «Концерт-ексклюзив поза часом», ініціатором якого була Ірина Нестеренко. І запропонували Кремеру дати свій концерт о десятій вечора. Зал був переповнений.

— Чимало людей вже розуміють доцільність повернення до духовних цінностей, усвідомлюючи, що культура — це не попса на Майдані...

— Це антикультура! Шкідництво! Це те, із чим ми боремося на рівні президента. Були випадки, коли на Майдані встановлюють естраду і «б’ють» нам по стінах прямісінько під час класичного концерту. Якось, коли виконувався Концерт для скрипки з оркестром композитора Костіна, скрипаль змушений був зупинитися і сказати: «Я далі грати не можу...» Це викликало обурення послів Німеччини, Франції, Австрії. Ви можете уявити, аби у Відні навпроти театру виставили естраду, і попса почала змагатися з класичною музикою? Поліція швидко б їх «попросила». Дійшло до того, що ми навіть надіслали листа президентові. Нині, правда, уже вийшла постанова із забороною проводити акції на Європейській площі. У Нью-Йорку, приміром, на виїзді з міста побудували величезний центр, обладнаний сучасною апаратурою, і там цілодобово йдуть шоу-концерти. Молоді люди одержують «кайф», нікому при цьому не заважаючи.

— Відомо, що одним із перших ви колись ставили в Україні опери — «Прапороносці» Білаша, «Молода гвардія» Мейтуса, «Оптимістична трагедія» Холмінова. Час, як відомо, вніс корективи... Чи збереглася, на вашу думку, художня цінність цих творів?

— У музичному сенсі — безумовно. Але все залежить від сценічного втілення. Коли режисер бере в роботу такий матеріал, то треба дивитися на нього з позиції сучасника. Моя колега Тетяна Зозуля привозила з Волгограда постановку «Ріголетто», що нагадує звіринець — Ріголетто там в образі лева з пазурами, а дами — кішки. Хіба про це у Верді? Так само, як і сьогоднішня постановка в Нацопері «Фауст». Італійський режисер зробив спектакль, дія якого відбувається в аеропорті, а сам Фауст — наркоман... Усе-таки твір має відповідати першооснові.

— Колись ви були членом творчої лабораторії Бориса Покровського в Большому театрі. Розкажіть про цей період свого життя.

— Покровський першим визначив сенс і функцію режисури в опері. Здавалось би, навіщо тут режисер, коли музику вже написано, диригент стоїть за пультом, співак вивчив партію, а актор сам зіграє і заспіває? Але природа оперного театру — синтез мистецтва. Та й сьогодні сама постановка питання: хто головніший в опері — диригент чи режисер, — уже абсурдна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво